Ледве стримав внутрішній сміх:

— Брехня!

— Бідний мій хлопчик! — розхвилювався Харлампійович. Раптом по обличчю пройшла тінь.

— О Боже. Невже. Ця страшна хвороба. Він же за кожною. За кожною.

Симон ледве тримався.

Захитав головою.

Не в інфекції біда генія.

Мило посміхнувся.

Володя якби сам знав, чого його дупа страждає.

— Я дам йому ще грошей, тільки щоб не писав російською, — похмуро сказав Харлампійович.

— Він готує першу п'єсу, — додав Симон.

— Про пристрасті? — обнадіявся Харлампійович.

— Про соціялізм і клясову боротьбу, — м'яко відповів Симон.

Володя-Володя. Справжнє той сам собі боїться озвучити.

На прощання Харлампійович взяв Симона за руку:

— Я тобі довіряю. Ти з ним одного віку. Наче ж дружите. Хочу знати, що в нього все добре.

Симон кивнув.

Можете не сумніватися. Володині яйця в цих руках. Під контролем.

Оля сиділа за дверима кімнати. І одразу по виходу Симона, зайшла до господаря.

III. ВИЙТИ

Симон покинув маєток.

Отримав те, чого прагнув.

Майже п'ять років.

Київ навколо нього був теплий і сирий після дощу. Тягло торішнім листям і підгнилими каштанами.

Посада в кишені.

Ти це зробив.

Все, як ти хотів.

Але чого тоді болить.

Розкіш. Золото.

Екіпажі. Порцеляна. Дорога кава. Розтібнуті гачки. Зім'ята дитяча сукенка.

Дорога вивертала до старого кутку Паньківщини, а далі повторювала хід річки.

Ямська.

Квартал червоних ліхтарів.

Зараз відсвяткує.

Матиме, кого забажає.

А не кого треба.

Гроші є.

Але сьогодні щось сталося.

Як ти тепер?

Будеш відвертатися?

Тут багато таких, як Оля: тонких гілочок. Навіть ще до першої крові.

Не прикидайся.

Ти завжди це знав.

Робив вигляд, що тебе це не обходить.

А тепер що.

Як зараз?

Протер очі?

Його почало накривати.

Рух господарської руки з блискучою обручкою по дитячому волоссю.

Долоня між тілом і тканиною.

Гачки.

Скуйовджені пасма.

Тонкі ніжні пальчики.

Прозорі зап'ястки.

Гострі ключиці.

Боже.

Його почало нудити.

Раптом.

Між двома будинками, проступив силует церкви.

Благовіщенська.

Скромна, проста, сіра, як запилена дорога. І водночас невипадкова.

Симон не знав, що тут є храм.

Увійшов.

Стояв у самому кутку, під самим притолоченим куполом.

Людей майже не було. Прислуга розставляла свічки. Ладан висів у повітрі, спокійний і густий, як сни замучених дітей.

Симон не молився. Просто стояв. З руками в кишенях, незворушний на вигляд.

Очі його спочатку зволожились. Потім, від довгого стояння й внутрішнього опору, висохли. Вони стали такими ж сірими, як стіни цієї скромної церкви.

Стояв.

А потім, коли не залишилося в ньому нічого, крім тяжкого холоду, — вийшов на нічний Київ.

Ти будеш жити з цим вибором, Симоне.

Завжди.

До смерті.

> ПРИМІТКА. Ось деякі співробітники газети “Рада”: Сергій Єфремов, Олександр Олесь, Дмитро Дорошенко, В'ячеслав Липинський, Василь Королів-Старий, Людмила Старицька-Черняхівська.

Дописувачі:

М. Грушевський,

І.Франко,

В. Доманицький,

М. Вороний,

О. Олесь,

Володимир Винниченко

Та ще понад 50 імен.

Газета була збиткова. Всі фінанси покривав Чикаленко з власної кишені.

