Хата мала. Ввечері після молитви.

Щоденна програма з антрактами.

Батьківські любощі… (Щоб ми привчалися). Дякую за освіту.

Тато займаються довозом. Тримає кілька екіпажів, які розвозять пасажирів по Полтаві.

Володя. Він тепер вирішив, що я йому зобов'язаний. Хай почекаємо трохи.

У мене навіть прізвище зі значенням

Від «петля». На Великдень приїжджав дід і розповідав про козаків. І нашого пра-пра-, який випутався з петлі. От того і прізвище. Цей номер — щороку. Вивчив напам'ять.

Ладно. Всяке бачив. Всяке вже було. Без грошей можу. А без волі — ні. Рабів у роду не було.

Володя цей. Кажуть всі, що геній. А ви теж такої думки?

Тут, у Львові, наприклад. Професор Грушевський: “Симоне, Чикаленко мене особисто прохав за нього. Такий простий, талановитий хлопець, треба допомагати земляку.”

Допоможу. Тільки цим і займуся. Більше ж нема чого робити.

Хочете послухати про “Львів — український П'ємонт?”

Або про каву?

Чи цікавіше те, що було в сортирі?

Я ж просив про допомогу. Викликати лікаря. Він мене не зрозумів. Не чув мого «Відчепися!». Просто тяг, як річ. Це було гидко. Я це запам’ятаю. Я вмію пам’ятати.

Отямився. Бачу, вже в нього вдома. Під чимось. Щось мені кололи. Голова плила.

Ви б що робили?

Ахаха. Ну я знаю. Ви чекали. Зараз він розплющить очі і… Ні.

Я зіграв ролю. Я ж актор взагалі.

Я добре граю. Як треба. В семінарії постійно на сцені. Вистави наші були… ого-го. Навіть Джульєтту можу.

Навчився різними мовами. Грецьку і латину в семінарії. Французьку вчу. Німецьку вже знаю. Бо війна близько. Відчуваю. Стануть у нагоді.

І в бібліотеці беру, і купую. Книжки про ораторське мистецтво. Навчаюсь тримати публіку. Мені треба. Зараз я тільки пишу статті. Виходить таке собі. Якщо чесно.

Але це ж початок?

А скоро вони стоятимуть і слухатимуть. Мене.

А Франко… Божество в моєму пантеоні. Одразу за Шевченком. Але того я вже не міг застати. Ходжу до них у маєток. Буває, сидимо до ранку. Він же не до всіх так. Мені пощастило. До речі, один знайомий каже, його батько дружив з Шевченком. Думаю, бреше.

Володі сам Франко нецікавий. Він хоче рецензію. Визнання великого письменника. Знавця душ і майстра слова. А ще краще, дві рецензії.

В мене є мета. Я знаю, чого хочу.

Зараз я в соцпартії. Інших все одно нема. Партії — це пил. Міхновський мені таке казав. І пішов з нашої когорти. Вища мета: українська держава. Буде треба, помру для цього. А поки мушу грати. Щоб вижити.

Так, політика поперла. А терпіть. Бо це теж важливо для сюжету.

Харлампійович (Чикаленко) може, візьме мене до себе в редакцію. Буду журналістом. Але шлях до нього лежить через Володю. Письменника-генія.

Чому я посміхнувся? Бо я вже, в 25, пишу непогано. Verba volant, scripta manent. Принаймні Франко так каже.

Тлумак. Мені ж не можна сміятися. Один зуб — сколений. З бійки. Ще в школі. За малих, яких лупцювали старші в бурсі. Я захистив. Назвали мене “єврейським батьком”. Їх всі били. А я захищав.

Не можу стерпіти, коли ображають слабших. У мені щось ламається, як чую писк беззахисного. Навіть звіра. А як це дитина — то все. Більше себе не контролюю. Зло треба ламати. Прямо, різко, без зволікань.

Досі не відпускає.

Симоне, витруси це все з голови.

Придумав собі борг. І оце “нечужі люди”. Хай забирає. Грошима. Твоє щастя, що я був без зброї.

