Голова похилена.

Шанобливо. Зачесаний.

Поруч Владика Андрей.

Масивний. Високий. Старший.

І з ним поруч оцей огризок в окулярах.

В костюмчику.

Весь такий інтелігент.

Вони розмовляли.

Його Преосвященство і сіра моль.

Серйозно, спокійно.

Як рівні.

Латинкою. Грецькою.

Владика посміхався Симону.

З чимось навіть погоджувався.

У Володі опустилися руки.

Усе. Ніяких спідниць. Ніякого сортира. Ніякого виходу.

Обидва бокали, що були у Володі в руках, влив в себе.

Пекуча рідина побігла всередину горла.

Одного Володя не міг зрозуміти.

Дівок тут — що гною.

По десять на кожному кроці.

Будь-яку можна взяти.

А цей вилупок в окулярчиках надає перевагу старцям в орденах і з хрестами на пузі.

Якого біса Симону не чеше в паху?

IV. ЛИСЕНКО

Симон повернувся.

Тихо. Вільно.

Разом з ним у ложу увійшов Микола Лисенко.

Володя отетерів. Не повірив власним очам. Той самий Микола Лисенко. Корифей. Символ.

Батько української музики.

Жива легенда.

І знову біля цієї полтавської посередності.

Володя сидів у тіні, намагаючись збагнути, як це можливо.

— А ви тут що робите? — вирвалося у нього.

Лисенко розсміявся.

Симон був тоді нікому не відомим бурсацьким хлопчиськом, коли Лисенко вже блищав в імператорських театрах.

Якого дідька?

Ті двоє перекинулися кількома легкими жартами. Говорили про Полтаву. Про якийсь “той” вечір.

Лисенко сміявся. Симон усміхався у відповідь коротко, стримано, щиро.

А Володя відчував: він тут зайвий.

Музика ставала все гучнішою.

Арфа захлиналася від болю.

Лисенко прощався.

Симон кланявся. Обіцяв приєднатися до якогось київського театру. Володя не розчув. І передавати привіт якомусь Кошицю.

Хто такий, в дупу, той Кошиць?

V. ДОНЦОВ

Володю нудило.

Чи то від вина.

Чи від неспроможності втекти і звільнитися з цієї петлі на шиї.

Двері клацнули. Знову.

Та скільки можна?

Чергова стара пика?

Але ні.

Хлопець. Стрункий. Темний. З поглядом, гострим, як лезо.

Навіть взимку він не розплескав своєї засмаги.

Симон підвівся одразу. Усміхнувся широко, тепло.

Почали обійматися.

Тьху.

— Донцов! Мелітопольська черешня! — радість бриніла в симоновому голосі.

— Ти мене ще персиком назви! — зареготав Дмитро. В очах блиснуло нахабне, юнацьке.

Володя аж стиснув зуби. Не витримував цього сміху, цього легкого хлопчачого під’їзду.

Донцов був молодший на два роки. Новенький у партії. Та вмів подавати себе так, ніби вони з Симоном ще з одного двору.

Вони заговорили впівголоса, з усмішками, з тим самим «на пів слівця», яким хлопці перемовляються на вулиці.

— Свобода починається з просвіти…

— Заборонені видання…

— Перемишль…

— Світ загине, а справа залишиться…

Кивали. Сміялися очима. Володя сидів збоку, наче чужий на весіллі.

Їхня спільність різала його, як ніж по сухожиллю.

Володя лишався осторонь.

Ніби невидимий.

Їхня єдність била його в обличчя.

Їхня спільність розривала груди.

Кожне слово було шпилькою. Кожен погляд батогом. По Володі.

На сцені Венера вабила.

Свята Ельжбета ридала.

Скільки в ній тих шмарклів?

У голові клекотіла густа манна каша. Спирт дер судини.

А Симон усміхався.

Пригладжував білявого чуба.

