VIII. ДІТКИ

Липень 1918р.

вул. Драгоманова (1917-1919),

Безаківська (до 1917)

Зараз вул. ПЕТЛЮРИ.

Аптека Юротат.

Сонце било в бруківку. Трамваї дзеленчали. Дорога що той вулик.

Липи. Ви знаєте, як липа шелестить…

Симон вийшов з аптеки.

Льон. Сорочка. Кремова, з білою вишивкою. Замовляв собі. Візерунок видно лише зблизька і то в русі.

Дві вулиці навхрест. Одна на вокзал. Інша, довга, до Харлампійовича.

Стискав під пахвою пакунок.

“Recepta dla Pani Olgi P” — іноземні ліки. Дай боже, щоб полегшало. Подивився на Свято-Іллінську церкву. Поруч.

Йшов від Микити. З його роботи. Земство авта не давало.

Раптом Володя.

Теж від Шаповала. Тільки з його дому.

І пішли разом.

Симон скоса глянув, губи сіпнулись у півусмішці.

— Omnia transeunt… sola mentula tua semper incomposita est. (лат., перефраз, Все минає, тільки твій член ніяк не прилаштується).

І знизав плечима, піднявши руки від ліктів, розвернувши долоні. Жест про те, що нічого з цим не вдієш.

На зап'ясті оголилося те, що Володя волів би видерти і забути, як страшний сон. Ті самі червоно-чорні чотки з хрестом.

Володя відповіді не знайшов. Втупився в хідник.

******

вул. Маріїнсько-Благовіщенська, 56

(Зараз Саксаганського)

Маєток Є.Х.Чикаленка.

Як і раніше. Квіти. Мощені стежки. Вогкість від Либеді. Прислуга. Наче революції не було.

Під брезентом зелений Benz 10/30 PS, із довгим вузьким капотом і латунними фарами. Німецький військовий номер, хоч автівка належала Чикаленкові.

Увійшли.

Метнувся господар, у вишиванці, з розпростертими руками, як на фото для “Київської газети”:

— Дітки! —

вигукнув він так, що аж у коридорі задзеленчав телефон.

— Я такий щасливий, що ви разом!

## #28. На яхті

ПРОЛОГ

(Володя)

Липень 1918

вул. Маріїнсько-Благовіщенська, 56

(Зараз Саксаганського)

Маєток Є.Х.Чикаленка

Місце — торба з гидотою. Кітч. Буржуйський пафос. Хочу блювати. Але сиджу.

На мені вишиванка. Орнаменти червоні. Як експонат з музею.

Поглядаю на Симона. Кремова сорочка, шовкова біла нитка по цупкому льонові, мов луска. На шиї розв’язано. Бачу родимку.

Не второпаю, як він носить ці вишивки і не схожий на персонажа з “Наталки-Полтавки”. Несе грубий льон як щось царське.

— Дітки, я такий радий, що ви знову разом! — сюсюкає Чикаленко.

Цілує нас по черзі. Обіймає.

Симон грає щиру приязнь.

З усім погоджується. Тонкі пальці протирають шкельця бордовим оксамитом.

Старий бовдур. Всю революцію то в Гельсінгфорсі, то в селі. Ні до чого.

А я? Поза політикою. Пишу дрібноту. Сяке-таке. Живу в гостях, щоб не знайшли.

Ми що ті школярі за партою.

Стіл довгий. Господар в торці. Обидва праворуч. Спершу я. Далі він.

Лікер м’ятний. Харлампійович привіз звідти. Кидаємо лід у келихи.

Холодить. Тягну в себе.

Ще якась риба.

Посеред пиття.

Чикаленко гикає.

— Мої хороші! Втомила вас влада! Війна клята.

А поїхали на “Чайку”? До Тараса на могилу. Жінок порадуєте.

[Прим. “Чайка” — яхта Чикаленка на Дніпрі, пришвартована під Каневом].

Я зараз без посади.

Зайнятися нема чим. Розу не хочу. Оленка — цицьката лялька без мізків.

Чикаленко виходить кудись.

Симон подається торсом до мене.

