Малюй.

Клей до стіни.

Кінчай текстом.

Хай вистрілить не тобі в руку, а густими літерами на папір. Тож тримай. Можеш уявляти. Прямо зараз.

НАЙКОРОТШЕ ОПОВІДАННЯ ГЕНІЯ

“Симон сидів за письмовим столом в своїй пітерській квартирі. Тіло ще парувало після душу. Шкіра свіжа і солодка, пахне лавандовим милом. Пасма сірого волосся спадали на лоба, трохи вологі. Не поправляв. Нехай сохне саме. Він знав: навіть у цьому — достатньо, щоб зводити з розуму того, кого треба.

На столі папір. Почерк рівний, спокійний. Він писав тій, кому треба писати щиро, без вихилясів. Без хрестових Т. Без десятків мов, щоб тебе зрозуміли.

Він тільки бачив фото. Ще навіть не був з нею знайомий, а вже знав, що вони будуть разом. І вона дала згоду на знайомство.

Симон перебрав цигарку. Повільно, майже ласкаво. Якби це була шия, вона вже дихала би частіше. Стиснув, торкнувся язиком кінчика. Не запалював. Просто тримав у роті, довго, насолоджуючись.

Все. Поставив крапку. Ім’я останнє. Облизав край конверта, смакуючи — не папір, а перемогу. Заклеїв. Натиснув пальцем, як утирають сльози з чужого лиця. На конверті було написано: Олі. Симон підвівся. Пальці лишили на столі теплу пляму. Сховав лист до решти, які чекають свого дня. Рано чи пізно, але вони всі будуть відправлені.

Чергова глава його життя завершиться. Симон піде далі. Попереду нові стосунки і правда, яку не треба ховати. Він вже щасливий від самого передчуття змін.

Але і зараз Симон не стражає. Його чекає ніч. Кохання. Без хворого генія.”

КІНЕЦЬ ОПОВІДАННЯ

Ну що, сподобалося?

Схоже на оповідання генія?

Цілую твого мокрого лоба, твій оцей жорсткий чуб чорний і сподіваюся, більше ніколи тебе не бачити.

Це все між нами, Володю.

P.S. Не кінчай у жінок. Твоє сім’я не повинно прорости. Одного такого, як ти, більш ніж досить.

P.P.S. Тебе бачать. Ти це не приховав. Тебе розкривають твої штані, носи щось поширше. Не сміши людей.

P.P.P.S.

Я довго думав про твою творчість. Це ж яка місія і відповідальність. Перед всіма грядущими поколіннями. Хто я такий, щоб позбавити діточок в школах твоїх шедеврів?

Без тебе, їм не буде на що плюватися.

Тож.

Пиши.

А крім як про мене, ти ж не можеш.

Persona non grata, materia prima, я сировина для твоєї мазанини.

Дозволяю.

[Без підпису]

III. ЗНОВУ

Щоночі одне й те саме.

Читаю. Повільно. По складах. Як уперше.

Пальці тремтять, але знають шлях. Тіло — машина. Звичка.

Шурхіт паперу, волога долоня, короткий судомний подих.

Блідий слиз між пальців. Як завжди. Від слів.

Моя йому помста.

Придурок. Хтось в нього є. Зараз. А буде якась Оля.

Вийду — і собі знайду. Можеш не сумніватися. Вилупок. Вони самі переді мною ноги розставляють.

Руку об матрац, витираю. Вже смердить.

Єфремов сопе. Степанківський бурмоче своє щось. А я сичу. Гріюсь ним.

Цей недоук думає, що втік. Заховався в Пітері, в Києві чи де там він.

Що написав і все.

Але ти тут. Під шкірою. В слині. Під нігтями моїх пальців.

Ти не виберешся.

Ти повернешся.

Більш за все в житті ти хочеш влади.

Подавишся.

Піде він з партії. Ага.

Смішно.

З політики.

Так і повірив!

Ха.

Найцікавіше попереду.

Актор?

Критик?

Соціаліст?

Рекдактор?

Я ще не знаю. Але ти все одно прийдеш.

