— Скільки тобі? — питає Симон коротко.
За нього відказує Микита:
— Двадцять сім. А мені тридцять п’ять.
“Як Жовніру. Однолітка”, думає Симон.
Шаповал піднімає склянку з водою:
— За кохання.
Очі його звернені не до Павла. Прямо у Володю.
Раптом Чикаленко приходить до тями, кривиться, гупає чаркою, краплі по скатертині. Жорстко, майже кричить:
— Я ж казав … Без баб!
В голосі образа. Як у дитини, якій зіпсували гру.
Симон спокійно гасить цигарку в кришталеву попільницю:
— Євгене Харлампійовичу. То треба точніше висловлюватися. Не «без баб», а «без злягань».
Секунда тиші. Микита піднімає руку. Пальцем вказує на Симона. Регіт такий, наче палуба зараз трісне.
Павло червоніє, але теж посміхається. Навіть господар спершу фиркає, потім заливається п’яним реготом.
Чикаленко підводиться, похитується.
— Ну… тоді… вже… самі… — бурмоче й суне до каюти.
П’яна змора звалила його остаточно.
Мінус ще один.
На палубі стає тихіше. Дим, світло ламп, хлюпіт води об борт.
Володя мовчить.
Дивиться в темряву й думає.
Поет, значить.
Зараз почує. Великого письменника.
4. ВОЛОДЯ
Харлампійович сопе у своїй каюті п’яний. Василь ще раніше.
На палубі четверо: Володя, Симон, Микита й Павло.
Дим клубами. Лампа хитається від вітру.
Літературна дискусія народилася сама собою.
Павло збуджений, говорить швидко, перебиває сам себе.
Про вірші, про музику, про нову збірку.
— «Соняшні кларнети», мої вірші, — випалює він, дивиться на Симона.
— Це буде інакше. Вірші в музиці. Футуризм.
Здається, ні в кого так ще не було.
Микита киває. Видно, що він ці всі вірша знає напам'ять. Дивиться на Симона. Чекає реакції.
“Прокинувсь я — і я вже Ти:
Над мною, підо мною
Горять світи, біжать світи
Музичною рікою.”
Микита хмикає, темні очі спалахують:
— Буде тобі кларнет. У каюті.
Сміх. Павло ніяковіє, але усміхається.
Володя зиркає. Погляд каламутний.
— Я теж напишу про сонце, — кидає він різко. — У мене буде … ціла машина. Соняшна машина!
Павло ховає усмішку в чарку. Микита регоче:
— Машина? Щоб більше всіх і без упину? Це ж мрія! Що ти з таким скарбом робитимеш?
Всі ржуть. Володя нервово сміється разом із ними, але стискає кулаки. У ньому все вже пливе.
Неладне.
Ризик.
Сміх гримів, давив. Павло червонів, Микита сипав шпильки.
Володя хитався:
ще одна насмішка, і він може встати, кинутися з яхти, загубитися у темряві.
Шукай потім дурня.
Мізків вистачить.
Або в село.
Або в воду.
Ревнивець. До чужого таланту.
До чужої пристрасті.
Симон бачив це.
Занадто добре знав Генія.
Нахилився до Микити, шепнув коротко. Той кивнув.
Симон підвівся. На вихід.
Сходами вниз.
В кухню.
Жінка років тридцяти. Миє посуд. Кухарка.
Впізнала отамана.
Простягає склянку.
— З вами, Симоне Васильовичу, чому б не випити…
Він киває, дивиться, як вона ковтає.
Перший келих.
Витягає з кишені маленьку пастилу.
— Під язик. Буде солодше.
Вона сміється невпевнено, але слухається. Пастила всотується.
Вино справді йде м’якше.
Другий келих.
Очі блиснули.
Усмішка вже без ясності.
Симон спокійно чекає. Ще ковток.
Третій келих.
За несподіване кохання.
Голова її трохи схилилася, голос потоншав.
Він зробив крок ближче, рука лише торкнулася талії.