## #8. Халамидник

Київ. 1906 р., липень

(Володя)

I. З’ЇЗД ПАРТІЇ

Київська спека. Розпечена бруківка. Повітря стоїть, мов залите патокою. Дихати важко, ніби втягуєш пряжене молоко. Пилюка між зубів. Шия пріє. Штани липнуть до сраки. Випив вже два літри зельтерської. Ні до чого.

Навіть голуби сидять, розчепіривши крила, як покарані.

Сьогодні з’їзд нашої партії. Кажуть, історичний. Як завжди в нашому колі: самозакохано брешуть.

Ідіотизм.

Бубніння. І совання.

УСДРП — Українська соціал-демократична робітнича партія. Була РУП, прибили нову табличку.

В грудні минулого року перейменувалися. Назва як у москалів. Рсдрп. Навіть планували до леніна в прийми.

Одна біда.

Великороси не хотіли з нами. Бо на їхню думку, нас не існувало.

А так. Все те саме.

Ті ж вуса.

Ті ж самі дупи на протертих стільцях.

Ганчірки-транспаранти з білою фарбою — “Єдність”. “Оновлення”. “Кадрова політика”. Безпредметно, але щось має висіти.

Під стелею гудять мухи.

Сьогодні голосуємо за головного в “Вільній Україні”. Редактора партійного видання. Публікуватиметься в Пітері.

Столиці. Там менше стежать за українською буквою. Жандарм не філолог. Можна пролізти.

Оберуть мене.

Я впевнений.

Гарно виглядаю.

Костюм. Краватка.

Я краще за всіх в цій залі. Пишу.

Мене визнали в Україні.

Та. І не тільки.

В Росії теж відомий. Можу і їхньою писати, як треба. Вже кілька творів так написав. По-російському. А потім сам на нашу переклав.

Я вмію виступати. Говорити гасла. Я письменник. Щоб Ви знали, Франко вже про мене написав. І Леся. Теж. А мені 26. Отак.

II. МІЙ ВИСТУП

Духота. Аж мутити починає. Згадав сьогоднішній ранок. Сусідка. Пишна. Стогнала як скажена.

Під цицьками все мокре. Знаю, бо ліз діставав.

Панталони не знімала. Розсунула. Поспішала дуже. Оглядалася.

Чоловік мав повернутися.

Навіщо вони одружуються?

Жити разом — який зиск. Без того простіше.

Стеля в залі висока, але наче ввігнута. Повітря не рухається. Пахне потом, застоялим пилом і беззмістовними паперами.

Я сижу, слухаю виступи, дивлюся на годинник, перебираю цигарку.

Десь у потилиці вдарило.

Симон.

Я обернувся.

Через кілька крісел.

Знову волосся пасмами. Трохи згорблений, обличчя в тіні. Церковна миша.

Його пальці, ті самі, точні, повільні, тримали ланцюжок на зап’ястку.

З відкидним ножиком. Для фруктів.

Він проводив пальцем по лезу. Повільно. М’яко.

Грався.

Пестив.

Натискав так, що мала виступити кров. Але ні. Вчасно послабляв натиск.

Аж тут:

“Товариш Винниченко! Володимир Кирилович!”

Я мав підвестися. Текст завчив. Прокручував весь ранок.

Клац.

Він зімкнув ножик. Ледь чутно. Але я почув.

Вмить. Стерлося.

Я загубив.

Слова.

Інтонації.

Все.

Лишився звук.

І пальці.

Клац.

І рух по лезу.

Клац.

Я попався.

Зала зустріла мене оплесками. Чекали слово. Знали, що я вмію.

І тут сміх.

Чистий. Ясний. З делегатських лав. Він перемістився. Увімкнув режим актора, сволота.

Симон.

Насміхається, відкинувшись трохи назад, з цигаркою в зубах.

Дим вертикально.

Ніби справді щасливий.

Всі кивають:

“Кращий товариш! Ото підтримка!”

Нема що казати.

Я сів в калюжу. Слова плуталися, як волосся у моєї нової кухарки.

Але і цього йому було замало.