Лагідно. Спокійно. Тримав Дмитра за руку.

Як скарб якийсь.

Як старший брат, що знайшов гідного собі молодшого.

Навіть не згадав про Володю.

Для Винниченка Донцов був такий самий псевдосоціаліст, як і Симон.

Два павліни з пафосними балачками про націю.

Два будяки, що приліпилися до його партії.

Володі стало тепло там, де не треба.

Ще трохи і катастрофа.

Краще биття, ніж ганьба.

Симон вже його всього бачив.

До решти.

Але ж це ще один.

Володя підскочив.

Він більше не міг.

Краще хай все вийде через кулаки.

Він ударив Дмитра.

Той навіть не відступив.

Тільки підняв брову й усміхнувся тією самою саркастичною гострою посмішкою, що роздирала гордість.

Симон сидів у кріслі. Лінивий.

Розслаблений. Холодний.

Байдужий до бійки.

Не цікаво.

Навіть не поворухнувся.

Тільки кинув рівно, байдужим голосом:

— Жоден Харлампійович не накаже мені терпіти таке бидляцтво.

Донцов повернувся до Симона:

— Я свої висновки вже зробив. На тебе, Симоне, завжди можна розраховувати. На відміну від... З мене, як завше. Кальвадос чи бурбон? Ладно. Розберемося.

Не договорив.

Поблажливо кивнув і вийшов із ложі.

Порожнеча.

Повітря густе, липке, як старе миро.

Володя осів. Без руху. Без думок.

VI. ЛОРНЕТКА

Симон підвівся різко.

Фалди приталеного пальта впали вниз, закривши все від сторонніх очей.

В одну мить — він уже над Володею.

За цією завісою можна було б вбити людину. Ніхто нічого б не побачив.

Носок чобота вп’явся в край крісла.

Стопа ковзнула — праворуч, ліворуч.

Володіні стегна розійшлися самі.

Симон нахилився торсом уперед.

Плечі нависли. Подих уперся в щоку.

Губи — впритул.

Володя не бачив нічого, крім його обличчя.

Крижаний погляд опустився вниз.

Туди, де Володі пекло вже кілька годин.

Затримався.

Цей погляд пропікав, мов розпеченим залізом.

Тонкий рух — і з кишені з’явилася лорнетка.

Без жодної поспіху.

Блиск скла, кістяний холод оправи.

Він тримав її так, ніби це була зброя.

Лорнетка ковзнула вниз.

Холодне тонке тіло інструмента м’яко увійшло між колінами Володі.

Симон затримав рух на мить — і повільно, не поспішаючи, розвернув лорнетку в пальцях.

Гострий кінець торкнувся внутрішньої сторони стегна. Не поранив. Лише дав відчути.

Володя все зрозумів.

Він не міг поворухнувся.

Він все визнав без слів.

Близько. Занадто близько.

У червоному світлі театральних прожекторів симонове темно-синє пальто виглядало чорним,

ніби вирваним із якоїсь дурнуватої гравюри.

Він не просто глузував.

Симон проводив обряд.

Лорнетка креслила хрести в повітрі. З розмахом

Голос тихий:

— Я повертаюся.

Амністія.

Пробачили.

Свято у них: цісаревич народився.

Лорнетка ковзнула по підборіддю.

Вколола.

По грудях.

По лінії до пояса.

Шепіт:

— А ти, раб Божий Володимир.

Дезертир.

Таких не прощають.

Мене шукають, бо я прагну свободи.

А ти втік, не вступивши у бій.

Подих обпік шкіру.

Прямо у вухо.

— Не сумуй.

Приїду.

Скоро.

Чекай.

Лорнетка кольору кістки тремтіла в його пальцях.

Симон притис її до губ.

Ледь-ледь.

Як святиню.

І поцілував її.

Довго. Урочисто. Знущально.

Володя ковтнув повітря.

Рука смикнулась до лоба.

Симон побачив.

