Симон на колінах між її ногами. Ліву руку втис у стіну за бильцем. Тримав рівновагу. Праву занурив у неї. Дві точки одночасно. Зовні і всередині. Як щипці.

Любила з цього починати.

Бачив, як вона змінюється. Груди піднімаються вище, живіт тремтить.

Вчепилася пальцями в подушку.

— Ти точно хочеш? — прошепотів і зупинився.

—Symon, jeśli teraz nie dojdę, to nie przeżyjesz.

(Якщо я зараз не кінчу, ти не виживеш.)

Взяла його руку, ту що була в ній, поцілувала пальці. Свій же смак.

Ще трохи. Кілька рухів. Фініш. Олю аж підкинуло кілька разів. А далі сама відсунулася.

Він не рухався.

— Олюню, питай вже.

Кивнула. Як завжди.

— Ти чистий?

Глибоко видихнув.

— Так. Ні з ким. Взагалі. Ніяк. Воював.

—Wejdź (Входь)

Так не було вже давно.

То не було часу.

То Оля хворіла.

То він не був певен у чистоті.

А зараз усе зійшлося.

Навіть Марек пішов до кухні посьорбати молочка.

Jej dom. Jej łóżko. Jej Symon. W niej.

(Її дім. Її ліжко. Її Симон. В ній.)

Вони лежали на лівому боці.

Вона трохи під кутом уперед, наче притиснута до ліжка серцем.

Він ззаду, без тиску, як уміє тільки він. Могла порівняти.

Права його нога була зігнута в коліні і стояла на ліжку, притискаючи її стегна.

Так ближче.

Симон перебирав її волосся. Білі кучерики. Завжди так.

Його лівиця була вільна.

Спершу підтримувала їй голову, коли входив. Потім просто впала на подушку.

Руки його були чисті, без чоток, без нічого. Навіть обручки не було. Схудли пальці. Люфт. Небезпечно.

Головне, щоб Марек зверху не стрибнув.

Симон потяг ковдру.

Ноги крижані.

Кохання гріє.

Але не в ноги.

Їй добре. Вдруге. Тепер так.

Перед своїм фінішем він зупинився.

Вийшов з неї.

Увімкнув світло.

Підпер подушку. Сів.

Спиною до стіни.

Притяг її до себе.

Знову в ній.

— Хочу, щоб ти бачила.

Вона дивиться. Руки за бильце.

Світло на його обличчя.

Погляд в погляд.

Очі — сірі. Як деревний попіл.

Все.

Завмирає.

Здригається.

Цілує.

Падає назад.

На подушку.

Під лампу.

Очі відкриті.

Симон знав, для кого ця сцена.

## #27. Батько

ПРОЛОГ. В ШПАГАТІ (ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ)

Весь 1917-й Павло ступав, як канатоходець над вирвою. Балансував. Для всіх чужий. Грушевський дивився крізь нього. Винниченко називав «слинявим».

Не переслідував попередників. Бюджет наповнений, фабрики запускаються, університети відкриваються, готується незалежна від Москви церква. Земельну реформу планував. Щоб і селяни отримали своє, і господарство не розвалилося.

Соціалістам як пороблено. Чекали місяць і почали. Плітки, агітація. Угледіли «повернення старих порядків», «ставку на великих землевласників».

Царський генерал, герой війни.

З тріском, але провів українізацію.

На цьому і почалася співпраця з Петлюрою. Ідеологічно різні, але Симон єдиний із лівих, з ким можна говорити.

Без провокацій і профанацій.

Без залицяння з червоними.

Німці сіють протиріччя між ним і Петлюрою. Планується показове вбивство.

Симона ліплять на мученика.

Убієнний, він стане прапором.

Його ім'ям почнуть заколот.

Країна розвалиться.

Павло цього не допустить.