— Ще ковток. За кохання.
Вона випила, погляд на нього.
— Сідай.
Він сказав коротко, і вона сама сіла на край столу.
Рівно, без хитань.
Стягла з себе панталони.
Сама розвела коліна.
Раз. Симон обперся на стіл.
Два. Нахилився трохи, долоня між її стегон.
Три. Пальцями всередину.
Чотири. Короткий рух: вздовж—всередину—трохи зігнути.
Перевірка.
Є.
Тиша. Її видих. Глибоко з грудей.
Зітхнула. Голову йому на плече:
— То… вже до вас?
Симон, коротко:
— Зачекай трохи, мила.
Витяг пальці.
Вона сама зіскочила зі столу.
Поставив поперед себе вазою.
Панталони на підлозі. Ногою за шафу.
Прихопив. Лівою за талію.
Правою за стегна.
Зверху по спідниці.
— Ходімо, квіточко, — коротко.
Рушили.
Сходи риплять.
Вона трохи хитається.
Він тримає. Падати не можна.
По дверях коліном. Прочинилися.
На палубі все по-старому: голоси, дим і лампи.
Поставив жінку біля свого стільця.
Зараз, кицю, зараз.
Всі на місці. В тому ж складі.
У Симона відлягло. Трохи.
До Микити, тихо:
— Дякую. Не впустив скарб.
Володіні очі чорніші за онікс.
Каламутні.
Микита подбав.
Володя при тямі, не втік. На ногах тримається.
Симон до Володі, порухом голови:
— Сюди.
Володя підвівся. Як за нитку смикнули. Відчув себе потрібним.
Нарешті його покликали.
На подив нормально тримався.
Кухарка біля Симона, хитка, сперлася на стілець. В очікуванні.
Володя підійшов. Сам.
Треба ближче. Симон притяг.
Обійняв.
Ще ближче.
Притис. До себе. За пояс.
Ще ближче.
Володя не пручався.
Долонею вниз, до ременя.
Перевірка.
По тканині зовні.
Нічого певного. Так діла не буде.
Ех, Володя-Володя… Де ж твоя “сонячна машина”?
А час спливає.
Треба всередину. Під ремінь.
Негайно.
Що там? Живий “Тарас”?
Володя не чекав. Такого підступу.
Електричний розряд по тілу.
Ще один.
Був не готовий?
Раз
Раз
Раз
Тужче.
Уже. Готовий. Дуже.
Рука Симона знає свою справу.
Володі у вухо:
— Бери її. Вперед.
Кухарку ближче. Треба, щоб зійшлися.
М'які перса в чоловічі груди.
Його рука їй на сідниці.
Її голову — на нього.
Йому — поштовх між сідниць.
Action!
Дві ляльки. Заведені. Накручені. Механіка.
Штовхнув обох до сходів.
Нарешті, сів в крісло.
Видихнув.
— Геть звідси. Злягайтеся. — його голос навіть не піднявся, він звучав як наказ, що вже виконується.
Рівно, не озираючись:
— Микито. Зроби так, щоб ці закохані дісталися до свого гніздечка.
5. МИКИТА
Микита зійшов униз: хліба шматок узяти, ковбаси. Він голодний з дороги, не їв, не пив. Тверезий. Як і Симон.
На палубі двоє. Симон і Павло.
Молодик хитався на лавці від вина й хвилювання.
Симон підійшов ззаду й ніжно обійняв Павла, так обережно, що той завмер. Пальці ковзнули за комір, витягли ланцюжок.
Симон тримав його за хрестик, нахилився, дивився просто в очі.
— Ти готовий завтра сісти ЗА НЬОГО?
Павло кліпнув, розгубився. І, мов останній дурень, прошепотів:
— За кого?..
Симон ще з першого погляду зрозумів: не дозрів. Ні до жертви, ні до боротьби. А тепер упевнився остаточно.
— В каюту, все. Лягай.