Тонка усмішка.

Шепіт:

— Ти ж атеїст?

То чого тремтиш?

Пауза.

— Пиши п’єсу.

Бери жінок не лише силою.

І не лише ззаду.

Пауза.

— Глянь їм в очі.

Рекомендую.

Вільною рукою Симон провів долонею по щоці Володі.

Поплескав.

Усмішка:

— Дізнаєшся багато нового.

І останнім рухом лорнетка пройшла по володіних губах.

Коротко:

— Передам привіт Харлампійовичу. Бо він жити без тебе не може.

І зник.

Лишивши по собі ту саму лорнетку на підлозі.

---

Володя був щасливий.

Підняв її.

Тричі поцілував.

Повільно. Гордо.

Сховав у кишеню.

У голові палало.

Тепер він був в голові у Симона.

Осів у ньому.

Амінь.

Він посміхався — захоплено й безглуздо, як дитя після першого причастя.

## #7. Харлампійович

Київ. 1905 р., березень

Вул. Маріїнсько-Благовіщенська, 56

(нині Саксаганського)

I. ПАНЬКІВЩИНА

Чикаленко обрав для маєтку землю в низині. Біля річки. Дешевше. Він же новатор. От і вулики можна прилаштувати в поймі.

Ще й в газеті похвалитися. Євген Харлампійович ніколи не забував про імідж, який тримається на згадках в пресі.

Подвійна вигода: вокзал і ринок. Поруч.

Їздити зручно. І слуг відправляти по свіже.

Любив Євген Харлампійович і Паньківщину, і цю вулицю. Попередній маєток, менший, був на цій же вулиці. Тільки далі від центру.

Симон крокував мощеною доріжкою, наче на оглядини. Треба сподобатись.

Посада, Симоне. Тут. Зараз. Залежить від цієї розмови.

По краях кам'яного хідника сочилося багно, неодмінний супутник київської весни.

За спиною, стайні, добірні коні. Сила, приборкана вуздечкою. Біля воріт снувала прислуга. Гроші, порядок, показна добродійність.

Йому двадцять п’ять. Два розшуки, два вигнання. Кубань і Львів.

Кошиць і Щербина на Кубані.

Франко і Грушевський у Львові. Всюди писав. Статті, есе, розвідки.

І все одно він тут.

Київ. Україна.

Як тільки стало можливо — повернувся одразу. Цього разу писанина його не вдовольнить.

Симон вернувся, щоб керувати.

Темно-сіре пальто, чорні рукавички. Фетиш і броня. Пасма волосся навмисно вибиваються з-під капелюха — пастка для ока. Все продумано.

Будинок не просто так. Плацдарм. Тут він себе продасть. І куплять. Ordnung muss sein.

У Харлампійовича завжди товклися. Прислуга бігала, мов мурахи, гості сьорбали каву й жебрали: хто грошей, хто впливу. Дім мов банк із незрозумілими умовами позики.

Сьогодні ж все замовкло. Господар відмовив усім. Чекав на одного.

Симона.

Симон не був певен, чи є в домі ще хтось, окрім прислуги.

Його зустріли люб’язно. Провели у вітальню. Картини, гобелени, книжкові шафи. Усе це мало говорити про «смак». Для Симона воно кричало про інше: гроші, виставлені напоказ.

В фотелі розвалився господар. Білий собачка на колінах, півпрозорі порцелянові філіжанки на столику. Смажений запах кави розливався кімнатою, як туман, — важкий і трохи задушливий.

— Нарешті, — кинув він, відставляючи чашку й вказуючи на друге крісло. — Сідай, хлопче.

Симон стягнув праву рукавичку й потиснув долоню. Рух був легкий, але точний — ніби показував, що вміє тримати дистанцію. Потім сів навпроти, у дерев’яний фотель, спокійний і рівний.