— Володю. Нарешті. Піднімемося до Тараса. На верхівку!

(Рукою під столом. Кулак. Два пальці, вказівний і середній, буквою Л. Ніжки. Зображає підйом на Тарасову гору. Від коліна “крокує” по стегну вверх.)

Пальці вже на самому моєму “Тарасі”. Підстрибнули.

— Неймовірно буде!

Різко переходить на шепіт.

Дим у вухо. Гаряче.

— А потім. В каюті. Твоя мрія, Володю! Підглядатимеш! Я з твоєю Розою. Все для тебе, кращого друга.

Мене і нудить, і водночас добре.

Непогана ідея.

Уявив.

Хочу.

Вже щось задумав, сука.

Вертається Чикаленко.

Його Олі, коханки, сьогодні в домі нема. Взяв би.

Симон рівний, спокійний.

Вправляє свої нудотні окулярчики.

Посміхається:

— Не годиться, Євгене Харлампійовичу, з жінками їхати. Всю культурну роботу зламають своїм коханням. А треба працювати.

(Сумно зітхає. Я майже повірив).

— Ми в земстві якраз хотіли могилу Кобзаря впорядкувати. Прикинемо, обдивимося. Давайте чоловічим гуртом. Василя візьму.

Зиркає на мене. Пика серйозна. Владика земств.

Світоч культури.

Чикаленко киває. Телепень.

— А хто ще буде? — питає Симон, ковтає лікер, наче йому байдуже.

— Тільки свої, — запевняє Харлампійович, підгризаючи рибу.

(Пауза)

— Микиту позвав. Значить, без баб. Скажу йому.

Харлампійович поплив усмішкою: уявив собі суворе чоловіче братерство.

Земства. Шевченко. Василь. Микита.

Ниє десь у шлунку.

> ПРИМІТКА. Схильність В. Винниченка до вуайєризму зафіксована ним самим. Згадується у главі «Роза + Володя» в контексті спостережень за Розою з іншими чоловіками. В процесі Винниченко особливо цікавився чоловічою фізіологією, пояснюючи це «творчими цілями, для натхнення».

I. ЯХТА

0. ДОРОГА

Встали затемна. Їхати довго.

Перед виїздом Чикаленко гукнув:

— Симоне, ти поведеш.

Симон коротко кивнув, сів за кермо й завів мотор. Benz рушив, викидаючи за собою клуби пилу.

Спереду господар. Позаду Володя з Василем. Автівка гуркотіла нічною дорогою.

Симон раптом, наче між іншим:

— А що будемо їсти?

— Та вже готується, — сонно пробубонів Чикаленко. — На кухні…

Клюнув носом і засопів. Василь теж задрімав.

Симон тримав кермо обома руками, мовчки, рівно. Періодично випускав дим у вікно.

Мав плани на сьогодні.

Володя відчув. Пам’ять різонула. Грудень. Відповідь на ультиматум росіян. Тоді Симон влаштував цілу виставу. Сон рукою зняло. Володя подався вперед:

— Балерина, я вже тут. Що за блядський цирк буде цього разу?

Симон не озирнувся. Лише міцніше стиснув пальці на кермі. Машина мчала. Мотор різав нічну тишу.

Микита мав з’явитися під вечір.

«Чайка» стояла пришвартована до берега, перебудована під дачу. Невеликий човен із двома рівнями.

Прямо під схилом гори.

Серед зелені, у затінку верб, пришвартована попід горою. Дніпро вивернувся, повен сонця, повільно тяг свої води. Вечорами на палубу лягала прохолода, туман піднімався з річки й розчинявся в темно-зелених схилах. Звідси видно було Тарасову могилу — мов тінь, мов знак, що завжди поруч.

Вгорі палуба. Дерев’яна, з лавами й ротанговими кріслами. Можна було зібратися, співати, курити, дивитися на Дніпро й Тарасову гору. Якщо виносили стіл, можна було святкувати.

Внизу нутро. Тісний коридор, крихітна кухня. Але готувати можна. Далі каюти: чотири зовсім одномісні, з вузьким ліжком і тумбочкою; й одна більша, двомісна. Для молодят і кохання.