Хочу їсти. Але я можу тільки влити в себе те, що хлюпається в моїй похідній манірці.

Намацую в кишені ще дещо — засмальцьований папірець. «Ну що, коли йдемо до Франка?» Від цього почерку мене вже трусить.

Знаю його, як облупленого. Буде йому. І Франко. І рецензії.

Як там у нас в семінарії казали.

Володя. Присягаюся тобі всіма святими всіх святих престолів: ти в мене отримаєш таке Золоте копіє, що сто років не забудеш.

Плюнув. На сніг. Я вдома.

Дочитали нудний монолог.

Тримайтеся.

Далі буде цікавіше.

P.S. головний герой мусить представитись.

## #4. Вілла. Франко

I. ПАНІ ФРАНКОВА

Січень 1905 р.

Львів, вул. Понінського (нині І.Франка) 150-152

Зараз в будинку Музей.

Вулиця Ponińskiego дихала січневою зимою: рипучою, терпкою, напруженою. Сніг тріщав під ногами. Перед чорною кованою брамою вілли, збудованої в швейцарському стилі, Симон на мить зупинився.

За парканом від Франка мешкав той, хто мав ключі від Києва: Михайло Грушевський. Франко звів віллу на його садовій ділянці, бо професор сам запропонував стати сусідами.

Маєток був новий, лишень кілька років як збудований. Висився на Софіївській горі, мовчазно і гордо.

Симон вийняв срібний кишеньковий годинник із чорним вензелем S.P на кришці глянув на стрілки і скривив губи.

Його погляд був холодним, наче мороз над ставком. Володі ніде не було видно.

"Запізниться. Йолоп. Ото так йому воно треба."

Одним рухом відчинив браму й переступив поріг. В домі було прохолодно. Єдиним теплим місцем була їдальня.

— Прошу вас, мій любий Симоне! — голос пані Франкової огорнув теплом, але в ньому жила легка туга.

Він уклонився глибоко, без жодної поспіхом вивченої метушні. Легким дотиком узяв її руку, і так само легко, без тіні фамільярності, торкнувся до неї вустами.

Очі підняв півпоглядом, а усміхнувся кутиками, вишукано, наче виконував давній ритуал.

— Пані Франкова, прошу прийняти цей маленький гостинець, — промуркотів він, простягаючи жерстяну коробочку, прикрашену пухкими янголятами в білих перах з арфами в руках. — На згадку про наше Різдво.

Пані вдихнула аромат і на хвильку справді всміхнулася тепло.

— Та такий вже ви гарний кавалєр... Мовби львів’як справжній!

А в глибині її усмішки тремтіла туга по рідним краях.

— А на Полтавщині — там інше небо. Інше серце, — сказала вона.

— Там, де коріння, — тихо відгукнувся Симон. — Ваше і моє.

В домі було тепліше, ніж надворі. Він роздягнувся невимушено. Кожен рух був контрольований, мов добре вивчена роль: темно-сірий жакет, камізелька кольору черненого срібла, що так пасувала до його попелястого волосся, вузькі штані, модні мешти.

Пані Франкова вмостилася поруч із чашкою herbaty z liści malin в руках, оточила його запахом літа.

— Такий файний едукований хлоп... А не маєте якої кобіти, пане Симоне? — запитала вона, тепло і з ноткою материнського піклування.

Симон чемно усміхнувся. Легким, машинальним рухом змахнув пасмо волосся назад, поправив окуляри.

В голові промайнуло:

“І знову це питання. Яке пані діло, з ким я на ліжку? Зарано ще.”

— Не маю, пані, — чемно відповів він уголос.

Ольга нахилилася ближче, стишуючи голос:

— Невже шукаєте якусь революціонерку?

Симон на мить задумався, і на його обличчі миготнула глибока тінь. Тут у Львові він дійсно був самотнім. Нікого не було. Хіба разові.

— Ні. Знайду таку, як Ви, пані Олю. З нашої Полтави. З серцем. З силою.