— Вітання від Михайла Сергійовича, — сказав він сухо. — Грушевський просив передати: все йде за планом. А Шухевич шле привіт. Онук народився, Роман.

— Так-так, читав у телеграмі, — зітхнув Харлампійович, ковтнувши кави. На мить примружився, ніби щось важив у голові.

— Знаєш, — додав майже недбало, — я б давно віддав посаду Володі. Але йому нецікаво.

Каже, це відніме у нього свободу. Ага. Вся його свобода — спідниці і революція. Та і “вчасно” — це не про нього.

Він зробив паузу, пройшовся очами по Симону.

— Михайло Сергійович, до речі, саме тебе вихваляв. Казав: зібраний, розумний, люди слухаються. Ну що ж, виходить, я знайшов, кого шукав. Нарешті.

Симон відчував внутрішній хрускіт, наче ламалася стара шкаралупа. Але зовні нічого не видало його хвилювання. Пауза.

Ковток повітря. Показав задумливість.

— А які будуть обов’язки? — тихо спитав він, наче ще не розумів масштабу.

Харлампійович розвів руками:

— Ну дивись. Перша щоденна газета українською мовою. Ти розумієш, який це тиск з усіх боків. Аврали. Дахом можна поїхати. І ніхто не береться.

Тут він сповільнився.

— Керувати. Будеш зверху всіх. Відповідати за кожного. Від матеріалів до пошуку прибиральниці. А хлопчик мій хай пише.

Мова. Українська.

Його пункт перший.

— Розраховуйте на мене, — спокійно відповів Симон, дивлячись на кавовий осад в чашці.

Маска спокою втрималася.

Не сповзла. Симоне, ти молодець.

II. ОЛЯ

— Як там він, Володя? — кинув Харлампійович, ніби мимохідь, але в голосі бриніло напруження.

Симон спокійно відповів:

— У Львові. Працює.

До кімнати увійшла дівчинка. Собачка зірвався і майнув до дверей.

Тонка, як вербова лозинка, з вузькими плечима і майже невидимими грудьми під світлою сукнею. Біляве волосся спадало на худі плечі. Виглядала на років чотирнадцять.

— Це моя Оля, — з гордістю сказав Харлампійович.

Вона мовчки сіла йому на коліна, наче до батька. Він машинально гладив її волосся.

Симон уважно стежив. Його погляд ковзнув по тонких рисах дівчинки, по вузеньких стегнах, що майже не обрисовували сукню.

Дитя. Беззахисне.

Приречене.

Київ. Столиця. Меценат.

І те саме.

— Хто вона вам? — запитав він нарешті, стримуючи голос.

— Племінниця моєї дружини, — хазяйськи пояснив Харлампійович. Сьорбнув.

— Сиротка. Взяли на виховання. Врятували дитя.

Симон нічого не відповів. Уважніше придивився. Господар навіть не маскувався.

— Це нормально, — додав Харлампійович, перехопивши його погляд. — Не хлопчик же.

Він сьорбнув каву:

— Вона сама мені зізналася в коханні. Два роки тому.

Симон опустив погляд на свою вільну руку в чорній рукавичці. Згадалася лорнетка... і те, що було в ложі.

Вони пили каву в мовчанці.

Але Харлампійовича гризло хвилювання:

— Володя… Він так сильно страждає?

— Страждає, — сказав Симон тихо. — Неймовірно.

І всередині посміхнувся.

Міг би багато розповісти про причину і прояви цих страждань. А головне, хто причина цих пекельних мук генія.

— Кажуть, — Харлампійович нахилився ближче, стишившись — що він спить з усіма, кого схоче?

Дівчинка на колінах Харлампійовича сіпнулася. Зістрибнула і вийшла. Було видно кілька розстібнутих гачків на спинці.

Симон це помітив.

Все зрозумів.

Але.

Своє ближче.

Посада.

Все його життя.

Він так довго йшов до цього.

Володя… всіх, кого хоче?