Відрижка.
За годину Микола.
Маніфест «Самостійна Україна».
Симон збоку, вражений до дна.
Після промови Микола нахиляється і регоче:
— Не губися, Малий. Дівок тут забагато. Ще підцепиш кохання всього життя. Я повернуся. Ввечері.
Боже. Нарешті. Партія. Ці роки з Миколою були недарма. Небезпечні акції. Сумнівні місії.
Дійсно, Микола повернувся. З хлопцем. Молодший. Сімнадцять чи вісімнадцять. Гімназист. В довгому шарфі. Міцний.
Вищий трохи.
Русяве волосся склокочене, темні очі.
Як писана торба, сказали б мати про таку красу.
На щоках сліди гоління.
В очах щось хиже.
“Малий. Це Микита. Як ти. Тільки красивіший.” Регоче Микола, як мідна труба. З якоюсь новою жінкою під руку.
Далі — ресторан, закрита кабіна. Посвята в партію. РУП. З десяток студентів і кілька старших. Микола записує кожного, приймає присягу. Симон серед них. І Микита.
Пізніше: “Все, Малі. Я поїхав. Здружіться.”
В екіпаж і гайнув.
Мете. Крижаний вітер. Полтава в білому хутрі. Два хлопці лишаються самі. Дивляться один на одного. Пальта, кашкети. Голодні. Худі. Сніг сипле на плечі. Симон старший, але на вигляд однакові. Тонший.
Микита не витримав перший. Пихнув Симона:
— Ну давай, чи шо. Я з Бахмута. Припхався паровозом і зараз назад. Вже все робив. Байдуже, що гімназист. А ти тутешній?
— Все — це як? — Симон уважно.
Микита стишує голос:
— Книжки, конфіскат. Листівки. Довелося й з жандармом одним… Вкрав потім те, що треба. — він робить паузу.
Зовсім тихо: — Вибухівку.
Симон киває. Розуміє.
Те саме. Зброя, агітки, жандарми, селяни, офіцери.
— Палиш? — питає Симон. Микита киває.
Дивляться один на одного.
Однакові.
Що ті брати.
Симон проводить його до вокзалу.
Не прощаються.
— Приїжджай до мене. У нас груші. — діловито запрошує Микита. І насуває кашкета глибше на вуха. Холодно.
Обидва знають: скоро зустрінуться знову.
Поїзд рушив.
Якийсь час Симон ще на пероні.
А далі поплентався в семінарію.
Він. Не. Сам.
III. ГЕТЬМАН
Липень 1918 р.
За три дні до подій на яхті.
Липки, перехр. Інститутської/Левашовської (зараз Шовковична)
№ 18-20/8.
Резиденція Гетьмана П. Скоропадського.
Маріїнський як резиденція — одразу ні. Скажуть: царський палац, мітить в імператори. Та і червоні вилупки його спаскудили. Тому тут. В губернаторському.
Тихіше. Менше пафосу. Є сад для дітей.
На днях якраз повернулася дружина з усіма. Зайняли весь верхній поверх. Троє хлопців і дві доньки. Місця на всіх не вистачало. Дівчат поселили в перемебльованій ванній.
З безпекою не дуже. За кожною гардиною в нішах сховки зі зброєю. У випадку чого: відстрілюватися.
Звуки кроків гасили щільні килими.
На стінах чорне дерево, люстра в різьблених рамах. Мармурові сходи. Скульптури богів, вази з трояндами в кришталі.
Симон ступив у передпокій. Кращий костюм. Темно-синій. Під очі. Обирав. Навіть кутик білої хустинки видно. Обручка.
Двері розчинилися. Увійшов ясновельможний гетьман Павло Скоропадський. Спокійний, рівний. Легкий кивок: більше, ніж будь-яке привітання.
В кабінеті він рухався повільно, немов відміряв кроки не ногами, а часом. Зупинився біля вікна, дозволив собі тонку усмішку.