А в душі стукотіло:

"Хто мене прийме з усім? Жандарми на хвості, чужі документи… Якщо навіть знайду когось, не зможу одружитися бо документів нема.”

Пані засміялась:

— Візьміть ще конфітюру з полуниць!

Симон прийняв маленьку баночку, сховав її в портфель обережно, ніби це була реліквія.

Тепер уже Симон достеменно знав: Володі не буде.

А тоді двері вітальні вибухнули рухом.

> ПРИМІТКА. Ольга Хоружинська, зі шляхти, з Полтавщини. Познайомилася з Франком, коли тому було 29. С.Петлюра одружиться на Ользі Більській, зі шляхти, з Полтавщини. На момент зустрічі йому буде 29.

О. Хоружинська не була прийнята галицькою громадою, її звали “москалькою”. При цьому була активною, видавалася. В т.ч.перевозила заборонену літер. на Наддніпрянщину.

II. ПЕТРО

У кімнату влетів Петро Франко — худенький, схожий на матір, з розтріпаним волоссям і величезними світлими очима, що ловили кожне світло.

— Пан Симон! — вигукнув він, кидаючись до гостя.

Симон встиг лише зняти окуляри й поставити їх на стіл. Вмить змінився. В очах з'явилася тиха, срібляста теплота.

— Обережно, Петрусю, — усміхнувся він, лагідно.

Петро обійняв його міцно, щиро, з тою дитячою довірою, що її не купиш.

На порозі стояв сам Іван Якович, мовчки спостерігаючи.

— А ви колись стріляли? — випалив Петро.

— Тільки словами, хлопче, — усміхнувся Симон.

— Але війна буде? Пан Володимир, Шухевич, казав, що неодмінно.

— Так. І революція. І знову війна. — запевнив хлопця Симон.

— А ви, пане … воюватимете? — Петро стишився. Світлі очиська блимнули.

Симон на мить страшно театрально насупив брови:

— Будеш забагато знати — рано зістаришся!

Петро розсміявся.

— Але ти, Петрусю, будеш літати! Це я тобі кажу.

— Літати?..На чому? — пошепки перепитав Петро.

— От Сам вирішиш, і мені розкажеш! — підморгнув Симон.

Франко за спиною буркнув:

— Ну ти, Симоне! Крила малому пришиваєш.

— Львів буде Україною? — випалив Петро ще.

Симон повільно кивнув:

— Львів і так Україна. Просто не всі ще про це знають.

Малий нічого не зрозумів, але лишився вражений.

> МОНОГРАФІЯ. П. Франко 1.12.1918 р. організував перше в іст. У. військ. літунство (авіацію) ЗУНР. 50+ бойових вильотів. 1919 р. гол. Директорії УНР С. Петлюра присвоїв П. Франку чин полковника і вручив іменну шаблю (імов. ще револьвер).

> ПРИМІТКА. 1911 р. студенти П. Франко та Іван Чмола засновують ПЛАСТ. Є. Коновалець та І.Чмола в Києві — фундатори С.Стрільців, під патронатом С.Петлюри.

> ПРИМІТКА 2. І.Франко буде похований в раритетній вишиванці В. Шухевича.

III. ФРАНКО

Малий зник.

Почалася доросла розмова.

— Симоне, що розсівся. Давай, веди за собою. Хоча б мене. — гримнув класик.

Вони пройшли до кабінету. Симон тримав двері, причинив їх за Франком. За ними до кабінету забіг рудий кіт.

“Це мій лікар, Мурлика”, казав Франко щоразу. Рудий до рудого.

Кабінет пахнув деревом, папером, пилом старих видань. Лямпа на столі прожектувала хаос рукописів.

Франко присів за стіл:

— А де твій друг? — спитав майже весело. — Той безцінний неогранений діямант, якого хвалив Грушевський, а Чикаленко сльозу пускав?

Симон усміхнувся кутиком губ. Майнуло в голові: “Той “друг” в штани напудив. Страх, що хтось побачить його єство, виявився сильніше, ніж прагнення рецензії. Ганьбисько”.