Після моєї ганьби він піднявся і почав аплодували, вимахуючи своєю пустою макітрою.

Плескав, піднявши. А всі за ним.

Загнали мою ганьбу чорним брудом під нігті.

Одразу після мене він.

Підвівся без поспіху.

Його виступ тривав вічність.

Хвилини три.

“Газета — не катарсис. Це зброя. І я знаю, як її тримати.”

Його голос був рівний.

Впевнений.

Спокійний.

Він міг би ним сказати «передайте сіль».

Зала кінчила оплесками.

Захлинулася хвилею щастя.

Голоси гуділи. Мене вже не існувало.

Я письменник. Творець

А він хто?

Чикаленко влаштував керувати.

Редакцією.

Теж мені. Заслуга.

Що він може?

Організувати толпу ідіотів хто завгодно може. Або публікувати те, що вже тобі дали.

Скласти план номера?

Роздати теми?

Дати по шиї ледарям, щоб подалися вчасно.

Слідкувати, щоб писали якісно. Все перевірити.

Ну це ж не творчість. Це не письменництво. Низька халтура.

А оці його огляди критичні.

На літературу чи театр. Це ж низько. Це ж не творчість навіть.

Описати чуже. Теж мені.

Я б теж міг керувати тою конторою у Чикаленка. Але я сам не захотів.

А цей виродок проліз.

Зараз десь випинається.

Вже уявляє себе переможцем, в Пітері. В видавництві.

******

Всі розійшлися. Я лишився.

Сидів.

Курив.

Доторк по спині. Гарячий але мене вдарило холодом.

— Пішли, — цей голос.

Я підвівся.

Куди — не мало значення.

Я готувався.

> ПРИМІТКА. Винниченка не обрали через відсутність менеджерського досвіду, який у 27-річного Петлюри вже був 1.5 роки у Чикаленка.

III. ЙОГО ХАТА

До нього.

Двері клацнули за спиною, і в кімнаті стало тихо, як під водою.

Симон не зупинився. Пройшов повз мене тріскаючим паркетом, зачепив, я відсахнувся.

Він кинув на хідник піджак, розщіпнув верхній ґудзик сорочки.

— Я хочу чаю. А ти?

Його голос був нейтральний. Ні теплоти, ні холоду. Просто факт.

Він зник у кухні. Я залишився.

В коридорі чоловіче взуття. Навіщо йому стільки пар? Красується.

Кімната. Кабінет. Невеличка. Впорядкована.

Стіл чистий. Папери в теці

Книжки на полицях розставлені за темами.

Підручники з риторики — старі, мабуть ще минулого століття.

Фройд — в оригіналі.

Німецькі поети.

Якісь п'єси.

Щось з історії музики.

Ніде зайвого клаптика. Все чисто.

Хіба чашка. З квіткою.

Перед всіми іншими книгами оця.

Гейнріх Гейне. Книга пісень.

Переклад українською.

Леся Українка і М. Стависький. Львів 1903.

Витяг. Розгорнув.

> З тобою ми вдвох не зітхали,

Ніколи не плакали ми;

Той сум, оті тяжкі зітхання

Прийшли́ до нас зго́дом сами́.

М. С.

Книга підписана авторкою.

“від Лариси. Читай і згадуй”.

Цікаво, як цей йолоп очкастий здобув такий екземпляр.

Не розумію я цієї поезії. Про що це. Зітхали ви чи не зітхали — кому яка, в біса, справа до вас?

Між сторінками — театральний квиток. Театр Соловцова, “Флорія Тоска”, партер, другий ряд.

Софа вузька застелена охайно. Не ліжко. Воно в іншій кімнаті. Це щоб читати чи гостей приймати.

Я — гість.

На підвіконні пляшка.

Бехеровка. Дві стопки.

І ще кухоль. Чорний. Без візерунків. З вензелем m. З малої букви.

Фотографія якоїсь блондинки в рамці.

Прямо тут.

Її крутили і дивилися. Не повісили на стіну.

