А ще оце:

> Чистенький, чепурненький, він зовсім не мав нахилу до Федькових забав.

А яких таких федькових забав, Володю? Федьку 13, Толюсю одинадцять! Ти охрінів зовсім?

А отут ти вже дрочиш на мої дитячі ноги:

> Толя, чистенький, ніжний, з щічками, як проскура... Толя тихенько хреститься й блідніє... Ніжні, випещені ніжки його спотикаються.

— Хто ж це такий тоненький, синьоокий, світленький, з повними вустами, на кожній твоїй сторінці, га? Дай вгадаю?

— І ще одне, генію.

Ти ж, здається, атеїст.

Але всі твої діти янголи.

Слухняні, світлі, з очима на ікони.

А чому? Ти ж не віруєш!

Але створив собі культ: з мого дитинства.

Про яке ти не знаєш НІ-ЧО-ГО.

Ніжки.

Щічки.

Міг би, так і в штані заглянув.

Але тоді не надрукують, так, Володю?

Ти не віриш в Бога.

Але поклоняєшся.

Мені.

Жінки в твоїх текстах — це я, з цицьками. Ти їх не любиш. Принижуєш, знецінюєш, мучиш. Рядком, підтекстом, відсутністю вибору. Караєш їх за те, що вони — я.

(пауза)

— Всі. Всі твої діти — це я, яким ти бачиш мене в дитинстві.

Безпорадний, чистенький, мовчазний. Лялька.

Ти не змальовуєш, ти намагаєшся володіти. Через ніжність. Через текст. Через ілюзію жалю.

(Зупинився на мить.)

— Але звідусюд у тебе лізе страх.

Що я вийду з образу і стану собою.

Все життя ти пишеш мене слабкого, бо тільки такого можеш витримати.

А я не слабкий.

І саме тому не твій.

Ти триндиш, що пишеш про нову людину.

Вільну. Революційну.

Господи прости.

Але в усіх твоїх творах тільки я.

Симон наближається, наче тінь від багаття — рівно настільки, щоб зігріти, не спалити.

Продовжує:

— Що ти хочеш зробити з цією новою людиною, Володю?

Обійняти?

Зберегти?

А може, зруйнувати?

Було б непогано, щоб я помер?

Усі твої герої — це спроба привласнити мене. В папері. В образах. У слові.

Він стоїть поруч. Ближче. Лише кілька сантиметрів. Груди ходять.

Відчуваю. Його подих.

Його запах. Не парфюм.

А той що природній. Свій.

Він не змінюється.

Роки.

Тремтить голос. Від втоми? Ні. Від контролю.

Голос його звищується.

— Але я не твій.

Тебе не боюся.

Я веду цей танок.

Я диктую ритм.

Я тут кажу, коли хто кінчає.

Плюнув.

Пауза.

Довга.

Повітря натяглося нитками.

Я вже мокрий.

Всюди.

Легкий дотик його пальців до мого рукава. Неначе випадковий. Але влучний.

— Ти не хотів нову людину, Володю. Ти хотів мене. І прямо зараз хочеш.

(Оглядає мене зверху донизу)

— Повсякчас ти намагаєшся написати ту саму сцену. Мою покору.

Якої не буде.

Він підсувається ближче. Шепоче просто в шию:

— Але я можу дати тобі подарунок.

Нахиляється.

Стоячи, він на кілька пальців вище за мене. А зараз я взагалі внизу. Сиджу.

Гребе мене за плечі.

Відчуваю його торс на собі. Чого він такий гладкий і сухий?

Гарячий подих просто мені в шию.

Збоку.

Там де вона входить в плече.

Дотик губ.

Потім укус. Сухий, болючий.

І це не все.

В ту саму точку ще й цим ножичком штрикає.

Щоб добити.

Червона крапля.

Вліз пальцем.

Провів ним же по моїй нижній губі.

Його срібний хрестик блимає мені межі очі.

Відчуваю солоний смак самого себе на язику.

Я здригаюсь, але не тікаю.

