“Замок лікаря”. Маловолодимирська, 60. (Зараз Гончара).

Квартира Симона.

Літо душило.

Розпечена кухня. Глуха тиша.

Оля сиділа на стільці, зануривши ноги в тазик із льодом.

Без сукні.

В сподньому. І те липло.

В їхньому будинку є цілий блок з замороженою водою. На літо його запускали.

Від руху пальцями крижинки стукалися, а вода хлюпала.

Двері рипнули.

Чоловік.

Мовчки підійшов і став на коліна.

Нахилився. Занурив голову просто в холодну воду. Лід задзвенів, бризки розсипались на підлогу.

Оля здригнулася. Смикнула ноги вгору.

Симон опинився їй між колін.

Стілець захитався.

Оля схопилася обома руками за сидіння, щоб утриматися. Марно.

Чоловік миттю схопив ніжки стільця й міцно втиснув його в підлогу.

Його долоні лягли поверх її.

Зафіксував.

Стілець стояв нерухомо, як прибитий.

Підняв голову.

Краплі стікали обличчям.

Подивився на неї.

Знизу.

Поцілував її п'ятки. Ліву. І праву.

Як найдорожче в світі.

“Nowa sztuka” (поль. нова вистава) промайнуло у Олі.

— Тільки від тебе зараз усе залежить, — сказав тихо.

“Вже вкотре”. — подумала Оля.

> ПРИМІТКА. Перед “Замком лікаря” (Будинком Лапінського) і зараз є комплекс одноповерхових служб (двірницька, сараї, льодовня, пральня). В епізоді лід Оля брала саме в льодовні (клімат контроль тої епохи).

## #30. Арешт

ПРОЛОГ. JEDNEJ POLE, DRUGIEMU WOLA

*Єдній поле, другому воля

Липень 1918

День до ув'язнення.

“Замок лікаря”. Маловолодимирська, 60. (Зараз Гончара).

Квартира Симона.

Мокрі кахлі холодніші за повітря. Вікно навстіж, прозорі фіранки хитаються від протягу.

Оля дістала ноги з тазику, витерлася невеликим грубим рушничком. Бюстьє, білі панталончики липли до тіла. Вона піднялася, взяла тазика, на ходу взула капці.

Важко зітхнула. Сіпнула плечима. Підійшла до мийки. Перевернула тазика. Чиста вода плюхнула, шматки льоду дзенькнули об емальоване залізо, загуркотіли й затихли.

— Завтра мене заберуть. — хрипко сказав Симон.

Спека мучила. Він піднявся і почав роздягатися.

— Ти єдина матимеш право приходити. Як дружина. Щодня.

Він стяг піджак, розстібнув сорочку.

Оля сіла на стільця. Охопила себе за колінки. Уважно слідкувала за кожним його рухом.

— Ти станеш моїм вікном. У світ. Назовні. Більше ніхто. Гетьман обіцяв.

Сорочка падає на підлогу. Він роззувся, стяг штані. Покидав все. Хаотично. На купу. В своєму стилі. Оля кивнула.

— Запам’ятай. Ти нікого не шукаєш. Всі, хто треба, знатимуть, де ти. Самі прийдуть. Ти нічого не пишеш. Тільки запам'ятовуєш.

Скинув споднє.

Голий. Лягає на кахель, розкинув руки й ноги. Холод бере тіло, він нарешті трохи остигає. Проте і обличчя вже майже висохло, тільки чуб ще мокрий від занурювання в воду.

— Лесю віддаси через Василя. Житимеш не вдома. Міняй місця.

Пауза. Подивився на Олю. Вона виглядала розгубленою. Куди він знову її втягує?

— Симоне. Що мені робити, як щось станеться? Я ж буду зовсім сама.

Той дивився в стелю і про щось напружено думав.

— Oluńciu, nie bój się. Niedługo wróci Maksym. Wszystko będzie dobrze.

(Олюньцю, не бійся. Скоро Максим повернеться. Все буде добре).