Я вже здогадуюсь.

Коханка.

Любить накотити. Цікава жінка.

В коридорі її пальто було.

Синє. Я бачив.

З кухні тягнуло гірким запахом чаю з бергамотом, моднім київським напоєм. На полиці жерстяна банка з мармеладом. Франція, напис скошеним шрифтом.

Я стояв і дивився.

Все якесь зовсім незрозуміле.

Буква m. на чорному не давала спокою.

Виглянув в ванну.

Чисто. Порядок. Два однакові рушники.

Жіноча булавка. Помада.

Чоловічий парфюм.

Таблетки.

Все ясно. Коханка.

Марічка… Мар'яна? Меланка?

А чого її приховує?

Теж зрозуміло.

Одружена.

Когось із вищих.

На стіні цвяхами закріплений вишитий рушник. Який несмак. Ще б Тараса приліпив.

> ПРИМІТКА. В. Винниченко знайшов 2ге видання збірки Г. Гейне. Перекл.: Л. Українка і М. Стависький (псевд. М.Славінського).

Звичайно, книга з Лесиною присвятою стоятиме на видноті.

IV. ІСТЕРИКА

Сиджу на софі.

Він повернувся.

Без краватки. Сорочка біла розстебнута до пояса, але заправлена.

Шия мокра. Хрестик.

Лисе тіло, як і було.

Зітхнув. Втомився.

Він сьогодні увійшов в цілий натовп і добив. До потрібного результату. Взяв посаду.

Дає мені свій новомодній чай. Порцеляна з квіткою. Без m. Що за запах. На апельсин схоже. Бергамот. Я від цього чаю прію між ніг. Розв'язую краватку. Піджак все ж скинув. Ґудзики впиваються в живіт.

Взагалі б здер з себе все. Але цей вилупок неправильно зрозуміє.

— Ти ж той, хто все життя пише про “нову людину”, правда? — він почав стиха, здалеку.

Я не відповів.

— Слухай мене. Бо другий раз не казатиму. Ти тут? — включив свій командний тон. Як в редакції.

І продовжив.

— Я ж, крім усього, ще й літературний критик, Володю.

— Мені платять, щоб я оглядав твої геніальні тексти. Тебе, Володю, я читаю тільки за гроші. Бо безкоштовно шукати, що ж хотів сказати такий великий автор, як ти, — марна трата.

Я мовчки слухав.

— Я мушу тебе читати, Володю.

І що я бачу?

(Водянисті очі його примружилися).

— Щоразу те саме.

Дзеркало.

Усі твої герої — це уламки мене.

Нові імена, фабули, сцени, але це завжди я.

Викривлений. Помальований. Розчленований.

(продовжує)

— Хто тобі дав на це право? Це не письмо. Ти ж кінчаєш на власні букви.

На ті, де я мовчу. Де я втікаю. Де я ще не знищений.

Думаєш, це література?

Це твоя нав’язлива спроба мати мене, хоч через текст.

Бо по-нормальному

не виходить.

Ти ж це робиш навмисне, бо знаєш що я все зрозумію.

Симон не припиняє.

— Я твій Михайло з "Моменту". Цинік. Хижак. Я твій Василь з “Раба краси”. Я ідеал, на який хочеться дивитись, але не мати. Я твоя Ніна. Я Марія, що тебе кидає, бо вища. Я твоя коханка в кожному, блядь, тексті.

Він зупинився навпроти мене. Нахилив вбік голову. Дивився довго.

— Ти мене пхаєш навіть в свої псевдодитячі оповідання. Халамидник. Тут уже я в двох іпостасях. Я не просто твій Федько. Я твій Толюсь.

Володю, як ти його описав?

Ти його зробив меншим за Федька. Слабшим. Щоб що?

Я пам’ятаю все.

Ліпше за тебе.

> Це була дитина ніжна, делікатна, смирна. Він завжди виходив надвір трошки боязко, жмурився від сонця й соромливо посміхався своїми невинними синіми очима...