Я тебе дочекаюсь.

>ПРИМІТКА. Нині завод “Артем” на Лук'янівці

> МОНОГРАФІЯ. ““Українська змова” — справа, ініційована імперцями проти видання “Рада” (Чикаленка).

Слідство тривало до жовтня 1907 р, а далі справу передали в суд.

На допитах В. Винниченко категорично заперечував належність до будь-якої політичної партії і вимагав “уважати мене винятково літератором””.

## #11. Матеріал

I. ДІМ НА ВТОРОМ ВОЛКОНСКОМ.

Москва, серпень 1914

(Квартира Симона)

В червні застрелили ерцгерцога. У серпні Росія влізла у війну. Передовиці називали її Великою. У Москві тиша. Мобілізації ще не було. Лавки працювали. Люди ходили на службу. Писали листи. Жили, як завжди.

Симон працював бухгальтером у страховій, а вечорами допізна просиджував у редакції «Украинской жизни» — єдиного українського видання в імперії, хоч і російською мовою. Українською не можна було взагалі. Його товариша з Полтави посадили просто за те, що тримав український шрифт у шафі.

Всю редакторську роботу тяг безоплатно. Просто заради справи. Навіть не запам'ятовувати дякую. Бо це недоступна розкіш, подяки.

Тотальна бідність. Грошей не вистачало ні на що.

Кухня смерділа вогкістю і скислим молоком. Леся кашляла ночами від протягу. Оля спала, борсаючись. Вона вже не питала, коли він перестане тягти все на собі. Знала: не перестане.

«Щоб я того дня, як тебе зустріла, просто згнила посеред дороги…» — прошепотіла якось. Без злості. Як констатацію. А далі вже сипалось усе: і сором, і віра, і шляхетність.

Вона хотіла вінчання. Бо як же це — жити, як сучка без імени і хреста.

"Bo to nie життя, tylko гріх, kurwa jego mać," — казала.

I tak, jak ти живеш, to nawet антихрист хреститься." Вона ж з Полтави, але ze szlachty.

А жити без шлюбу — wstyd.

А як одружитися, коли документів нема.

А потім була дитина, яка не народилася. Лікар сказав: не буде більше. Тіло змовкло. Заніміло.

Тихо здалось.

II. УЛЬТИМАТУМ

29 Серпня 1914р.

Вид-во “Украинская жизнь” Москва, Леонтьєвський пер., 11

Жандарми прийшли вранці. Двоє в шинелях, один у цивільному. Без пояснень. Кидали тексти на підлогу, били по столах, ламали дверцята.

Вони прийшли не за газеткою — за розпискою в покорі. Їм була потрібна заява: не «за царя», а проти своїх.

— Так вы, хохлы, тут свою газетку варганите? Украину себе придумали, да?

Симон мовчав. Один із них розгорнув аркуш.

— Напечатаешь. На всю первую страницу.

«Украинцы за царя, за веру, за матушку Россию. Продажные галичане — наши враги».

С подписью. Твоей. Сука мазепинская.

— Не буде такого підпису, — сказав Симон.

— Не будет — заберём дочку.

А бабу твою — на управу.

Там объяснят, что мы один народ.

Так, чтобы она это почувствовала.

Чтобы братская любовь — из горла вылилась и между ног потекла.

Він знизив очі.

Потім підписав.

Франко раптом став перед ним.

Не з книг — як є.

Петро поруч. У светрі.

«Продажные галичане».

І його підпис під цим.

> ПРИМІТКА. Стаття вийшла 30.07.1914р. Нею і досі тикають, коли треба знайти “компромат” на С. Петлюру. Завдяки цій статті видання доіснувало до 1917. А іншого на всю імперію не було.

III. ЧОТИРИ КОРДОНИ

(Володя)

Я приїхав не через бабу. І не через літературу. Я приїхав по матеріал. Чотири кордони. Два фронти.

Фальшиві папери. Хабарі. Ризик. Бо мені треба було побачити його.

Симона.