Відпустив хрестика. Трохи штовхнув між лопаток.
Не йде. Закляк.
Симон дивиться.
Хлопець завис.
І зненацька видає:
— А ви… а ми…втрьох же не помістимося…
Симон на мить отерп.
Порожнє цебро замість мізків.
Так по-дурному.
Симон йому про жертовність і відповідальність, а цей про хотілки в ліжку.
Симон криво посміхнувся.
— Краще мовчи. Іди.
Нарешті. Зник. Дурень. Тебе ж сюди взагалі не для ліжка везли.
******
Микита повернувся знизу.
Сів поруч на лаву, випростав ноги, глянув на Симона.
Нічна ріка, зірки на воді. Лампа тьмяно світить, хлюпіт води. Двоє тверезих. Тих, що все розуміють.
— Як наші справи? Рухаємося? — Симон спитав, ніби між іншим, пускаючи дим убік.
— Все за планом, — відказав Микита, на диво серйозний. — Навіть краще, ніж розраховували.
— Завтра все буде не те, що тобі здаватиметься. Май на увазі. Я з тобою. Ще раз. Запам’ятай це.
Микита кивнув, але не втримався від кривої усмішки:
— Петлюра, не починай. Бо як оце заводиш шарманку — то або революція, або шапіто.
— Шапіто, — сухо кинув Симон. — Завтра побачиш.
І ще. Не підставляй всіх. Це ризик.
— Зробив паузу, вдихнув дим.
— Павло твій може все завалити. Відпусти краще.
Микита глянув убік, знизав плечима:
— Знаю. Але вперше в житті не можу. Як пацан. В тридцять п’ять. Уже два місяці.
— Це твоє рішення, — сказав Симон рівно. — Твоє життя. Я попередив.
— Кассандра ти наша турботлива, — Микита скривився. — Як моя матуся, тільки з цигаркою.
Симон таки всміхнувся. Ледь.
— Я знаю про тебе більше, ніж вона. Ти он мені навіть свого Павла привіз показати.
— Ну не Миколі ж його показувати. Ти ж у нас цілий отаман, який всіх дістає, — відбив Микита.
Вони перезирнулися. Жоден не образився. Майже два десятиліття поруч.
Микита зітхнув, глянув у темряву:
— Не звертай уваги на Володю. Перебіситься. Я розберуся.
Симон кивнув. Повільно. Дим розчинився над рікою.
II. РАНОК
Світанок на Дніпрі. Вода стояла дзеркалом, легкий туман стелився понад плесом і тягнувся до зелених схилів. На цю абсолютну красу споглядав вічний Тарас.
Певно, сміявся.
Палуба здригнулася.
Важкі чоботи гупали по дереву. На яхту разом, з різким залізним гуркотом, вдерлися жандарми — з десяток чоловіків у сіро-зелених мундирах. Кашкети з блискучими кокардами-орлами, на ременях — нові тризуби, аби знали, чия тут влада. У когось за плечем гвинтівка, у когось револьвер у кобурі.
Діяли злагоджено, мов рота на штурмі: один уже копнув двері ногами, другий звіряв щось зі списком у руках. Кожен рух різкий, відточений, немов боялися не встигнути. Від ударів дверей і кроків палуба тремтіла, а на гладкій поверхні Дніпра розходилися кола, ламаючи дзеркальну тишу.
Перші двері. Злітають з третього удару.
Жандарм дивиться, хто в каюті. Далі в список.
— Чикаленко, Евгений Харлампиевич. Владелец судна.
Розпатланий, зім’ятий, розхристаний. Вуса вологі, очі червоні. Важке похмілля.
— Що?.. Що сталося?.. — бурмоче, нічого не тямлячи.
Двоє жандармів беруть його під руки.
Виносять на палубу, де вже гуркіт чобіт і холодна ранкова волога.
Наступні двері. Гупають чоботами. Замок тріскає. Пляшки валяються під ногами, на тумбі їжа, купа одягу, чоловічого і жіночого. Все разом.
