Написав план.

Назавтра. Для всіх. Хто куди їде. Що робить. Де ховаємося. Де збори. Де комора з речами. Треба перевдягатися.

Роздам всім.

Головний тут я.

Завжди.

Це знає навіть Микола.

Він нікуди не подівся з мого життя. І Микита.

Але тепер у мене ціла ячейка партії.

Ми разом боремося. Можливо, щось змінимо.

Почати треба з мови.

Хоча б.

Микита більше по зброї. Йому це краще йде. Микола підкидає завдання. Ми виконуємо.

По-різному буває. Іноді доводиться наступати собі на горло.

Потім соромно.

Але ніхто, крім мене і Микити, не зробить.

Не зможе.

Микола нас обох використовує, але і прикриває. Адвокат.

Перечитую список.

Креслю позначки, додаю стрілки.

Вчуся розподіляти сили.

Щоб не завалити всю справу.

В дерев'яному ящику у мене інший стос.

Листи.

Володя.

Він так і не поїхав на Київ в університет.

Каже, що цього літа вже точно.

Шукає пригод на свій член.

Строчить листи.

Кожен свій “подвиг” розписує.

Іноді кілька на тиждень.

Я забираю на головній пошті. Коли мені зручно. А не коли він строчить.

Чекає мою реакцію. Я його єдина аудиторія. Зараз їх назбиралося.

Відпишу.

І спалю. Всі. До решти.

Дивлюсь на ці “геніальні” каракулі.

Глузує з мене своєю безладністю.

Цілий, курва, рік висить на шиї у батьків, яких зневажає.

Пише. Якісь оповідання.

І мені.

Мушу відповісти.

Цигарка. Дим.

Його літери.

Читаю.

******

IV-II. DUŻO ZUPY, MAŁO PIEROGÓW

* Багато юшки, мало галушки

Листи:

1. Старша жінка.

“S, вона сама потягла мене в кімнату. На свої мерзенні вишиті подушки. Скинула спідницю, взяла мою руку й поклала собі. Така кощава срака. Пусті груди. Запхала мої пальці в себе. Дивилася на мене.

Я вагався, але ти мою натуру знаєш.

Все одно зміг. Увійшов. Вона хрипіла, кашляла. Оцей її запах. Мені було гидко, але я кінчив. Це досвід.”

Досвід, курва. Який? Ти ж сам ні до чого. Тебе взяли. Вона тебе встромила. Сама. Ти теля на вигоні.

Написав:

“Нецікаво. Який досвід ти хотів з неї взяти? Маєш сам нести нові враження. Не чекати від інших”.

---

2. Публічне місце.

“На ринку. Дверцята крамниці відчинені всередину, люди туди сюди.

Прямо тут ходять.

Вперлися в стіну. Вона задихалась, я затикнув їй рота рукою.

Через одну дошку від всіх.

Притис.

Увійшов різко. І в ту ж мить — бачу тебе, S. Ти в моїй голові. Все. Кінець. Я витерся її спідницею й пішов, ще тремтів”.

Я перечитав двічі. Його аж трусило від власної відваги.

Пістолета тобі в рота.

І щоб гвалтували твого кращого друга. А тобі голову тримали: дивись.

“Примітивно. Хоч запитав, чи вона встигла? Чи тільки про свій х#й думав?”

---

3. Витривалість.

“Вирішив перевірити, скільки витримаю. Не уявляючи тебе. Чисто фізика. Вистачило на дві години”.

Я хмикнув.

Ага. Без мене ти можеш дригатися, але марно. Не кінчиш.

Сам собі не належиш. Твоє тіло —

порожня шухляда, ключ у мене.

“Мало. Три. І здохнути. Тільки тоді це матиме сенс”.

---

4. З цнотливою.

“Вона мене надурила. Роздяглася, тягла до себе. Я вже майже увійшов. А тоді ні з того ні з сього: ‘Ти будеш у мене перший’.

Уявляєш? Це жорстоко. Я на таке не підписувався.