— Comment va ta conspiration, Пане Петлюра? (фр.: Як твоя змова?) — усміхнувся Павло.
З українською справи йшли не дуже. Робота з'їдала весь час. Виходило не дуже.
(Пауза).
— Навіщо ти її затіяв? Знал же. Позову. Искал встречи?
Симон у відповідь теж повів кутиками губ. Іронічно.
— Я тебе поважаю, Петлюра.
Знаєш і не боїшся.
Die Deutschen werden dich töten. Du wirst ein Märtyrer werden. Man wird sagen, ich sei eifersüchtig gewesen.
(нім.: Німці тебе вб’ють. Станеш мучеником. Це припишуть мені. Вбив, бо заздрив.)
Неизвестно, право, чему завидовать.
Меня окрестят als einen unfähigen Herrscher (нім.: неспроможним правителем).
Скинут. Посадять протеже з Берліна.
Народ взбунтует. Устроят анархию.
Симон ширше посміхнувся.
Сидів впевнено і спокійно.
Павло зупинився, дивлячись прямо в його очі.
— Не позволю. Будешь жить.
Петлюра підвівся. Підійшов до вікна.
Жестом показав, можна закурити?
Можна.
— Які твої пропозиції? — голос був сухий, без інтонацій. Симон вирішив: сьогодні тільки українською.
— Du gehst ins Gefängnis. (нім.: Ти йдеш до в’язниці.) — відказав Павло.
Рівно, наче ставив підпис під документом.
— В нормальні умови. Без статті.
Секунда. Симон чекав саме цього. Нахилив голову ледь убік:
— Добре. Мої вимоги. Статус для Коновальця. Легалізація Стрільців. Досить тягти. З травня Євген тиняється по кабінетах, як сирота.
Павло мовчав довго. Сів у крісло. Нарешті кивнув.
— Gut. (нім. добре)
Симон не зводив очей з Гетьмана:
— Мені потрібен тиждень. Закрити справи.
— Гуляй. А пока твой cher ami écrivain (фр. милий друг-письменник) посидить.
Ти підеш — його випущу. Сам скажи, где он прячется. Как крыса. В отличие от тебя.
Симон кивнув. Контракт.
Павло вже збирався підвестися, але раптом нахилився трохи вперед.
Стишився:
— Максим у меня в министрах.
Будешь чудить, все узнают о твоих нежных faiblesses (фр. слабкостях).
И его утопишь в грязи.
(Голосніше)
— Или ты думал, мы на тебя ничего не накопаем?
Симон не кліпнув.
Павло більше не тримав.
Двері зачинилися. Відлуння потекло коридором.
Назовні.
Свіже повітря вдарило в обличчя. За рогом Євген, в цивільному, чекав. Курив на лавці.
Симон, не зупиняючись, кидає коротке, майже стиха:
— Маю тиждень.
Євген зрозумів відразу. Без зайвих слів.
Контргра почалася.
## #29. Компромат
Київ
Липень 1918 р.
Тиждень перед ув'язненням
NO PLACE 4US
Травень - липень 1918-го у Січових стрільців все витрясли.
Надії. Сподівання. Довіру.
Збиралися. Сперечалися. Розходилися ні з чим.
Порожній мішок на мотузці.
Ніякої конфронтації.
Хотіли служити.
Були готові.
Присягнути на службу гетьману.
Але була проблема.
Самій владі були нецікаві.
Які ще галичани? Навіщо?
Без них добре. Проблем з австрійцями ще не вистачало.
Чужа кістка.
Незрозумілий акцент.
Якась “самостійність”.
Пекли світлі очі Ясновельможного Гетьмана.
Випадали з російської матриці.
Тягли свій “Галіцкій мір”.
Торочили про “національні вартості”.
У нас так не кажуть!
Стрільці не вписувалися в бачення майбутнього by Hetman.
Тяжко-важко збиті сотні розсипалися.
Хтось приписався до інших частин.
