Не пішов. Якби був там — Франко би все побачив.

Хто б я був після цього?

Біль всередині. Пекло в роті. Кислячина під язиком.

Кірки сперми і запах поту на пом’ятому невипраному одязі.

Гидко. Сам собі огидний.

Ти хотів слави, Володя. Отримав ганьбу.

Череп тріщить, мов перестиглий вересневий херсонський кавун.

Він до мене приходить, як тільки-но заплющую очі. Вночі. Іноді в одязі. Іноді без.

В окулярах. Вишуканий. Страшний.

Який я йолоп. Обірви це в собі, Володю. Припиняй.

Справжній письменник повинен страждати, але чи настільки?

Я намагався писати. Кілька малих форм — есеїв, оповідань. Заробити копійчину. Відволіктися.

Так ні. В кожній дитині, хлопці, жінці — я описую його.

Він дивиться на мене з кожного написаного рядка.

Жінки. Йдуть перед очима суцільною розмазаною лентою.

Кожна — його примара. Поштовхами втомленої плоті я намагаюся вичавити його з себе.

З кожною. Марна справа.

Чим боляче буде їй — тим легше мені.

Але забуття триває лише мить. Далі все йде по колу.

Худі, товсті, юні, старші — мені все одно.

Оця сьогоднішня — служниця. Ласі стегна, повні груди, темне волосся, як у мене.

Кінчив. Витер. Вона дивиться. Кажу: сама ж прийшла.

Ось твоя зарплата за місяць. Забирай. Це рівноправ’я.

Вона мені тіло — я їй гроші. Не моя біда думати, чи їй щось не так.

Відкинута книжка лежала розгорнута на підлозі. «Кобзар».

Знову ці літери.

Закладка — вишивка. Відкрив.

Повіє вітер з Холодного Яру...

Що в цій дурній попівській голові — мені невідомо.

Я заплющував очі — і бачив його обличчя.

Коли пив — пив його дотик. Коли блював — блював його ім’я.

Бо ім’я в нього дійсно мерзенне. Не наше. Чуже.

Хочу прорватися крізь камінь його думок.

Хочу його сни. Його страхи. Його сумніви.

Хоча ні. Він певно не сумнівається.

Я завжди бачу людей. А тут — ні.

Служниця пішла. Гримнула дверима. Йди до бісової матері!

А я лишився. Оголений на підлозі. Заснув, притулившись до стіни, впершись у вологу подушку.

2. РУКАВИЧКИ

Розплющив очі.

Сходить зимове сонце.

Напівсиджу, напівлежу на підлозі, спиною до шорсткої стіни, прикритий якоюсь ганчіркою.

Тіло — мішок із брудом.

Мав би мерзнути — підлога застуджує кістки, але щось горить, пече, обпікає нутрощі зсередини.

Мої масивні пальці безпорадно лежать на колінах.

Дивлюсь на них — і відчуваю огиду.

Вони повинні записувати мої думки, тільки де їх взяти?

Ранковий пульс внизу живота, між ніг — все як завжди.

Заплющую очі. Відчайдушно. Втекти. Загасити сором і спрагу.

Але пізно.

Беззвучно прочиняються двері.

Невже я якійсь дівці дав ключа?

Погано бачу після вчорашнього. Розмита тінь падає на мене.

Впираюся поглядом у чорні високі чоботи. Прямо біля мене.

Підводжу чавунну голову.

Симон стоїть наді мною.

Не впізнати. Світле волосся зачесане назад. Темно-синє приталене пальто з хутром на комірі.

Руки. Чорні шкіряні рукавиці. Пальці туго обтягнуті строченими по шкірі швами.

Між рукавами і чорною шкірою білішають зап’ястки.

Він нікуди не поспішає.

У лівій руці тримає лист розгорнутий — той самий, від Горького, лежав на креденсі.

“Наконец-то, Володенька, вы согласны писать для всех, на всем понятном языке! В честь такого события повышаем вам гонорар! Не обессудьте! Будете у нас, на Капри — заезжайте!”