Я втік. І все. Потім довго ходив містом, як ошпарений.

Думав: може, я дурний? Може, вона потім згадуватиме мене все життя?

Я ж пам’ятаю своє перше і донині не можу стерти. Ти знаєш, я тобі писав.

Я не хочу бути для когось тією раною, яка ніколи не гоїться.

Може, це слабкість. А може, справжня сила, щоб відмовитись.

Не знаю. Напишу про це в оповіданні. Може, там зрозумію”

Я закурив другу поспіль.

Це ж про відповідальність, курва.

Вона довірилася, а ти всрався. Хотів готове тіло, досвід, а отримав вимогу бути першим і взяти на себе все.

“Це весь ти, Володю. В Київ в університет боїшся, а тут ціла жива дівчина. І ти втік. Сцикло”.

---

Ці листи. Ясла.

Інфантил.

Насер в штанці і біжить до мамки — до свого S (мене). Чекає, що скажу.

А в мене завтра знову маршрут, знову зброя, знову гурток. Може, посадять.

Все. Відповів.

Спалюю всі його писання.

Гарно горить.

******

IV-III. LEGENDA ŻYJE DŁUŻEJ NIŻ PRAWDA

* Легенда жиє довше, ніж правда

Весна тягнеться, як мотузка, що от-от трісне.

Семінарія гуде чутками.

Кажуть:

— Петлюра контрабандою тягне заборонені друки.

— Петлюра підбурює хлопців, заманює у гуртки.

— Петлюра зброю десь ховає.

І ще:

— Петлюра з новим жандармом… вступилъ въ совокуплѣ́ніе, во грѣсѣ пребывъ.

От смішні. Їй богу. Нащо мені той жандарм, що з нього взять? Як з паршивої вівці. Не мій рівень. Добре, що всього не знають.

У коридорах шиплять.

У келіях шепочуть.

Збуджуються на чужу ганьбу.

Дрочать, як уявляють собі ті “совокуплєнія”.

Мене виженуть.

“За порушення статуту”.

Але я це не дозволю.

Перепишу.

Буде інша причина. Інша легенда.

Запросив Лисенка.

Так, того самого.

Софія Русова допомогла.

Я їй подобаюся. Я милий.

А ще співаю гарно. Їй лягає на серце.

Ми виконали Шевченка. Забороненого. Кантату. Спрацювало.

Лисенко мене похвалив. Каже: іди в театр. Можна навіть в оперу. Але це не про мене.

І так на мені семінарський театр.

“Бо в тебе гарно виходить, Симоне”.

Ага. Чудово.

Все, де треба задачі роздавати, те й виходить.

Через тиждень виженуть.

Байдуже.

Тільки тепер не “за жандарма”.

А за мову.

За Шевченка.

Я тепер герой.

Обраний!

Мене відправляють на всеімперський студентський з'їзд!

Великий композитор мені друг.

Замість ганьби — легенда.

Бурса моя трибуна.

Їм мене не зганьбити.

Мій голос ще звучить.

Легенди не питають, як було насправді.

V. HISTORIA OLI BIELSKIEJ

MĄDRA GŁOWA (1902)

*Мудра голова

Олі 18 р.

Оля. Народжена в селі під Прилуками. По обох лініях польська шляхта, аристократичні корені.

Що з тих коренів, коли їсти нема чого?

Спершу пішов батько, геть не встигла запам’ятати. Потім мати, стікла кров'ю в пологах, коли на світ тягнулося чуже дитя. Обоє не вижили.

Сирота. Жила у бабусі.

Замість грошей і сукенок — самі книжки. Стосами.

Польські. Німецькі. Російські. Французькі.

Гризла науки, наче хліб. Старші вчителі хитали головами: як ця мала все тягне? А вона знала: більше їй нема чим брати.

Гімназію закінчила з відзнакою.

Поїхала до Києва. Сама.

У вісімнадцять.

Здобула право викладати.

Взагалі не мала права.

Їй зробили виняток. За надвисокий рівень знань.