Хтось сидів без діла.
Думав вертатися.
Роль просителя милості осіла в печінці. Викликала спазми.
Надія звіяна попелом.
Скоропадському не цікаві?
Нічого страшного.
Не буде Галя — буде другая.
Та й по всьому.
Є під кого йти.
Він завжди був з ними.
Власне, і не кидав ніколи.
Симон.
> СКОРОПАДСЬКИЙ П.:
Галичани чужі “російським українцям”. Занадто фанатично ненавидять росію.
> КОНОВАЛЕЦЬ Є.:
Скоропадський – людина чесна, але дуже слабовільна, українському народові дуже далека… в кожній розмові підкреслював, що керується він добром України, але одночасно оточував себе людьми крайньо ворожими до всього українського і майже сліпо слухав їхніх порад та вказівок.
I. LET'S GO
Липень 1918 р.
Київський авіапарк, Жуляни.
Київське літо.
Розпечена пательня.
Село з аеродромом.
Євген при роботі. Охорона ангарів, чистота смуги.
Мельник при ньому.
Нічого не рухалося.
Приниження кабінетів:
відправляли, як зайду. Най би їм.
Мовчав. Треба витримати.
Не цурався чорної роботи.
Працював в ангарі.
Навіть двигуни лагодив.
По вуха в мастилі.
Відчував: створений для більшого.
Ще одне пекло: чекання.
Під замкненими дверима.
“Ми передамо”, “розглядається”.
Десять чортів би то взяло.
Його у владі не хотіли.
Говорив до стіни.
Посміх за спиною.
Євген змінився.
Київська печатка.
Його звали “Михайловичем”, як місцевого. Стрільці так себе не називають. А він прийняв.
Простіше було.
Його мова стала м'якшою. Тутешньою.
А гетьманці всі — російською.
Навіть не ховаються. Падли.
Чекають білу армію.
Мова. Євгена найбільше дивував Симон. Унікальна суміш галицьких форм, полтавських зворотів і книжних інтонацій.
Незвична, ламана.
Хотілося повторювати. Намагався підлаштовуватися.
Симон не з’являвся щодня. Але коли приходив з земства — охайний, спокійний, завжди в собі — він вів. Кілька слів, один погляд, і Євген уже знав, куди рушати далі.
Симон відчував, коли треба бути тут.
Бачив у Симоні сотні облич.
Головний земський чиновник, весь в паперах, з текою.
Полум’яний трибун з чубом.
Спокійний і небезпечний конкурент з гетьманом. Вільно іноземними мовами.
З галичанами свій, хоч і не свій.
Всі обличчя були як рідні.
І в справі теж бачив.
Під Крутами зі зброєю в руках, серед загиблих.
На Арсеналі під час зачистки.
На піку жорстокості.
За кулеметом.
В крові ворога з револьвером.
З обличчям як камінь.
І це теж йому пасувало.
Євген знав і його жінку, Олю, спокійну й рівну.
І Розу Винниченкову, чужу, занадто освічену, але поруч. І самого Володимира.
Микиту. Вступив до нього в партію.
Але було ще щось.
Темний жмут історій, знайомств, імен, кінця і краю яким не було.
Євген відчував: у Симона є інші вузли, інші люди.
Краще туди не лізти.
Євген ішов за ним, бо не міг не йти.
Питав себе:
хто він Симону — товариш чи маріонетка?
Ловив погляд його очей, і всередині щось завмирало. Кілька разів бачив дивне. Очі міняли колір. З синього на сірий.
Єдна людина, у якої сірі очі були теплі.
Не міг відхараскатися від прив’язаності.
Боявся зізнатися.
Назвати самому собі: обожнювання.
Магія, в яку він вгруз, що та оса в варення.
Впізнавав Симонові кроки. Без погляду відчував, що той поруч.
…Коли Симон вийшов із кабінету гетьмана й кинув:
— Маю тиждень, —
Євген вловив подвійне: щем підозри й прилив гордощів.