Симон повільно підносить праву руку до губ. Міцно стискає зубами самий кінець середнього пальця.

Різкий порух руки вниз. Випльовує рукавицю.

Перекладає лист у праву руку.

Білі, тонкі, випещені пальці. Чисті. Делікатні. Оксамитові.

Я застиг. Моє тіло зраджує мене вдруге: пульсація між ніг стає нестерпною.

Сором забиває дихання.

Він дивиться на лист.

На мене. На моє збуджене єство.

Погляд ковзає повільно. Холодний. Невблаганний.

І тоді ще повільніше опускається навприсядки.

Фалди вовняного пальта м’яко осідають на паркет.

Чоботи скриплять, мов натягнутий нерв.

Обличчя навпроти мого.

Очі в очі.

Все стискається в одну точку. Пульсує. Б’є. Рветься.

Я захлинаюсь соромом. Страхом.

І в цій тиші я кінчаю.

Як баба, сказав би мій батько.

І мав би рацію.

Йому байдуже.

Він встає. Рух плавний, стриманий.

Коли він вирівнюється, бачу: в його очах — суцільна крига.

Чиста. Рівна. Непробивна.

Ні гніву. Ні жалю.

Він рве лист на шмаття - спокійно.

Папір сиплеться на підлогу, як попіл.

Струшує руки. Наче скидає з себе чужу гидоту. Дивиться згори на мене.

Порожньо.

І каже сухо:

— Вставай, раб Божий Володимир. Революція почалася.

У цих словах немає ні прощення.

Ні запрошення.

Тільки вирок.

## #6. Опера

Львів. 1905 р. , січень

Великий міський театр

(Зараз Львівська національна опера)

I. РАДОЩІ І СТРАЖДАННЯ

Пара сезонів від відкриття. «Радощі та страждання» на фронтоні дивилися вниз, зустрічаючи галицький ярмарок марнославства.

Партер дихав, як величезне тіло.

В ліфах здіймалися груди, вологі від духоти, шкіра парувала під сталевими каркасами. Спідниці шелестіли, тісно терлися панчохи з прошитими коронками, ковзали мережива панталонів. Перуки хиталися, білі сітчасті рукавички спадали брижами на лікті й фіксувалися золотом на зап’ястях.

Било в носа прямо з дверей: жіноче тіло з-під корсетів, солоний чоловічий мускус, сперма, всотана у фраки й марно глушена парфумами. А зверху над усім цим тягнувся шлейф різкого анісового абсенту.

У фойє проходжали хлопці з шампанським у келихах «марія-антуанетта» за формою грудей обезголовленої королеви. Піна сповзала по склу, бризки осідали на сукнях.

І все це: груди, волосся, панчохи, піт, сперма, пудра, абсент, шампанське, збивалося докупи, розповзалося по ворсових хідниках і коридорах, текло сходами, наче по венах, аж до самих лож.

На оксамитовому бар’єрі лежала тонка лорнетка кольору кістки. Симон час від часу знімав окуляри й, примружившись, споглядав униз на всю цю буржуазну наволоч. Володя ж крадькома зиркав на нього.

Їх було тільки двоє в ложі. Тій самій, що біля сцени, на рівні партеру: ти серед усіх, але трохи вище. Прожектори висіли зовсім близько, чорні й ніби заряджені, але світло ще не ввімкнули. Вистава не почалася. Вони чекали.

Симон спокійний і сконцентрований.

Кіт, що готує кігті до стрибка. Як зараз впорається, вирішиться все.

— Готовий споглядати буржуазну розпусту? — кинув Симон напівусмішкою. — Tannhäuser Вагнера, між іншим.

Володя згорнув пальці на ніжці бокала. Один уже був у ньому, другий напрошувався.

— Мене буржуазний театр не цікавить. Я створю новий. Соціалістичний. З Горьким.

— Mais oui (фр. Ну так), — розсміявся Симон тихо. — Уже бачу першу афішу.

