У Симона промайнуло.

Друга гімназія. Третя палата.

Все в крові. Осколки.

Бинти.

Вривається.

Торнадо. Микола.

— Малий! Я повернувся! Клята провінція! Вирвався! Що ти?

Всіх совратив?

Чи тримаєш себе в руках?

Симон пускає дим:

— От ці суддівські клопоти.

Як мантія, налізла на твоє пузо?

(Ніжно торкає живіт, як до вагітної)

Симон продовжує:

—Хтось наминає лубенські пиріжки.

Нова жінка?

Микола, розставляє руки, показує масштаб краси:

— Оооотака красуня. Є куди пустити сльозу справжньому чоловіку.

У неї все смачно. Не лише пиріжки.

Симон тріскає Миколу по носі пальцем, легко:

— Безтолковий. Хоч сало привези наступного разу, чи що.

Микола хлюпає кірш у келих. Облизує губу.:

— А що там мій Жовнір? Обжився?

Симон киває:

— Душу в нього вкладаю.

Микола хмикає:

— Що-що ти там вкладаєш в молоде покоління, пророк нації?

Симон, чітко:

— На Арсеналі Євген себе показав.

Вчиться. Буде з нього.

Микола намагається віджартуватися, але не зараз.

— Ну добре, вірю. Малий, ти не кожному душу даєш.

Сам розумієш. Він наступний.

Пауза.

— Давай до справ. Центральна Рада — все. Тиждень максимум і винесемо труп.

Симон. Мовчить.

Киває.

— Буде нова влада. Тебе покличуть.

Вирішувати тобі. Я не раджу.

Симон крутить обідок бокала:

— Павла знаю. Разом гидоту червону били.

Микола відкидається на спинку. Втомлено:

— Я за тебе замовив. І за Євгена.

Павло вагається, але чує мене.

Я зараз з ним.

Але в саму владу не піду.

Нічого там робити.

Я своє вже.

Твоя черга.

Микола витирає пальця серветкою.

Ніби між іншим:

— А про Володю з Шаповалом знаєш?

Симон не підіймає очей: — Ні.

— От лишенько.

(Ковток кіршу.)

Микола з хижою усмішкою:

— А Шаповал живе з ким хоче.

Не те що ти, Малий.

Жінку свою під Володю підклав…

Оленку.

Був би в Києві, собі б забрав! Така краля!

Симон регоче:

— Lass sie halt ficken, wie’s ihnen passt.

(нім. Та нехай ї...ься, як їм подобається.)

Микола встає.

— Йди до Павла. Домовся.

Як не німці, то червоні тебе приб’ють.

Йде.

Симон лишається.

Дивиться на бонбоньєрку.

>ПРИМІТКА. Кондитерська “Жорж” під час рад. окупації перетворена на “Дєтскій мір”. В 1941 будівля була підірвана совітами. Архітектор будівлі В. Городецький.

V. ДОСВІД (Симон)

Полтава, 1896-97 рр.

Симону 17-18 років.

V-I. СМЕРТЬ

Симону 17р.

Востаннє бачив його у грудні 1896. Сніг ще не випав, земля потопала в крижаних калюжах.

Нижня кімната.

Митрополит у кріслі.

Руки білі. Як у дохлої рибини.

Шкіра потріскала.

Під очима сірі кола.

Як жаба.

Ряса на пузі, мов балон.

Ноги сіпались.

— Высокопреосвященнейший…

Певно, осліп. Очі каламутні.

— Все из-за тебя. Проклятый мазепинец. Не зря про твоего демона каждый день анафему…

Симон не відповів.

— Подойди.

Не підійшов.

Кат шепотів:

— Сядь.

І Симон сів. На ворсовий килим.

Чекав ранку.

Більше його не бачив.

Через місяць:

«Горе. Помер. Раптова зупинка серця».

Кат був в пеклі.

V-II. МИКОЛА

Полтава, квітень 1897.

Симону майже 18.

В афішах: "Виступ про мову та освіту. Вхід вільний". Всі знали. Міхновський.

По зав'язку. Студенти, гімназисти, вчителі. Жінки в капелюшках.

Симон в рясі. В тіні.

Микола вийшов.

Високий, рівний, прекрасний.

Виступ закохував.

Раз і назавжди.

— Українська мова має бути в школі, — сказав він.

— Бо без мови нема народу.

— Бо ми не русскіє.

— І не "малороси".

— Діти мають читати «Кобзаря», а не пушкіна.

Симон рушив.

Різко.

Став під сцену. На світло.