Неймовірний успіх.

Влаштувалася в гімназію Жеребцової. Найкращу в місті. Називалася “міністерською”.

Ще раз.

Сама.

Без диплома.

В кращу гімназію.

Світового рівня. Сирота.

Гроші мала заробляти. На кого сподіватися? Почала вчителювати й раптом відчула: це її справа. Учениці слухали, відкривалися їй легко, якось навіть весело.

Всі говорили: вона талановитий педагог.

Діти любили, вона говорила живою мовою, без фальші. Могла спокійно, між правил і вправ, вкинути: “Матка боска”, “курва”, “Йосип драний!” — і сміх, і увага була вже її.

> ПРИМІТКА. Гімназія Жеребцової була названа на честь Св. Ольги. Заклад світового рівня. Представлена на Всесв. худ. виставці в Чикаго 1893, Всерос. виставці у Н. Новгороді, Виставці в Сен-Луїсі і на 2-му Міжн. конгресі навчання малюванню в Берні 1904.

Гімназія змінювала місце розташування. В 1917 р. в тодішніх її стінах проходив Військ. з'їзд, який відправив в Ц. Раду представником від фронту С.Петлюру.

STARA PANNA (1902-1908)

*Стара діва

Олі до 23 р.

Була легка й приємна у спілкуванні. Її сміх був простим, відкритим. Вміла підхопити жарт і розсмішити.

Але коли дивилася на себе в дзеркало, серце в ній хололо: «У коханні мені нічого не світить».

Невеличка, кругленька, грушка. Тонкі руки, витончені ніжки. У черевичках вони здавалися майже ляльковими. Не мала тієї вроди, за якою женуться хлопці.

В обличчі контраст: біле волосся і темні, майже чорнильні очі. Навіть крізь шкельця окулярів це вражало і збивало з пантелику.

Мала таке, що не відпускало: грамотність, ясність думки, серйозність, вона відрізнялася від ровесниць. Була якась природна чарівність, не показна, внутрішня.

Мріяла про університет. Але відкладалося. Спершу вищі жіночі курси. Лекції, конспекти, бібліотека вдень.

А ввечері інше життя.

Українське.

Польку, шляхтянку, всмоктало в заборонений рух. У мову, якою не можна було писати. Літературу, яку треба нелегально везти з Австрії.

Вона вступила до партії, РУП. Познайомилася з київськими ватажками студентських рухів. Сиділа з ними над книжками й відозвами.

І тоді з’явився він.

Володимир Винниченко.

Красень, у білому комірці, з поглядом, що ніби казав: “ось я, центр цього світу”.

Підбивався до неї. Ні, не просто абияк — наступав, як павич, розпустивши хвіст. Слова сипав гарно, руки жестикулювали, очі світилися.

Вона вислухала, всміхнулася.

І відшила.

„Nie mąż, a nieszczęście.” — сказала собі. (Не чоловік, а халепа).

Володя лишився ошелешений: хтось може пройти повз його розкішний хвіст.

А так кавалерів у неї особливо й не було. Київські родичі з польської громади не вгавали:

„No to kiedy w końcu? Ślub? Dzieciaki?” ( Ну коли вже? Шлюб? Діточки?)

А нема звідки їх, діточок, взять. І з ким до шлюбу стать.

Сама собі винесла вирок: стара діва. Треба жити самій. Викладати. Будувати світ із книжок і учнів.

Зробила ставку на освіту і роботу.

Перший досвід з чоловіками прийшов так, як і мало статися: для себе. Тихо, спокійно, без драм. Ще одна життєва наука, як екзамен, який здала й закрила.

Оля щиро не розуміла, чому всі так повернуті на коханні. Чим воно таке особливе? Що тут такого, щоб заради цього втрачати голову?

NAJLEPSZY DRUH (1906-...)

*Найкращий друг

Олі 21 р.

Не склалося зі шлюбом, зате життя подарувало друзів.

Найкращий і найближчий. Максим Славінський. Блискучий науковець, літератор, перекладач. Красивий, розумний, і, що найважливіше, живий у розмові.