Володя ковтнув повітря.

— То про що цей "Тангойзер"?

Симон відкинувся на спинку крісла. Тонкі окуляри блиснули в півтемряві. Манжет, рука, цигарка між пальців пішли вниз.

— Про гріх, — байдуже зронив він. — І про спокуту.

І саме в цю мить оркестр ударив першими акордами. Зал здригнувся. Симон витримав паузу, не поспішаючи, даючи музиці розгорнутися, і лише тоді продовжив.

Примружився. У голосі його з’явилося чуже, не-своє — ніби йому самому стало тісно в цій темряві.

— Лицар Тангойзер служить Венері. Палає тілом. Оргії в печерах.

Коханки.

Коханці.

Обирай, все для тебе.

Він гуляє так, що чорт би взявся за голову. А тоді раптом хоче назад. До людей. До чистоти. Повертається. І співає... про гріх.

Пауза.

Володя ковтнув ще раз. Запах Симонового вовняного костюма збивав усю увагу.

— Його виштовхують, — сказав Симон майже ніжно. — Всі. Вигнанець. Навіть серед вигнанців.

Його голос обволікав, ковтав, пестив. Володя не витримував. Що за клята театральщина?

Симон спокійно затягнувся. Випустив дим — повільно, ніби продовжуючи фразу.

— Одна тільки людина молиться за нього, — продовжив Симон, відвівши погляд углиб залу. — Прекрасна чиста Свята Ельжбета. Вона плаче, аж поки вмирає. Її смерть — його спасіння. Deus ex machina.

Симон прицільно навів свій крижаний погляд на Володю. Крива посмішка. Володі стало дискомфортно.

— А твоя перша п’єса буде про що?

Володя випрямився:

— Про нову людину! Про боротьбу класів! Нове суспільство!

На сцені арфа ридала. Венера співала так, що навіть мармурові янголи зітхали б.

Симон опустив погляд. Вії відкинули тінь на щоки. Він був спокійний. Трохи подався торсом до Володі:

— Напиши, — тихо сказав він, — про генія, який купує жінок, бо боїться побачити їхні обличчя після того, як роздере їм тіло. І називає це коханням. Про того, хто продав москалям за тридцять срібняків не тільки честь, а й пам’ять усього народу.

Легко.

Швидко.

Як кінчає.

Хоча ні.

Кінчає геній не легко.

Володя здригнувся. Краватка на шиї відчувалася петлею.

Втікти. Негайно.

Але треба сидіти.

II. ВОЛХВИ

У ложу ввійшли троє.

Повітря враз стало важчим, густішим.

Першим ішов Грушевський — об'ємний, поважний, з густою бородою і запахом дорогого тютюну.

Поруч Степан Федак: елегантний, вишукано вбраний, із самовдоволеною посмішкою чоловіка, якому світ належить за правом народження.

І за ними Володимир Шухевич: пан солідного віку, проте стрункий, із золотим лицарським хрестом, який блищав на грудях, мов запізніле сонце.

Симон підвівся. Максимально шанобливо.

Вправив рукою зачесане за вухо волосся. Загасив цигарку.

Легко увійшов у роль чемного господаря, ніби давно чекав на цю трійцю.

А Володя дивився на цю хвалену поважність і думав: мерзота.

Навіщо вони тут?

Як їх виперти?

— Панове! — промуркотів Симон, із легкою, майже грайливою іронією. — Цвіт Наукового товариства Шевченка! Fiat lux!

Федак, лукаво посміхаючись, розвів руками:

— Ледь тебе знайшли! Що, янголів у ложах ловиш?

— А може, вітер змін, — підтримав жарт Шухевич, поправляючи рукавички.

Федак, приглядаючись до Симона:

— Чув, Симоне, що ти збираєшся одружитися на моїй Олі?

Володя ледь помітно здригнувся. Що за. Оля. Його грубі пальці вчепилися в підлокітник.