I. ПОСАДА ДЛЯ ЗЛИДНЯ

Березень 1918р

Київ, Тарасівська 8, редакція «Часу»

Василь Королів-Старий чекав друга. Напередодні вручив записку: на сім вечора. В редакції. Чекатимемо тебе, Симоне.

З'явився хвилина в хвилину. Худий. Потертий одяг. Стоптані черевики. Чорні смужки під нігтями. Підкурена цигарка.

— Дякую, що прийшов. Що ти зараз? — Василь підскочив.

Обійнялися. Друзі. Семінарія. Полтава.

Симон глянув крізь шкельця.

— Та хоч висплюся. Жінку побачу зблизька. Перевтомився з цими кацапами до краю.

Огледівся. Виправив зношений рукав. Без ґудзика.

— Гарно…Чого душі моїй так весело?

— От саме! Дозволь,— почав Василь. — Ми три, Петрушевський, Синицький та я, не дозволимо тобі відпочинку. Пропонуємо затишний кабінет і добрий стіл.

У Петлюри заграли очі:

— В твоєму «Часі»?!

Василь покрутив головою:

— В Київському Губернському Земстві.

Петлюра підхопився, почав нарізати кола. Великими кроками. Ображено. Емоційно. Топнув зношеним черевиком.

— Я сподівався, ми друзі. А це ж кат зна що! Мені в земство? У мене нема досвіду!

Схопився за серце.

Сів. Зблід.

Василь почав переконувати.

Про тяглість.

Неможливість кинути українську справу.

Лише на тебе, Симоне, вся надія.

Петлюра сидів засмучений.

Охопив голову.

Чуб донизу.

— Симоне, яка жінка?

Хто крім тебе стане проти москалів? Ти маєш бути при політиці.

Симон дивився в підлогу. Гарний килим. А ці черевики стоптані — відкопав на горищі. Швидше б скинути дрантя. Обличчям котилася посмішка. Ледь помітна. Один кутик.

Підвів голову.

— Я ж не можу. Раптом знову в військо?

Василь не вгавав.

— За три дні вибори. На губернське земство. Далі на всеукраїнське. Краще тебе нікого. І ще. Наш військовий відділ. Вакантний.

Симон відповів:

— Ти ж знаєш. Я писатиму, що треба армія, загальний вишкіл і мобілізація.

— Пиши. — всміхнувся Василь.

Пауза.

— Обдумай. Олі скажи. Передавай привіт. І ось. Презент твоїм.

Василь тримав пакунок. Щось для жінки. І великий м'який крокодил. Для Лесі.

Жартували про семінарію: як тікали з латини, щоб потрапити на ярмарок. Як ховали цигарки в шпаринах під вікном.

Василь двічі вертав до посади. На третій Симон зітхнув, зупинився біля вікна, глянув на вулицю.

— Подумаю.

Василь поплескав його по спині.

…Двері зачинилися. Симон вийшов на коридор. Скривився. Струсив пил, витяг з кишені флакончик. І шовкову хустинку.

Спирт. Протирав нігті, прибираючи тонку чорну смужку. Лице знову стало рівним, чистим.

Подивився на стоптані черевики.

На стерті манжети.

Усміхнувся.

Є.

> ПРИМІТКА. “Книгар” був щомісячним додатком до “Часу”. Петлюра був співробітником військ. відділу.

> МОНОГРАФІЯ. До 1919 керував “Часом” В. Королів-Старий. Перед еміграцією передав все Миколі Зерову.

Крім С. Петлюри, в штаті були:

Сергій Єфремов, Олександр Кошиць,

Агатангел Кримський,

Микола Леонтович,

Олександр Олесь.

І ще 30 імен.

*Dream team.

II. СОЮЗ ПЕРА І РЕЙКИ

Травень 1918 р.

Київське воєводство. Кабінет головного комісара.

(Одразу після подій попередньої глави)

Грюкнули двері.

Хлопець пішов.

Симон повільно проходить уперед.

В кімнаті густий штин недавнього міцного кохання.

Микита.