Він приїжджав із Петербурга, а в Києві одразу ставав центром культурного кола. Знайомив Олю з людьми, яких вона хіба в газетах бачила.

Леся Українка, Нечуй-Левицький, Саксаганський, професори, студенти з іскрою в очах. Літературні вечори у Єфремова і його дружини Онисі — там, серед кави й дискусій, вона почала відчувати, що в Києві її світ ширший, ніж уявляла.

І знову трапився Володя.

Він підійшов, з ледь зверхньою усмішкою, і кинув:

— Я вже відомий письменник, між іншим.

Оля глянула на нього поверх окулярів.

— Дуже рада за Вас, Володимире.

А про себе подумала: «Ага, відомий, як бугай на ярмарку». Це була правда. Чого тільки не розповідали дівчата про його вибрики. Олі влізти в це було не цікаво.

З Максимом у них склалася справжня інтелектуальна дружба.

Не про ліжко. Він був одружений. Правда, Оля ніколи не бачила його дружину: та жила десь за кордоном, і Максим лише іноді туди їздив.

Жив на три хати: в Києві, в Пітері і десь в Європі, зрідка.

Але вона завжди відчувала, що він не самотній. Хтось є. Оля не розпитувала.

Їхній зв’язок був інший. Духовний, ідейний. Вона могла лишатися в нього вдома в Києві, навіть коли його не було в місті: розкидати книжки, пити і їсти… Валятися в ванні. Але з ним було краще: сперечатися до ночі, ходити без одягу, кидатися чимось одне в одного. Але ліжка не було.

Вони обговорювали ідеї, політику, суспільні зміни. Максим цінував її думку і довіряв. Іноді відкривав таємниці, які тримав при собі роками.

Одного вечора він зізнався: був у Лариси (*Лесі Українки) першим чоловіком. Як і вона в нього першою жінкою.

Оля слухала, мовчки тримаючи горня. Вона відчула, що він справді віддав їй щось важливе. Бо крім неї він того нікому не афішував.

Одного разу Максим завів мову про хлопця.

— Двадцять дев’ять років. У Петербурзі. В альманаху, керує редакцією. Я його в світ вивів, — сказав він так, ніби хвалив небожа.

Потім додав, зовсім просто:

— Ми з ним живемо. Уже чотири роки.

Звучало воно як родинне. Як у селі: «все разом, господарство ведемо».

— З хлопця будуть люди, — підсумував Максим, як староста міг би казати про парубка на виданні. — Якщо, Олюню, ти згодна, я вас познайомлю.

Це справді було схоже на сватання. Тільки в київському обрамленні: книжки, альманахи, політика — але під тим самим сільським кутом. Вишитого рушника на шиї і крайки на поясі не вистачало до купи.

Олюні навіть відчувся запах її села під Прилуками. З часником і тертим ступкою маком в димленій макітрі.

Не відмовила.

Думці Максима вона вірила, а в самій його інтонації вже було щось таке, від чого серце калатало швидше.

JUŻ ZASWATANA

*Вже засватана

1908 р.

Київ, Хрещатик 15

Кафе “Семадені”

Київська весна.

Квітнуть вишні.

Оля сиділа в «Семадені» на Хрещатику.

Гамір, дим. Військові. Панночки.

Закохані пари.

Вона вбралася.

Тонкий плащ, сукня, черевички з блиском, капелюшок, що трохи сповзав набік. Вона повільно пила каву, слухаючи гамір вулиці крізь відчинені двері.

І раптом у кав’ярню зайшов Максим.

Високий. Тонкий. В картатому костюмі і капелюсі. З тростиною.

Як завжди, з посмішкою, що могла розігнати будь-яку втому.

Поруч ішов молодик. Уже не юнак, але ще не зовсім зрілий чоловік. Виглядав менше, ніж на 29. Русявий. В пісочному костюмі. Щось шепотів Максиму на вухо, тримався трохи несміливо.