Симон бездоганно невимушено посміхнувся:

— Пане, Ваша Оля має дев’ять років. Я дітей люблю, je vous en prie, але не настільки.

Сміх гостей перекотився ложею, як легкий шквал. Грушевський плеснув в долоні.

Володя сидів, почуваючись, як тріска у потоці.

Ненависть накотила, чорна, липка.

До них усіх. Волхви. Кляті.

Старі х#ї. На смітник історії.

Він вже не питав, нащо вони припхалися.

Зараз вже: як вижити тут і зараз?

Може, швиденько в буфет?

Влити в себе абсенту, аби прибило цей свербіж в жилах.

Хоч на півгодини, аби стало тихіше.

Тим часом Симон плив хвилею насолоди. Федак добродушно ляснув його по плечу, як нагороду.

Шухевич, потиснувши Симону руку, додав:

— І Чикаленкові передай вітання! Хай і собі до Львова загляне, як буде ласка. Малого Романа провідаємо заодно.

— Романа? — перепитав Симон, із живим щирим зацікавленням.

— Онук. Щойно народився. Міцний хлопець, як і належить.

Симон нахилив голову, вклонившись глибше, ніж вимагала церемонія:

— Нехай росте здоровенький. І на славу нашому краю.

Симон знову обернувся до Шухевича і з тією самою м'якою, колючою чемністю кинув:

— А ще, пане, якщо маєте час — поясніть, будь ласка, Володі, що лицарський хрест — це не буржуазна туфта, а справа честі.

Володя смикнувся.

Із куточка ока він бачив, як Шухевич усміхнувся тепло, майже співчутливо.

— Колись поясню, — пообіцяв той, і підморгнув Симону.

Симон, з легкою усмішкою, нахилився до Грушевського:

— Як ваша праця, професоре? Не втомили вас монголи?

Грушевський зітхнув, добродушно:

— Лізуть з усіх шпарин, Симоне. І в літописах, і в реальному житті.

Володя, що досі ковтав ігнор мовчки, раптом буркнув уголос:

— Побачите ще, колись і моє ім’я буде в працях по історії! Марксизму. Соціалізму.

У ложі вибухнув тихий, ледь стриманий сміх.

Федак пирснув у рукавичку.

Шухевич хмикнув, удавано серйозно:

— Надрукуємо окремим додатком. Мрії ідеалістів.

Симон тільки усміхнувся тонко, майже невидимо. Гості пішли.

Володя сидів поряд — дерев'яний, гарячий від сорому.

І від чогось іншого, що лоскотало під шкірою, свербіло під грудьми, змушувало раз за разом ковтати повітря.

Музика на сцені наростала. Оркестр налягав на струни, як кат на шию засудженого.

III. АНТРАКТ

Бризнуло світло. Заболіли очі.

— Я швидко, — кинув Симон, підводячись. — Треба дещо уточнити у митрополита. Теологічні питання. Ах, а ти ж атеїст.

Володя лишився сам.

Антракт був довгим. Часу мало вистачити.

Він вже мав план:

встати,

вийти,

першу-ліпшу затиснути в коридорі, в темному куті.

Далі сортир.

Все як завжди.

Підняти спідницю, розсунути ліф.

Повідривати ті кляті застібки.

Панталони вниз.

Увійти.

Треба.

Прямо зараз.

Без зайвих рухів.

Швидко.

Зняти свербіж, аби нарешті відпустило.

Володя вже навіть намітив кілька варіантів в спідницях.

Ота, біля колони.

І ота друга. Десь її хахаль пішов.

Поки не повернувся.

З якоюсь точно вийде.

Є хвилина.

Гайнути в буфет, прихопити два келихи.

Собі і спідниці.

Хутко!

З буфету Володя біг.

Стрімголов.

До якоїсь з двох варіантів.

Через фойє.

І саме там побачив Симона.

Поруч митрополит Шептицький.

Симон стояв в своєму костюмі.

Рука в кишені.

Інша з якимись паперами.