І тоді його голос, майже лагідний, лоскоче вухо:

— Ти ж навіть не знаєш, що таке справжній біль. Усе твоє — скиглення біля мого порогу. Боже, як я втомився.

Пауза.

Усмішка.

Підіймається. Відходить.

— До речі, Чикаленко питав, чи його Володінька страждає. Хочеш сильніше? Чи досить?

Крокує до дверей.

Обертається до мене. Я бачу іншу людину. Змахує китички своїх сірих пасмів з чола. Поправляє окулярчики. Інтеліґентишка.

— Можеш лишитись. Ти ж хочеш понишпорити. В моїй білизні.

Щось дізнатися.

Дихати будеш?

Лизати?

Кінчиш на мій одяг?

Чи з собою забереш, щоб я завжди був під рукою?

Вгадав?

In subligāculum meum tibi mentulam fricāre,

dulcius est quam feminam futuāre.

(лат. “терти член об моє споднє солодше ніж лягати з жінкою”. Графіті з терм в Помпеях про фротаж, 79 р.н.е.).

(Регоче аж заливається, уявляє Римську імперію).

І я теж не витримую, давлюсь сміхом. Наче ми щойно опинились у тій люксовій чоловічій лазні з басейном серед давніх римлян.

— Може, Помпеї того і рухнули, Володю? — він вичавлює крізь сміх.

(Стихає. Я ще хриплю).

— Ладно. Ключ на столі.

Віддаси потім Єфремову. Він в курсі. Можеш ще щось народити — пиши. З мене рецензія.

Але вже давай про інших.

Бо я сам собі автор.

А зараз їду в Пітер.

Керувати “Вільною Україною”.

Там свої.

Славінський видає. Ти його бачив.

Тут з ним іноді працював і там буду.

Все. Мене чекають.

(Вийшов. Я лишився сам. В його квартирі).

Та кому ти треба, дурило в окулярах. Яка нормальна людина тебе чекатиме. Навіть від цієї m. тікаєш.

Нормальна баба тебе не захоче. На відміну від мене.

Двері зачиняються.

Тиша…

А в мене гудить у вухах, як біля верстата.

******

Я сиджу.

Торкаюся туди, де плече переходить у шию. В ту м’яку виїмку, де він вколов і розковиряв пальцем.

Болить. Здиратиму кірки, хай лишиться.

Істерика відгриміла.

Пафос. Веде він. Ага.

Балет для одного глядача.

Селюк з рушником.

Попівський виродок.

Недоучка, який сам собі аплодує.

Плаче без сліз. Кусає замість думати.

А я сидів і слухав.

Просто слухав.

І запам’ятовував. Як завжди.

Посада?

Ха.

Я забув про неї ще тоді, в залі.

Я виграв більше.

Я дочекався, поки він вивалить усе. До дна.

І побачив, що в тій глибині нічого.

Все, що залишилось:

волога шкіра, легке тремтіння

і огида.

Приємна.

Бо це мій матеріал.

Мій текст.

Моє життя.

Він завжди повертається.

З ефектами. З вологими губами. З латинкою.

Або я його сам знайду.

Не сховається.

Я свого дочекаюся.

Без емоцій. Без здригань.

З запасом чорнил.

Все добре.

Здавалося б.

Зараз би як завжди.

В мене ген і серветки в кишені є.

На таку оказію.

Але ні.

Не стоїть. НІЯК. ВЗАГАЛІ.

Дивно.

Може, це чай з бергамотом?

Не знаю, це добре, бо я став байдужий, чи вже треба панікувати.

Раптом тепер все?

Перевірив. Рукою.

Ні. Нічого.

Ладно.

Наступного разу.

Напишу так,

що

цю балерину

впізнають

всі.

> ПРИМІТКА. Толюсь — буквальна цитата з твору В.Винниченка "Федько-Халамидник”. Прийнято вважати датою написання 1911р. (Наспр. 1905 -... 1911р.). Входить в шк. програму укр літ. 6 класу.

> ПРИМІТКА 2. “Вільна Україна”, журнал, вихід 1 раз на 2 міс (СПб, Невський пр-т 139, київський оф.: Хрещатик, 54).