Приїхали.

Господар показує, хто де.

Харлампійович сам.

Симона з Василем у ширшу, двомісну.

Замість кохання — обговорення земських справ.

Володя і Микита в окремих маленьких каютах.

1. ВАСИЛЬ (Королів-Старий)

Кинули валізи по каютах. Кошики з харчами й приборами вже чекали. Прихопили.

Рушили. Маленька строката компанія в вишиванках. Кілька місцевих з ними.

Хочуть помолитися за державу біля Тараса разом з Петлюрою, захисником України.

Симон стискає у руках аркуші: креслення, проєкти.

Сьогодні він в вишиванці “біле по білому”, Полтава-стайл.

Lucem ferre — Несе світло.

Обговорює з Василем. Щось дописує. Перекреслює. Знову дописує.

Олівець гризе.

Істинний чиновник у відрядженні.

Всього себе віддає служінню державі.

— Отут ми це. А по Дніпру пустимо регулярні рейси, — показував він.

— І неодмінно. Неодмінно возити молоде покоління. Без юнаків до Шевченка нічого не буде.

— Істинно, Симоне. — Василь кивав. Нотував все у бльокнот, горів плянами. Плідне відрядження — це вже пів справи.

Підйом на гору.

Ці двоє, Симон і Василь, мов заряджені. Крокують швидко, ніби спізнюються на зустріч, а не в спеку лізуть по пилюці. Тарас кудись втече?

Решта плетуться за ними. Чикаленко сопе, витирає піт.

У всіх в руках валізи з харчем. Тільки не у НЬОГО. Йому міньйони несуть.

Його руки вільні, іде легко, рівно. Він не бачить дороги, не відчуває сонця, уже злився з Тарасом, думає про Україну.

Пил липне, горло дере, спрага точить. Але ті двоє заряджені.

— Треба йти далі, — кидає Симон через плече. Чуб стоїть. Натхненно.

І всі, немов приречені, сунуть угору слідом.

На самій могилі розклали пікнік під парасолями: хліб, фрукти, пляшки. Всі п’ють, сміються, обтирають піт.

Симон відсуває чарку:

— Друзі, я ж працюю. Та й зуб ниє.

Сьорбає тільки зельтерську й морс. Груші ж гризе без жалю, хрумтить, соки течуть по пальцях — зуби не заважають.

Василь підводиться. Чарка тремтить у руці.

— За національну пам’ять! — каже голосно, наче з трибуни.

Симон підтримує. І вони вдвох з Василем синхронно заводять «Заповіт». Гучно, чітко, в екстазі. Наче офіційний дует: земля і влада.

Чикаленко сидить, очі блищать. Хустинкою утирає сльозу. Симон бачить це, підходить, кладе руку на плече, обіймає. Тверезий. Зі слізьми на очах.

Василь підспівує, червоніє, пливе від чарки, але горить. Щиро, з дитячою відданістю.

Статисти з місцевих дивляться на Симона, мов на ікону. Хтось бере його руку, цілує. Інший простягає чоло. Симон прикладається повними вустами. Зовсім як благословення. Люди тремтять від задоволення.

Володя довго терпить. Випиває. Сидить мовчки, крутить склянку.

Симон не дивиться на нього. Лише на Чикаленка, на Василя.

На святі небеса.

На великого Тараса.

КЛЯТИЙ ТАРАС.

Володю трусить. Вишиванка прилипла до спини. Спека, пилюка, зволожені цілунки на Симоновій руці. Він пишними вустами на цих юродивих.

Сказитися!

Він вибухає:

— Шевченко вже неактуальний!

Володя на межі.

Чи від підйому. Чи від кількагодинного запаху симонового тіла.

Краєм ока Симон це січе. Не реагує.

Завершує спів соловейком.

Володя нервово сміється.

Безрезультатно.

Раптом обертається до одного з місцевих:

— Як звідси можна дістатися назад у Київ?

Тиша зависає. Василь із Симоном переглядаються. Чикаленко мнеться.

Зрештою компанія збирається назад. Дорога вниз простіша, але сонце ще більше вимотує.