На неї це не подіяло. Видно було, що і він ні в чому не впевнений. Їй навіть думати не хотілося, що з ним можуть вчинити в тюрмі.

Але і це було не все на її голову. Симон зі стелі перевів погляд на неї. Примружився.

— І ще. Ти лишатимешся на ніч. Інакше не поясниш, чого ти щодня там. Гетьман грає в джентльмена. Не піде проти пристрасного кохання. Як наше.

Олю пробило. Вона почала реготати.

— Kurwa mać! Ależ sobie chłopa znalazłam!

(Оце я собі чоловіка відхопила)

Іде за грати, а думає про пристрасть. Та мені всі жінки Печерська заздритимуть.

Раптом зупинилась. Стишилась.

— Ти ж не забув. Ще два тижні лікування.

Я не можу. Matka Boska… o czym my w ogóle gadamy?! (Про що ми говоримо?)

Тебе ж можуть там вбити.

— Нічого. Це не головне. Poczekam, Oluńciu. Wystarczy, że poleżysz obok.

(Я почекаю. Олюньцю, вистачить, що полежиш збоку).

Оля завмерла. Завтра. Вона може його втратити. А більше нікого в неї нема. Схлипнула.

Стала. Підійшла. Лягла на підлогу поруч, на бік. Панталончики зібгалися. Одну руку собі під голову, іншою почала крутити пасмо мокрого волосся на його лобі.

Оліні очі стали зовсім вологі. Симон повернувся головою.

— Не думай про це. Вилікуйся. Просто будеш поруч. Спати і все.

Оля пройшла по ньому поглядом. Гострі ключиці. Ребра дибки. Колючі коліна. Світлий пух біля пупка. Посміхнулася.

— A cóż to jest? (А це що?)

Симон не розгубився.

— Це моє незламне кохання до тебе, свята жінко. Бачиш.

Олю розпирали одразу два почуття. Сміх і щемкий біль за того єдиного, якого завтра не буде поруч.

За вікном зірвався вітер. Фіранки затріпотіли. Рами хлопнули. Через вікно в кімнату стрибнув Марек. Нахабна руда дупа.

Став між ними, мордочкою до Олі. Хвіст доверху. Знає, падлюка, хто перший не витримає і дасть жерти.

Але рудий волохатий задок із яйцями вперся просто в обличчя Симона. Той дивиться на кота. Тихо, з напівусмішкою:

— Так, Мареку. Я знаю. Trzeba być facetem. (Треба бути мужиком).

Оля піднялася і вмостилася йому між стегон на зібгані коліна. Посміхнулася.

— Не facetem. Цілим, kurwa mać, отаманом.

Нахилилася. Поцілувала. В плечі.

Ліве. Праве.

Взяла його як завжди, охопила руками і ротом. Симон заплющив очі від задоволення.

I. DO ODWAŻNYCH ŚWIAT NALEŻY

* Відважним належить світ

27 липня 1918. Київ. Велика зала Сільськогосподарського товариства (т. зв. Централ)

Київ, Хрещатик, будівля зруйнована.

Літо душило.

Гаряче повітря текло по спинах. З відчинених вікон тягло пилом і сонячним жаром. У перших рядах чоловіки нервово курили. Жінки махали хустинками.

Симон вийшов за трибуну, зал мов піднявся за ним.

Вишиванка з червоними, немов кривавими, квітами, як прапор. Чуб зачесаний, але пасмо вперто падало на лоба. Він не відкидав його. Як знак непокори.

Руки лягли на край трибуни. Мить тиші. Навіть муха, що кружляла біля люстри, зупинилася.

— Як казав Фрідріх Райффайзен: “Те, що одному не під силу, багато можуть зробити”.

Голос був низький, рівний.

— Ми мусимо витягнути наше діло з трясовини. Землі тих, хто досі бачить себе громадянином Росії, мають належати Україні. Не чужинцям. Нам.

Зал загув. Хтось зааплодував, жінки змахнули сльози.