Свердлив Миколу очима.

Не відвертався.

Зіграв це, як роль.

Перехоплював його погляд.

Трохи шарівся.

Навмисне.

Вправляв пасма.

Смикав рукави.

Срібний хрестик в тонких пальцях.

Микола закінчив.

Тиша.

Симонів вихід.

Чорна сукня-ряса.

Білий чубчик.

Сам-один.

Почав плескати.

Над головою.

Стоячи. Довго.

Всі помітили.

Задумались.

Приєдналися.

Хтось сунув в кишеню:

«11-та вечора. Приходь, малий».

Постукав. Темно.

Микола чекав.

— Хочеш до нас?

Тренуй впевненість.

Через інших.

Шукай жінку. Знаходь підходи. Все.

Тільки сифіліс не підхопи.

V-III. ДОСЛІДИ

Полтава. Травень 1897р.

Симону 18.

[ПРАКТИЧНІ ЗАВДАННЯ]

— Приходь. Ти хороший хлопець.

У неї пахло чаєм. А ще сирною запіканкою. Вона була в сорочці і куфайці. Коси розплетені. Трохи старша.

— Заходь. Але всього не навчу, — посміхнулася.

— Та ясно.— відповів.

Кивнула.

Дивився на її обличчя. На шкіру. На кутики губ, коли сьорбала чай.

— Щось не так? — спитала.

— Хочу запам’ятати.

— Що?

— Як виглядає жінка.

Вона довго мовчала. А потім сказала:

— Ну роздягайся, дивак.

— Мені казали, треба вчитись, — промовив він.

— Хто?

— Микола. Казав: “не бери, а досліджуй”.

Вона засміялась.

— У вас там в семінарії цікаві предмети, я бачу.

Коли торкнувся її плеча, запитав:

— Це не боляче?

— Ні.

— А тут?

Вона здивувалась.

— Що хочеш дізнатися?

— Ну… після пологів, шви…

Тиша.

— Були, — сказала вона. — Довго не гоїлося. Чоловік не міг дочекатися. Рвав усе. Шили наново.

Торкався обережно.

Питав.

Чекав реакції.

Слухав дихання.

— А ти сам... було? — запитала вона тихо, коли він поцілував її плече.

— Було. Але не так.

Вона не допитувалась.

— Ти перший поцікавився, — сказала вона пізніше.

— Чим?

— Чи добре мені.

Він подумав і сказав:

— Так а як?

Дуже дивно: її тіло не заклякло з цим кістлявим семінаристом.

З чоловіком було соромно.

З ним ні.

“Так — добре?”

“А отут — можна?”

Вона під ним. Лежить трохи набік.

Він повільний.

Зосереджений.

Очі не відводить.

Не пришвидшується.

Питає, майже в шепіт:

— Можна?

Вона здивовано дивиться.

— В тебе. Можна?

Гладить його по шиї.

— Вперше таке чую. Так. Мені матку вирізали.

Кивнув.

Увійшов повністю.

Охопила його стегнами.

Далі не контролював.

Вона зойкнула.

Стиснула його до болю.

Вигнулась.

— Це все? Тепер я?

Кивнула. Дочекався.

Уперся лобом їй в плече.

Здригався. Довго. Мовчки.

Потім курив і думав.

Нічого це в його житті не змінило.

Геть зовсім.

[ЛІТНІ КАНІКУЛИ]

Полтава. Літо. 1897, дачі на р.Псел.

Канікули.

Біля річки. Пісок. Простирадло. Очерети. Нікого. Самі чайки і попелюхи.

Сонце танцює на обличчі.

Мереживо з листя.

Мокрі вигорілі пасма. Босий.

Пісок на губах.

Сорочка розстібнута.

Розкинувся на всі боки.

Поруч миска зі сливками.

Дівчина, в ластовинні, віком як він. Підібгала ноги.

Спідниця закочена, голі колінця.

Виймає кісточки.

Витирає руки рушничком.

— Хапай! — вона кидає.

Слива падає йому на груди. Тече. Не витирає. Змахнув осу.

Він усміхається. Заплющує очі. Потім дивиться. Вона його розглядає.

— А тобі… вже робили… приємно?

Вона підсувається.

Він думає. Очі вбік. Потім хитає головою.

— Мені. Ніколи.

— Тоді буду перша. Запам’ятаєш.

Миску вбік, на траву. Нахиляється. Її волосся золотаве, густе, падає йому на живіт. Лоскоче. Він сіпається. Видихає.

Розстібає. Стягує йому штані.