Рукописи приймали “кулішівкою”. Вид-ць: М. Славінський. Заг. кер: С.Петлюра.

Авт. колектив, жінки віталися:

Леся Українка

Ольга Кобилянська

Христя Алчевська

Софія Русова

С.Петлюра

Д. Дорошенко

В. Винниченко

М. Коцюбинський

В. Стефаник та ін.

Після 6 номерів журнал закрили. “Кулішівка” оголошена поза законом. Українська мова названа неіснуючою.

## #9. Третя політична

Київ. Травень 1907р.

(Володя)

I. ЗА ҐРАТАМИ

Лук’янівка — не тюрма, а сцена для бездарного фарсу. Травень тягне вогкістю й глиною: двір видає пару після дощів, на черепках блищить брудна вода. Нудна реміснича околиця Києва, де щебінь сиплеться просто під ноги.

За мурами, по той бік трамваїв, завод Млошевського*: товчуть каміння, грюкають залізом. Що саме виробляють ніхто не знає. Лише видно, як брудні люди-мурахи віддають на тому заводі своє життя, ніби так і треба. Дурні.

Заглушений гуркіт завис, як вирок.

Сиджу втретє, саме тут вдруге. Тепер офіційно: політичний в'язень. Ідейний. Як він. По справі “Українська змова”. Тут нас троє: я, Єфремов і Степанківський.

Наша камера носить горду назву - Третя Політична.

Віта нова, так? Страждання за ідею — не про нас. Старий корпус. Понад сто років, мабуть. Високі цегляні мури, щоб я раптом не втік. Глибокі віконні зіниці. Світло ледь пробивається, ковтає пилюку. Піч псує київський пейзаж кіптявою. Мокрою потилицею відчуваю вогкість цегли, старий піт і брунатну тишу.

Дні намотуються на пальці.

Єфремов уявляє себе знавцем літератури. Нікчемність у пошуках “нової літературної краси”. Шкребе дрібним почерком, бурмоче свою маячню вголос.

Що він знає про красу? Про тіло? Про жагу до життя? Він навіть у жінці своїй не розгледів. Йому Онися з животом була мадонною, іконою. Чолом бити і вклонятися. Семінарист чортів. А вона просто хотіла. Сама сказала. Навіть з пузом. Щоб її брали. До мокрих очей.

Я їй це дав. Я можу.

Вагітні.

Вони віддаються, як востаннє. У них навіть смак інший.

Дитину втратила. Він коли дізнається, звалить все на мене. Уявлятиме сам процес. Як я вибивав собою їхнє дитя.

Сам винен, йолоп у пошуках краси. Хай і далі молиться.

Володимир Степанківський, той самий, що Маркса на нашу переклав, нудний, обмежений обиватель. Мовчить, перекидає картки зі словами. Хоч якийсь зиск: ми з ним разом штудіюємо англійську. Уже третій місяць. Може знадобитися. Все інше застигло.

Я не сплю. Я не думаю. Я — гнию. Мені не холодно. Не тісно. Нічого не болить.

Майже.

Хочеться тіла поруч. М’якого, теплого, солодкого. Притиснутись пахом до гладенького стегна. Уткнутись пальцями в кисле. Щоб дихало, рухалось, стискалось. Для забуття. Для сну. Це дивно. Тіло хоче жінку.

Я не можу писати. Я пробував. Але як тільки беру грифель — він тріскає.

На допитах я щось заявив їм всім про літературу. Про те, що я не політик, а людина з пером. Вони кивнули, записали. Це не були виправдання.

Мене записали.

Не соціалістом. Письменником.

Потім подумав: так навіть краще. Менше зобов’язань. Менше ланцюгів. У тексті завжди легше сховатися. Я ж на юриста вчився, поки не відрахували.

Дістаю його. Листа.

Без підпису.

Знаю почерк. Знаю запах.

Папір сухий. Почерк той самий, з характерною високою буквою Т у формі хреста.

Я тремчу.