В кутку, розвалений при зброї, сидів Микита Шаповал, посміхався криво. Курив. Поруч Микола Міхновський. Стежив уважно, не кліпав, оцінював кожне слово. Шаповал підсунувся і щось тому зашепотів.

Симон говорив далі, простими фразами, які лягали важко й точно:

— Це не війна проти власності. Не війна проти господаря. Це боротьба за справедливість. І я вам кажу, ми повернемо собі право на цю землю, навіть якщо доведеться віддати останнє.

Двері відчинилися.

В зал увійшла варта.

Шум вщух. Вони йшли до трибуни.

Симон не відступив.

— Я казав, і скажу ще раз: ми повернемось. І ви ще почуєте мене. — Голос гримів так, що жандарми мусили дочекатися паузи.

Взяли його під руки, клацнули кайданки. Симон не пручався.

Відійшов від трибуни.

Крок за кроком, ніби йшов у процесії.

Жінки в залі плакали.

Чоловіки мовчали.

Дехто стискав кулаки, дехто опускав очі. Хтось хрестився.

Симон. Як святеник. Міфотворець.

******

У кабінеті Гетьмана

Того ж дня по вечері Скоропадський отримав зведення.

Поглянув, зморщив чоло, гидливо кинув папір на стіл.

— Хотел посадить политика, — сказав тихо, зло. — А получил святого.

******

У пресі

Наступного дня газети рясніли заголовками.

«Петлюра закликає проти приватної власності!»

«Виступ про землю — соціалістичний заколот?»

«Петлюра хоче скасувати поміщицькі права!»

Газети ревли хором.

Кожна свій тон.

Хтось — фанатик.

Хтось — мученик.

Але ім’я завжди одне.

Петлюра.

Міф уже працював.

> ПРИМІТКА 1.

Фрідріх Вільгельм Райффайзен (1818 – 1888) — нім. бургомістр і піонер кооперативного руху. На його честь були названі кілька систем кредитних спілок і кооперативних банків; автор ідеї сільських кредитних кас.

> ПРИМІТКА 2.

Центр. Укр. С/Г Кооперативний Союз (Централ) — засн. у Києві в січні 1918 року з метою об'єднувати с/г товариства і кооперативи, організовувати постачання знаряддя, машин, та організовано вести збут с/г продуктів.

М. Шаповал був в складі керівництва. Централ ліквідований з окупацією України совками.

II. JAK RYBA NA WĘDCE

* Як риба на вудці

Липки, перехр. Інститутської/Левашовської (зараз Шовковична)

№ 18-20/8.

Резиденція Гетьмана П. Скоропадського.

У палаці чорна жалоба. Малий син Гетьмана помер, Павло Павлович. Було три роки. Тільки ж недавно поселилися. І трагедія.

Жінка в траурі. Діти в траурі.

Чорні шовкові стрічки трояндами на лацканах.

Тиша в коридорах нестерпно гула, випікала саме нутро.

Скоропадський носив цей біль без слів.

Мусив пережити.

Підписувати укази, давати розпорядження, тримати державу.

Він виконував обіцянки:

легалізував Стрілецтво, зустрічався з Євгеном;

підписав закон про 8-годинний робочий день, щоб як в передових європейських державах;

заснував Національну бібліотеку. Бо культура важлива.

У дипломатії був гучний успіх: місія на Дону принесла взаємне визнання. Для молодої держави це був прорив, один із небагатьох реальних міжнародних кроків. Місія. На чолі з Максимом. Славінським.

Здавалося б, перемоги.

Але в кожній з них Гетьман бачив тінь Петлюри.

Славінський… він добре знав, із ким той жив у Петербурзі. Надто тісно. Надто довго. Глухо пов’язаний із Симоном. Навіть зараз, коли дипломат вів переговори від імені Української Держави, Павлу ввижалося: десь там з-за спини Максима виглядає Симон.

Він гнав ці думки.

Але вони раз по раз верталися.

І тут ще преса.