Я писав про нього. Дрочив, бо хотів перевірити, чи ще працює уява. Не з любові. Просто треба було глибше. Брудніше. Правильніше. Бо текст сам себе не напише. Якщо ще раз гляну — буде матеріал. Навіть якщо посадять. Вийду і напишу. Бо що ще мені треба?

Я хотів переконатися, чи ще дихає. Чи вже Москва вставила йому гнилий багнет. І якщо вставила — взяти це згниле натхнення з собою. На пам’ять. На текст. На потім.

Він мене не чекає. Я не писав, що приїду.

IV. ЗУСТРІЧ

(Володя)

Кінець вересня 1914 р.

Вид-во “Украинская жизнь” Москва, Леонтьєвський пер., 11

Осінній вогкий вечір. В цьому місті завжди мерзотна погода. Я приїхав сьогодні. Цирульня, кава. Пару годин тут.

Пнув двері ногою. Редакція.

Повітря вдарило в обличчя — гаряче, солодкувате, кисле.

Клей. Фарба. Страх.

Все липке. Все напружене.

Повітря як слина жандарма. З потом. З тютюном. З презирством. Я пішов углиб.

Каблук рипів по паркету.

Гарний вигляд: чорний капелюх, нове суконне пальто, штиблети.

Кабінет. Їх двоє. ВІН і якась стара дурепа. По різних кутках.

Він в стосі паперів. Під лампою.

На столі якийсь грубий ящик.

Рука в чорнилі.

Пальці блищать, ніби щойно витягнуті з якогось тіла.

На ньому щось сіре, затерте, без контрасту. Як попіл.

Тіло висохло, загострилося.

Москва висмоктала: щоки зникли, на лобі тонкі риски.

Сидить, ноги підібгав. Як дитина.

Окуляри відблискують.

Щось шкребе.

Підняв голову. Повернувся до старої курки.

— Клавдіє Петрівно, ви вільні. Йдіть додому.

Вона пішла. Ми лишилися самі.

Я сів поруч. Він не рухався.

За вікном били церковні дзвони.

Губи.

Ті самі.

Пересохлі, потріскані, з запеклою краплею крові в тріщині посередині дуги.

Стали більш чуттєві.

Начорта вони чоловіку, досі не розумію.

Його Оля. Він її лизав. Усю.

Тією тріщиною. З кров’ю. З тим самим ротом.

Буржуазна блювота.

"Хто ти є — ти випив мене до дна!" — згадалася звідкись почута рима.

Без музики, без смислу.

Я завис.

Ні думки. Ні слова. Тільки ця тріщина. І тиша.

З якої не було куди вийти.

— Ну що, балерино? Дотанцювався?.. Чи ще крутишся? Поки в дупі вже царська палка з двоголовою куркою?

Глянув.

Мовчки.

Дістав сірники. Витяг цигарку.

Взяв її. Краєм рота.

Почав чиркати.

Не запалювалася.

А в мене смикнуло в паху, як при ударі зсередини.

Різко. Гидко.

Наче хтось копнув між ногами — не ззовні, а з тіла.

— Я… приїхав. Нюхнути. Чи дихаєш? Чи вже… як усі — труп?

Він мовчав. Потім сказав:

— Я від тебе не тікаю. Ти сам. Через кордони пройшов. Себе посадив на мій образ. Сам дрочив. Сам ридав. Сам писав. І сам же з мене зробив ідіота.

Бачу, що він закипає.

Знову чиркає.

Цього разу вийшло.

Запалив.

— Твій персонаж — не мене пародіює. Себе викриває. В тюрмі з листом, набитим спермою, з моїм волоссям, губами, пальцями. Це ти. Мене там нема. Тільки лице.

Я відповів:

— Мені треба було, щоб ти це прочитав. Як я тебе звідти ще дістану? Бо ж ти не відповідаєш. Ніколи.

Симон продовжував:

— Не відповідаю. Бо хто ти мені?

Густий дим мені в обличчя.

Я замовк. Він розтинав, як критик. Раптом сміх. Без емоції.