На вузькому ліжку Володя з кухаркою. Ковдра нічого не прикриває.
Жандарм веде пальцем по паперу:
— Бывший глава правительства. Владимир Винниченко.
Володя хапає край ковдри, прикривається. Очі червоні.
— Одевайтесь, — командує старший жандарм. Двоє кидають йому штани під ноги. Як тільки Володя натягує щось на себе:
— Вы арестованы.
Кайдани клацають металом у тиші каюти. Володя бурмоче: “ах ти сука в вишиванці…”
Наступна каюта.
Тісна, одномісна. Чистота. Навіть попільниця блищить. На підлозі ні пляшки, ні крихти.
Микита лежить вдягнений. Не спить. При зброї.
Очі ясні, тверезі.
Поруч Павло, сонний, запухлий, волосся мокре, без одягу, прикритий ковдрою. Його рука важко лежить на грудях Микити.
— Встать! — гаркнув жандарм.
Микита зітхнув, розтягнув слова:
— Вас побачив і вже стою…
Павло в напівсні намацує його:
— Та не весь.
Кілька жандармів пирснули, але старший насупився:
— Чты ты мне тут липой шелестишь?
Глянув у список.
— Ты кто такой?
— Павло… Тичина, — хрипло відповів хлопець, прикриваючи очі рукою від ранішнього сонця.
Старший різко:
— В списке не значится.
(відразу занотовуючи)
— Но теперь есть.
Додає ім’я в порожній рядок. Коло замкнулося. Микита мовчки дивиться на це і раптом розуміє. Ось воно. Про що вчора казав Симон.
Тепер у хлопця життя не буде.
Павло, запинаючись:
— За що…мене?
Старший, регочучи:
— Выбирай сам.
Посягательство на верховную власть. Организация бунта. Или мужеложство.
Микита, віддаючи зброю.
— А мені?
Головний, дивлячись в документи:
— Поручик Шаповал. Наше почтение герою войны. Простите за доставленные неудобства. К Вам вопросов не имеется.
Двомісна каюта.
Двері вибито.
Василь, заспаний, сорочка напіврозстібнута, підхоплюється з ліжка.
— Що… що сталося?
— Василий Королив? — різкий голос. — Вы главный редактор «Часу»?
Василь кліпає: “Так… я… так”
Жандарм:
— Вы свободны.
Погляд жандарма ковзає далі — на друге ліжко. Воно ідеально незаймане. Подушка покладена кутом, ковдра рівна, чиста. Ніхто й не лягав.
Про Симона не питають.
Навіть у списку його немає.
******
> ЄФРЕМОВ С. Про раннього П. Тичину.
“Поет світового масштабу. Дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа.” (колега по роботі у Є.Чикаленка).
> В. СТУС написав про Тичину “Феномен доби”.
“В історії літератури не знайдеться прикладу, коли б поет віддав половину життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням.”
В спогадах про зустрічі 1964 р. Стус писав, що був вражений, наскільки у Тичини тонкі риси обличчя і мертва міміка.
> ПРИМІТКА 2. П. Тичина не підтримав шістдесятництво. Очолював Інс-т літератури УРСР. Міністр освіти УРСР 1943-1948 рр.
Дружина називала його “живий мрець”. Він вижив в Будинках “Слово” в Харкові і “Роліт” в Києві.
III. ДІМ РУСОВИХ (ПРОДОВЖЕННЯ)
19 лютого 1900 р.
Полтава
Шевченківські дні
Симону 20
Чикаленко вже добряче під мухою. Сідає поруч, руки лягають Симонові на плечі.
— То що твій знайомий? Пише? Вірші?
— Прозу.
— Про кохання?
— Ні. Про хвороби і потяг. Але як треба, і про кохання зможе. Надішле Вам текст.
Чикаленко ковтає ще стопку. Не факт, що почув, киває й сміється сам до себе. Якогось ляда хапає Симона за носа. Перебрав спиртного.