Це було сказано йому.
І більше нікому.
II. TO-DO LIST
Липень 1918
Кілька днів до ув'язнення.
“Замок лікаря”. Маловолодимирська, 60. (Зараз Гончара).
Квартира Симона.
Кімната стояла в напівтемряві. Вікно прочинене, важке липневе повітря лізло довгим язиком всередину, тягло за собою гул міста. За ним входив запах сирої зелені: баронів сад шелестів кронами.
Десь надворі купчилися квіти, і теплий вітер сував їхні солодкуваті ноти прямо в носа мешканцям “будинку лікаря”.
На столі розпорстався німецький блокнот у м’якій шкіряній облатці, розгорнутий нутрощами.
Кремові сторінки, рівні, хвилясті від спеки.
Чорні рядки впевнені, похилі.
Поруч з ними позначки червоним олівцем.
Збоку попільниця, пил від протягу сипався на стіл.
На підлозі нахабно лизався Марек, рудий кіт.
На розгортці було:
1. Євген.
Довести справу. Контролювати. Тримати поруч. Не дати впасти.
➤ «Був. Слухає. Йде за мною.»
2. Микита.
Провідати після арешту. Чи зрозумів? Що по справі? Чи не збився. Психічний стан? Дитина — правда?
➤ «Тримається. Веде. Нова мережа.
З поетом покінчено.»
3. Володя.
Посадити на тиждень.
➤ «Виконано. Напише геніальну п'єсу. Про страждання. Про мене. Ще подякує» (підкреслено червоним)
4. Земства.
Не певен, чи ще повернуся.
Подарунок Василеві.
Він тримав це місце.
➤ «Вручив. Здав.»
5. Компромат.
Донцов. Знаки питання. Розібратися.
➤ <порожньо>
6. Оля.
Все пояснити.
Припис: Симоне, обов’язково.
Буде важко.
➤ … (коротка риска червоним збоку, ніби рука здригнулася й далі не пішла)
Симон вийшов. Сторінка лишалася відкрита.
Тлів недопалок.
Марек розтягнувся під столом, муркотів, ніби нічого у світі не було важливішого.
А на сторінці два останніх рядки темніли порожнечею.
III. PAPARAZZI
Напередодні арешту.
Липень 1918р.
Українська Телеграфна Агенція (УТА, зараз Укрінформ)
тоді: Хрещатик, 25
Майже ніч.
В Агенції тихо. Нікого, крім Дмитра. За столом, курив і когось чекав.
Перед ним аркуш із карикатурою, російська робота.
Українська хата, на призьбі сидить гетьман Скоропадський і гойдає дитину в колисці, причепленій під деревом.
В колисці (у формі німецького шолома) український козак з довгим вусом, витягнув одну руку, реве. Під карикатурою підпис: ''Баю-бай, пусть тєбє пріснітся рай"! ..
Вранці він це показував Скоропадському. Той сміявся.
Двері рипнули. Увійшли.
Євген: у скромному, напіввійськовому, без зброї. Обличчя суворе. Втомлене. З Жулян.
Симон. Біла вишиванка, свіже випране полотно, лляний блиск. Останній день у земстві. Ніби з офіційної наради. З бурбоном.
Дмитро підвівся. Теплий рух: він і Симон обійнялися, мов давні колеги. Євген спостерігав осторонь, трохи чужий у цій грі жестів. Бурбон мігрував в Дмитрові руки.
Симон одразу, сухо:
— Що ви маєте на мене.
Де матеріал. Скільки копій?
Дмитро не сів одразу.
Закурив, випустив дим убік і сказав рівно, майже буденно:
— Одна копія. У мене. “Гріх і розпуста Отамана Петлюри”. Це про чотири роки з Максимом Славінським в Пітері.
Євген завмер. Очі округлилися. Він навіть повітря втягнув різко, як від удару.
Симон засміявся.