Коли вони повертаються на «Чайку», там уже чекає Микита.

2. ПАВЛО

Вечоріло. Над Дніпром тягло вогкістю, з води піднімався прохолодний подих. Повітря застигло, густе, нерухоме.

Симон стояв на палубі сам. Абсолютно тверезий. Курив повільно, випускаючи дим у небо, що готувалося до сну. Всі розійшлися по каютах. Він перший перевдягнувся: світлий шовк, легка темна жилетка.

Двері рипнули. На палубу піднявся молодик. Знав, що тут буде Петлюра. Бачив отамана на роботі, на парадах, з натовпу, але зблизька вперше.

Стрункий, трохи затісний в оксамитовому піджаку. Картата сорочка. Рухи нервові.

Тонке обличчя. Світло-русяве волосся спало на чоло, він одразу ж закинув пасмо за вухо, поправив окуляри. Губи вигнуті, тонкі пальці не знаходять собі місця.

Зупинився перед Симоном. Голос тремтить, але слова звучать виразно:

— Добрий вечір, Симоне Васильовичу.

Симон повільно повертає голову.

— Ми знайомі?

— Я ж із редакції. Продаю оголошення. Керую відділом реклами у Євгена Харлампійовича.

— А звати як?

— Павло. — і майже пошепки додає, соромлячись.— Я ще трохи… пишу.

Знов поправляє окуляри. Пасмо волосся вислизає з-за вух. Ще раз закидає його назад.

Симон дивиться на нього довше, ніж треба. Микитин.

Тиша. Дим тягнеться убік.

Ріже словами:

— Тебе тут не має бути. Вали. Зараз.

Молодик кліпає. Це жарт чи правда? Стоїть колодою.

— Так… Микита… Привіз. Я тут уже бував…

Двері грюкнули.

На палубу ввалилися Чикаленко і Шаповал. Останній при зброї.

— Панове, — Микита усміхнувся.

І окреслив в повітрі півколо,

— Зустрічайте. Майбутнє нашої поезії. Павло Тичина. Я вірю в нього. А він в собі сумнівається.

Нахиляється трохи ближче до Симона, в саме вухо, майже нечутно:

— Sieh mal. (нім. Подивися-но).

Чикаленко, вже теплий від чарки, бурчить:

— Я ж казав. Без баб.

Симон мовчить. Лише дивиться. Дим повільно розчиняється в вечірній вогкості.

3. ХАРЛАМПІЙОВИЧ

Василь уже спав у каюті. На палубі ті, кого ще не звалив алкоголь.

Симон підняв склянку:

— За яхту. За господаря.

Чикаленко засяяв. Випив, підкрутив вуса.

Симон, рівний, тверезий:

— Щоб ця палуба бачила десятки плідних нарад!

Всі чокнулися. Симон лишався на зельтерській. Володя лив в себе спирт.

Павло раптом підвівся. Голос тремтить, збивається на кожному слові:

— Я… я поет. Готую першу збірку.

Уже… майже готова.

«Соняшні кларнети»… — захлинається повітрям, дивиться кудись.— Я тут… уже бував. З редакцією. Сам — ще ніколи.

На слові «сам» він замовкає, червоніє й крадькома зиркає на Микиту. Той усміхається у вуса, сидячи, впевнено кладе руку йому на талію.

— Я з Чернігівщини, — знову починає Павло, тихіше. — Батько священник. Нас… малих багато. Грошей нема. Семінарія. Я співав. Малював. Відібрали у хор при архієпископі… — голос затинається, він ковтає сухість.

За столом колишній голова уряду. І Петлюра. Сам. Симон Петлюра. Павло ледь чує себе. Його пальці б’ють дріб по столу, тонкі, музичні.

Симон слухає мовчки, не відводячи очей.

Семінарія. Хор. Капела. Архієпископ.

Володя кусає губу. У нього в животі кипить заздрість.

Павло сідає. Нахиляється до Микити. Той притягає його до себе, обіймає — і там немає гри, лише зв’язок. Щирість. Симон це зчитує миттєво.