Щойно того заарештували, ім’я Петлюри не сходило зі шпальт.

Кожна газета малювала його по-своєму: бунтівником, фанатиком, мучеником.

Коли вже вони забудуть того Петлюру?

“Этого полтавского выскочку”(с)

Павло ж сам Симону життя береже.

А тепер, коли цей сів, ще того конченого письменника треба випускати.

Гетьман обрав підтримкою багатіїв. Це нормально. Була одна проблема. Ті в абсолютній більшості не були і не вважали себе українцями.

III. GNIEW JEST ZŁYM DORADCĄ

*Гнів - поганий порадник.

Літо 1918-го.

Київська губернія.

Звенигородський і Таращанський повіти

Спека, пил.

На полях ще зелений хліб, у селах страх і злість. Німці вивозять зерно. З каральними загонами.

Всюди.

За непокору батіг, за мовчання контрибуція, за підозру куля.

Селяни терплять.

Але недовго.

3 червня. Село Орли.

Приходить каральний загін. Селяни

виступають гуртом. Загін знищений.

Новина вкриває землю.

4 червня. Ганжалівка.

Ще один загін знищено. Селяни вже сміливіші. Відчули: німець не бог.

Хвиля котиться.

Лисянка.

Німецький гарнізон диким звіром помсти загнано в костьол. Три дні облога. Повстанці здобули кулемети.

З Моринців, Вільшани, Пединівки.

Сотні, тисячі сходяться докупи.

5–7 червня.

Вогонь повстання розповзається повітом.

Варти громлені.

Старостів порозривали. Знущатися над тілом легко, коли натовпом.

Гетьманські канцелярії знищено.

Селяни згадали, що таке зброя на руках. Хтось відкрив схрони. Хтось відібрав силою.

Німецьке підкріплення зі Звенигородки. Селяни змушені відійти.

Але.

Це вже повстання.

Справжнє.

Понад 15 тисяч козаків.

Артилерія, кулемети, навіть броньовик.

Натхненник Юрій Тютюнник.

Очільник: родич Тараса, Левко Шевченко.

Повстанці беруть полонених, здобувають гармати.

Українці — люди з гумором.

Змушують німців полоти буряки.

Дивляться. Дітям показують.

12-го червня атакували Таращу.

Перемога.

Гарнізон вдряпав до Білої Церкви.

В повіті створюють козацькі сотні, починають облік чоловіків,

готується нова армія.

Це стихія.

А чиї мерзенні лапи лізуть до народу?

Більшовики.

Вони теж тут.

Виригують свої ревкоми.

Сиплять агітацію.

Але селяни не сприймають їхні гасла. Йдуть за землею і правдою.

Десь тут.

Поступово.

В уяві мас, на чолі повстання з’являється Симон Петлюра.

Він сидить під охороною, не має навіть зв'язку.

Але в селянських оповідках, у газетних клаптях, у шепоті збіговищ саме він командує.

Він над всім.

Він символ.

Він отаман.

Образи злилися:

арешт «святеника», що стояв за правду

і народне повстання на Київщині.

Гетьман хотів сховати.

Ізолювати.

Стерти.

Вірив, ув'язнення допоможе.

Не так сталося, як гадалося.

Отримав мученика.

На чолі помсти.

Своїми руками

звів легенду.

Повстанці не здалися. Вони в серпні переправилися на лівий берег. Човнами, мостами, хто як міг. Біда в тому, що багато хто приєднувався до червоних.

IV. TEN, CO WIEDZIE [СИМОН]

*Той, хто веде

1901 весна.

Симону 21 (Полтава)

Володі 20 (Єлисаветград)

IV-I. MAMCIA DLA NIEGO

* Мамця для нього

Полтава. Семінарська бурса.

Сутінки течуть по стінах. Моя кімната тісна, на столі рейвах. Лампа миготить, кава вистигла. Цигарки не рятують. Спати хочеться все одно.

Останній курс семінарії. Пара місяців до завершення.