— За мене Грушевський теж скаже. І Русова. Друг мій страждає, я думаю. В веселій компанії, з лярвами. — докинув хлопець.

Франко, ще не встигши всістися, махає люлькою:

— Біс із ним! Поки не почали… Ти ж, Симоне, знаєшся із тим недоумком?

Симон спокійно:

— Яким саме?

Франко, хмикнувши:

— Та з ким же ще? З Максимом тим клятим, Славінським!

Симон кутиком вуст:

— Знайомий, але то тілько будуча робота, як пощастить. А що?

Франко сів за стіл. Рудий хвіст стрибнув йому на плечі. Іван Якович розводить руками, іронічно:

— Дай єму копняка по сраці… воно сі дурне на цілу голову. Лесю втратив! Стільки літ минуло по ньому — сама шелупонь коло неї. Казав їй: єден Максим вартує. А він, десять років до неї що… Весну вони стояли і слухали…

Кіт на плечах уважно дивиться на господаря. Той стукає кулаком по столу, сердито:

— А тепер вона взагалі си вчепила в того Квітку паскудного. Господи, злізь та подивися!

Симон рівно, немов ставлячи противагу:

— Бачив Максимову жінку. Годна.

Франко зітхає, але ще раз рубає:

— Може й так, може й так… Але Лесю втратити — що об дуба головою. Не забудь, Симоне: скажи єму, що він козел.

Симон кивнув і засміявся, перекаже неодмінно, якщо побачить, або в Києві, або в Пітері.

Симон їде додому. Він фізично відчув це солодке відчуття тепла аж до пальців на ногах. Рідний Київ.

Рудий нахаба остаточно заснув на плечах живого класика. У повітрі завис густий дим.

Франко крутив перо в руках.

Тон його різко змінився:

— Обмізкував? То на що ти підеш заради мене?

Симон глянув прямо в очі:

— Я готовий.

Франко уважно подивився.

Це не була відповідь на його питання.

Але теж прийнятно.

У кабінеті, поміж книжок і тютюнового диму, згустилась тиша.

> ПРИМІТКА. 1902 р. дім Франків першою відвідала Леся Українка. До матері вона писала: «Далеко дуже той дім, аж за містом. Місце гарне і хата нічого собі».

> ПРИМІТКА 2. Музикознавець Климент Квітка записав на фонограф голос І. Франка, ми його можемо чути сьогодні. В 1917р. член Ц. Ради, заст. ген. секретаря судових справ.

## #5. Львів. Раб Божий

Львів. січень 1905р.

(Володя)

Квартира Володі

1. МАРЕННЯ

Час провисає в повітрі.

Загнав себе в кут. Не може він бути сильнішим. Це я — це моя роля бути першим!

Я сидів на тому тухлому з’їзді паяців і все бачив. Публіка хоче слухати ЙОГО.

Не мене, письменника, генія, якого сам Горький похвалив (отримав листа, обіцяють гонорар!).

А його, Симона-недоучку. Сірого. Ніякого.

Я. Повинен. Бути. Першим. Головним. Єдиним.

Не він. З його блідою шкірою. Не з його потертим одягом.

Я знову це відчуваю. Його нерв. Сухожилля. Безволосе дихання тонкої випещеної попівської шкіри.

Запах тютюну і чогось мені невідомого. Та ніч, різдвяна.

Тепер цей запах закарбувався в мені гірше всякої сургучової печатки.

Хочу залізти всередину. Не в тіло. В голову.

Його воля — моя. Щоб його думки — мої.

Зламаю ребра. Виверну шию. Бо слабший. А я можу.

Дивлюсь у склянку — він сміється. Поправляє пасма.

Крижаний блиск. Вуста. Що чоловіку не пасують.

Я вию. Всіма нутрощами.

Хотів бути письменником. Дурень, підпис змалював з Шевченкового.

Хотів стояти поруч із клясиками. Я був в кроці від мрії. Франко. Я мав шанс. Сам все зруйнував.

Злякався до дрижів.