— Грушевський каже, — додає Симон, — що тобі вже треба писати руками, а не х*єм. Бо інші частини тіла ображаються. Це цитата. Реальна.

Ширше посміхнувся.

Ці губи. Розтяглися.

Цигарка рухається. Вверх-вниз.

— А Єфремов? Ви ж сиділи разом. Він же бачив твою дрочку на шмат замацаного паперу.

Пауза.

Він ніби щось прикинув.

Розвертається. Переставляє стілець.

Обличчям до мене.

Відсуває папери, оголюючи стіл.

Очі — колючі.

Підтягує до себе грубий ящик, де мить тому було звалище документів.

Рухи швидкі.

Впевнені.

Свердлить мене своїми крижинами:

— Ти сказав йому, чий то був лист, Володю?

Я стиснув зуби.

Нема чим крити.

Він зовсім поруч. Я вже чую його шкірою з-під сорочки.

— А твоя Оля тебе хоче? Смокче твої брудні пальці? Чого ж ти, такий віруючий, з нею не повінчався? Чого боїшся?

— Я з нею, бо хочу, і в мене є дитина. А ти з текстом. І з х*єм. Більше ні з ким.

Тут я почав нести дурню:

— То чому ти досі в моїх книжках?

Симон не вгавав:

—Ти не можеш жити, коли не пишеш. А пишеш тільки поки я в тобі.

Я і мертві діти.

Більше нема в тебе чим надихатися.

Дітей не буде.

Лишився я.

Іншого матеріалу в тебе нема.

Ми мовчали.

Симон витер руки від чорнил губкою.

Нахилився до мене. На вухо.

— Я читав і другу частину. Про кохання на продаж. Ти знаєш, як виглядає аборт зблизька? Як кров, яка йде після тебе? Ти думаєш, що твої гроші того варті?

Я нічого не сказав.

— Свобода — не коли ти можеш. Свобода — коли тобі не треба, — сказав Симон.

Симон мовчить.

Тільки дивиться. Важко.

На мене.

На мій пояс.

Знімає окуляри.

Зіниці цятками.

Стрибком сідає зверху ящика.

Навпроти мене.

Його пряжка.

На рівні очей.

Коліна.

Чоботом по моєму плечі.

Лівим.

Правим.

Погляд.

Зверху.

Сукно мого пальта тепер позначене. Брудом. Від нього.

Я вже не витримую.

Розстібаю пояс.

Рука.

Рухаюсь.

Слова вистрілюють з мене.

Неконтрольовано.

Без упину.

— Ти сидиш у мені, як слиз у легенях. Як волосся між зубів.

Я відкриваю книжку, там ти.

Пхаю у жінку, ти в мені.

Мої брудні пальці — твій запах.

Я не живу. Я тебе ношу.

Без тебе я порожня обгортка.

А ти.

Без мене.

Маєш дитину.

Маєш жінку,

Та навіть чортову цю друковану Україну.

Усе.

Крім мене.

Симон не перебиває.

Дивиться.

На мене.

На руку.

Криво всміхається.

Кров на губі.

Проступає. Свіжа крапля.

Киває —

раз,

раз,

раз

в такт моїм рухам.

Мені здається що він керує мною.

З цього ящика.

Все.

Видихаю.

Симон регоче.

— Навіть олівцем тикати не довелося.

Я не відповів. Усміхнувся. Ледь.

Стрибає вниз.

Став між моїх колін.

Дивиться на мене мокрого згори.

Давиться сміхом.

Аж очі вологі.

Оцінює кількість.

— Три п’єси, — сказав. — Може, ще щось. Не даремно рвав кордони.

Лізе в кишеню. По-хазяйськи.

— Тримай. Витирай свій матеріал.

На пару років вистачить. Щоб не вмерла українська література.

Навіть очі не відвів.

Я плюнув словами:

— Ти мене терпиш, бо я від Харлампійовича. А бухгалтер ніколи не ріже те, що дає гроші.

Потім розвернувся і пішов. Не озираючись.

Але запах залишився.

Клей. Фарба. Страх.

І трохи Симона.