— Ну, чого приперся, придурок?

Симон нахилився. Китички від вишиванки пішли Микитиним носом.

— Радію, що зайшов не двадцять хвилин раніше.

Микита від лоскоту почав чхати, закашлявся. Поправив розстібнуту сорочку:

— А раптом цього разу я б тебе здивував?

Симон сідає навпроти:

— Сумніваюсь.

Пауза. Густий дим.

Симон рівно, без усмішки:

— Справа є. За три дні я голова всіх земств. Ти пошта і телеграф. Робимо державу в державі. Тихо. Гетьмана зносимо.

Микита підсувається, випускаючи дим:

— Так вони ж уже якийсь “союз” організували. Опозицію.

Симон різко:

— Слухай сюди. Союз — це ми з тобою. Решта — лушпайки.

Микита відкидається на спинку крісла, примружено:

— Мені подобається твій хід думок, Симоне Васильовичу… Дай поцілую.

Симон нахиляється вперед, голос низький, майже шепіт:

— Ти спершу зроби. А потім я тебе сам поцілую. Три рази.

Микита вибухає сміхом, різким, як тріск рушниці.

— От чорт, Петлюра… Та я ж тільки через це тепер і робитиму.

Пауза.

— До речі, а що ти, з Олею? Правда? Чи так, як я зі своєю?

Симон злегка зводить брову:

— Зайди якось. Познайомлю.

Микита криво посміхається, тягнучи ковток із келишка:

— Тебе в музей треба. Завітаю. З подарунками.

Симон лише примружився.

Микита не вщухає:

— А Володя тепер мою Оленку має. Знайшов їй кращого х#я.

Симон повільно видихає дим:

— На пошту їх не пускай. Ще в дротах заплутаються.

(Пауза).

— Жовніра пильнуй. Євгена. В твоїй партії. Шкіру за нього здеру.

Микита стає в стійку:

— Так точно, пане отамане! Буде зроблено!

Симон зареготав.

— Чекаю в гостях. Адресу знаєш.

III. ТРУДОВА ДІЯЛЬНІСТЬ

Київська губерніальна земська управа

Вул. Володимирська, 33

Нині тут головний офіс СБУ.

Квітень-липень 1918р.

Довідка

Вибори Всеукраїнського голови земств згідно з регламентом.

Кандидатура С. В. Петлюри підтримана більшістю (одностайно, зі сльозами щастя).

Процедура:

— Висування кандидата (оплески фальстарт);

— Програмні тези (Загальне представництво,

Розвиток української культури, Європейські підходи);

— Схвальні вигуки, вітання, тости за здоров’я, виконання гімну у вільній інтерпретації.

Інструментарій переможця: почервоніння, вправляння шкельців та вишиванки, разом з чітким володінням увагою зали.

******

Employee: S. Petlura

Position: CEO, All-Ukrainian Zemstvos

(Голова Всеукр. земств)

Key Responsibilities:

— Українізація робочого процесу;

— Прийом відвідувачів за зачиненими дверима (індивідуально, групами, включно з вечірніми та нічними слотами);

— Неформальні воркшопи у вузькому колі земських і військових структур;

— Виїзні робочі сесії (limited access);

— Менторство для отроків із субординації: робота в парах із відпрацюванням нестандартних практик (в т.ч. із застосуванням спецінвентаря та костюмів згідно погодженого сценарію);

— Проведення семінарів і панельних дискусій із Q&A-сесіями.

Side Projects:

— Контент-кріейтинг на мілітарну тематику для часописів «Книгар» та «Час»;

— Перед кожною публікацією — консультації з військовими SME (тематичними експертами) у форматі closed sessions.

Networking & Stakeholder Management:

— Регулярні робочі контакти з військовими керівниками та чиновниками;

— Розширення довіреного нетворку;

— Підтримка зв’язків у неформальних умовах (after-hours).