Руки — як у алкоголіка.

Я відкриваю.

Говорить. Він.

II. ЛИСТ

Mon cher génie,

Ти саме там, де так довго мріяв бути. Новий досвід. Цього разу в позі мученика. Ecce homo, як колись зронено устами Пілата. Яке влучне амплуа для тебе: можеш гордо мовчати, можеш пафосно страждати, можеш тішити себе уявою, що ти — безвинний герой, якому всі заздрять і якого всі бояться. Певен, у своїй голові ти вже пережив усіх зависників, як ти їх називаєш.

Соціаліст… ха-ха. Мені вже розповідали, як ти на допитах відмовлявся від партії. Вищав, як сучка: «Я не соціаліст, я просто письменник! Тільки не бийте!» Quelle délicatesse. А що ж таке, Володю?

Що сталося, сміливцю? Твоє вічне крикунство раптом впало… і як же це личить тобі, mon cher génie — c’est ravissant (фр. це чарівно)

Зате як звучить: геніальний письменник гниє за гратами. Fiat ars, pereat veritas. ( лат. Нехай буде мистецтво, навіть якщо загине правда). Гарна поза. Ти вмієш написати себе, я знаю — n’est-ce pas? (фр. чи не так?)

Я більше не маю до тебе питань.

І не маю бажання щось коментувати. Я тебе почув, тоді в Києві, у мене. І все бачив. Тобі сподобався мій зрив.

Ти хотів. Ще.

Глибше залізти в голову.

Насолоджувався.

Запам'ятовував кожен ракурс. Кожну інтонацію.

От такий ти був — чесний з собою. Можеш більше не сподіватися.

Ці пів року. Я керував. Я видав шість номерів “Вільної України”. В Пітері. Потім тут. В “Раді” у Чикаленка.

Вертаюся в Пітер. Житло є. Я не сам. Є з ким бути, є кого кохати. Маю тепло поруч щодня.

І водночас готуюся: на мене чекає нове життя. Воно вже простягає руку. Я впевнений, все складеться.

Одразу відповідаю на твої питання: я не шукаю циганські пристрасті. Я люблю щоб спокійно і тихо. І одна рідна людина в ліжку. Щодня.

Але тебе це не стосується.

По роботі.

Втомився за ці роки від партій. Від посад. Від людей, які постійно щось від мене хочуть і треба вирішувати їхні проблеми. Мені буде 28, а я повинен відповідати за сотні людей.

Я хочу просто жити. Тихо. Спокійно. — C’est tout ce que je demande (фр. це все, чого я прошу).

З видавництв я піду. З політики теж. Може, і з партії. Те, чого я хотів, я вже досяг.

Пишу. Багато. Як оглядач. Мистецтво в усіх його проявах — моя царина. Ти ж знаєш, що я обожнюю театр, музику, окрім літератури. Я пишу про те, в чому кохаюся. Моє слово допомагає українській культурі говорити, коли їй затикають рота. Я не геній. Проте я працюю в іншому напрямку. І живу.

Я вже зробив для української мови достатньо. Бог все бачить.

А ти досі автор. Досі вихаркуєш з нутра слова, щоб залатати тишу. Я знаю.

До речі. Бачу, знову тобі не йметься. Зради захотілося. Пишеш російською. Як там новий театр, з Горьким... і Леніним? Достатньо приємно лизати сраки росіянам? Est-ce que ça sent la rose? (фр. пахне трояндами?) Соціалістично?

Не плач, Ярославно. Витри сльози кохання. Я ж тебе, генію, не облишу.

Знаю, чого ти хочеш. Аж трусишся.

Ти ще на коліна стань, тобі це пасує. Випроси до себе увагу.

Буде тобі. Кілька речень. Щоб українська література не закінчилася.

Ти ж цей лист будеш сто разів перечитувати і дрочити на кожну букву. Так, я тебе занадто добре знаю. Генія. Це ж скільки років вже.

Хочеш знати, як я тепер виглядаю? Щоб “мати образ” перед очима. Що ж тобі ще лишається?