Executive Communication:

— Multiple 1:1 sessions з Гетьманом (без протоколу);

— Акцентоване обговорення key issues: кооперація, розвиток культури в провінції, припинення арештів земських діячів.

---

CV S. Petlura: see attached.

> К. МАЦІЄВИЧ, спогади:

«Він тримає себе з гідністю. Несе вагу представництва земств всієї України. В поводженню з людьми він має якийсь спеціальний charme, сильну волю й діловитість…»

> В. КОРОЛІВ-СТАРИЙ, спогади:

«Успіх Симона на посаді пояснювався як його популярністю, так і налагодженою мережею кооперації».

IV. ДРУГ РОДИНИ

Травень 1918 р.

Кабінет Симона в Земстві.

На ній темно-синя оксамитова сукня з білим мереживним коміром і вузькі білі підбори, від яких йде довга луна.

Перша леді земств.

Симонів кабінет. Його нема.

На виїзді.

Двері не зачиняла. В передпокої хлопчик секретар. Знайомий. Ще з міністерства.

Тримала спину рівно, як жінка головного, і думала, що б випити від тягнучого болю внизу живота. По дамській частині. Упертий, тупий, вічний. Від викидня чотири роки, а воно досі. Тільки підлікується — і знову.

На столі карафка з водою, мадера й лимон. Так нічого і не взяла.

Може, не треба було її забирати. Тут немає спокою, тільки непевність. Навіщо дитині Київ?

Сьогодні буде Максим.

З коридору знайомий чоловічий голос і легке, нерівне цокання маленьких ніжок, підстрибування, сміх.

Серце завмерло.

Її дитя. Донечка. Леся.

Дівча вже влетіло в кімнату:

Весна

Запашна,

Квітами-перлами

Закосичена.

Маленький Симон в сукенці зі стрічками в волоссі.

— Mamo! — українське, але з чеським наголосом.

— Ja tak tęskniłam! — польське прослизає в паузі.

— Дивись, дядя Максим мені ляльку подарував! Panenka, víš? — і тут же показує, тримаючи над головою.

— Я добре вчилася! Učila jsem se hodně! — і раптом:

— А де Тінек? Kde je Týnek? — чистою чеською.

(*Тінек — звернення до батька, Симона, реальне).

Біда. Замість мішаних двох мов стало три. Оля зітхнула: скільки роботи попереду.

Сама вона ніколи не змішувала. Хіба що рідну з українською. Леся як батько: в одному реченні по три мови.

Максим слідом. Тонкий. Високий. В картатому костюмі.

Обійняв Олю, міцно, притримавши за плечі. Вона відчула знайоме тепло — те, що не зникає роками.

— Нарешті, — сказав тихо, і поцілував у щоку, а потім ще раз ближче до скроні.

Нахилився до Лесі, підняв її на руки, щоб та опинилася між ними. Дитина сміялася, шепотіла чеською, Максим перекладав Олі кілька слів, наче це найважливіше повідомлення за день.

Поставив Лесю на підлогу. Знову обійняв Олю.

— Томаш передавав вітання, — додав, і його голос був тепліший, ніж будь-яке вітання на світі.

— Як ти? — спитала Оля, коли Леся відбігла до столу.

Максим знизав плечима:

— У міністерстві закордонних справ.

Посаду не уточнив.

— Скоро на Дон, — додав, — з дипмісією. Дату ще не назвали.

Максим на мить замовк. На краю столу, поверх розкритої книжки, лежала срібна ложечка від кави. Він узяв її двома пальцями.

— Бачу, все те саме, — сказав тихо, з усмішкою. — Тулить їх навіть під подушки і споглядає, щоб я, бува, не помітив.

Оля розсміялася:

— А потім присягається, що то не він. Ти ж ще зайдеш до нас?

Максим кивнув.

— Обов’язково, — усміхнувся. — Як тільки повернеться з виїзду.

V. КРИЗА ПОМІРКОВАНОЇ ОПОЗИЦІЇ