— Ну ти худий! Що, з балету?

Усміхається.

— Майже. Театр. Годують погано.

Очі заплющує. Потім знову дивиться. Її спідниця коливається від вітру.

Запах слив, пилу, сонця.

Запускає пальці в її волосся.

Це справжнє?

Що з ним?

І тоді помічає.

Його власні пальці на ногах. Стискаються.

Несвідомо.

Від щастя.

[ЗИМОВА СЕСІЯ]

Січень 1898.

Різдвяні канікули.

Микола з'явився несподівано.

Сидів у чайній. Розвалився.

Як у себе вдома, цигарка, чашка.

Симон увійшов, скинув кашкета.

Обличчя чисте без висипок.

Вуса не ростуть.

Голос низький. Але не гартований.

— Я вже з досвідом, — сказав, сідаючи навпроти.

— Ха! — Микола загримів, так що шибки затріщали. — Малий. Не для цього тебе тримаю.

Підійшла офіціантка. “Чого бажаєте?”

“Тебе, мала, скільки з мене?” Зареготав Микола, обійняв її між панчохами і споднім, сидячи, і не чекаючи відповіді, ляснув і штовхнув, щоб йшла і не заважала. “Я ще зайду до тебе, не сумуй, кицю.”

Симон мовчав.

Очі не відводив.

— Добре. Слухай. Є старий генерал. Має список. Наші там. Буде обшук. Дістатися не можемо. Він, собака, підлий. Ні блуду. Ні боргів. Нічого нема.

Пауза. Схилився ближче, повіяло тютюном і морозом з шинелі.

— Але є синочок. З Берліна. Канікули. Гімназист, такий... твій стиль.

Симон мовчить. Стискає криваві чотки.

— Заходить до батечка вільно. Розумієш?

— Тобто?..

Микола регоче.

— Ти ж наче дорослий? Чи ні? Все. Маєш два тижні. Потім поїде на Райх.

Минає пів місяця.

Микола в Полтаві.

Зустрічаються.

Симон витягає з кишені зім’ятий аркуш.

— Список. Як просили.

Микола аплодує.

Тріпотить по волоссю.

Щипає за щоку.

— От молодець.

(Пауза)

— І з якого разу впала берлінська брама?

Симон мовчить.

Стиснута щелепа.

Микола нахиляється ближче.

— Чи ви Фауста з ним читали?

Симон стиха:

— З третього.

Хрускіт паперу.

Микола рве список. Ще раз. Ще.

Здмухує в обличчя Симону.

Того вже трусить. Він різко зводиться. Вдарити.

— Офелія чортова... —Микола затягнувся, подивився на нього як на товар. На ярмарку.

— Що ти корчиш з себе Ungevögelte (нім. дівицю). Я ж можу і по-іншому.

Пауза.

Видих диму просто в Симонове обличчя.

— Слухай, ти. Маєш в руках

(Пауза, очима по Симону)

… ні… не в руках…

чотири тузи. Тебе хочуть усі: дівки, їхні мамаші, хлопці, їхні батечки.

Ти це знаєш. Сам. Я бачу.

Посміхнувся.

— Не соромся. Головне не тіш себе думкою, що тобі є куди сховатись.

Нема.

Ти наш, сонечко.

Погасив цигарку пальцями.

— І не зникай. Візьмемо тебе в партію, Лореляй.

> ПРИМІТКА. Лореляй — русалка в нім. фольклорі, сидить на скелі, солодко співає, моряки чують, втрачають орієнтацію і гинуть разом з кораблями.

V-IV. ПО ТОЙ БІК

Полтава

Весна 1898 р.

Симону 19 р.

В партію його Микола так і не взяв.

Бо її ще не було.

Зате вилізло нове завдання.

Микола явився через два місяці.

З текою.

— Малий. Ось, знайшов тобі.

Досі ти робив, що я скажу.

Оцей… слухатиме тебе.

Грюкнув текою об стіл.

— На рік за тебе меншенький.

Художник.

Єлисаветград.

Бунтує.

Режим ненавидить.

Вишиванка!

Ух!

Ух … до речі теж непоганий повинен бути.

(Аж вуса пішли танцювати)

Що кривишся? Дивись, яке миле!

Як під тебе роблений.

Халамидник.

Тренуйся! По максимуму!

(Зводить дві руки, схрещує пальці)

Володею звать.

Глянь! Чорні оченятка!

— Буде весело, егеж? Я перевірю. І досить вештатись по дівках.

Микола вже йде, але кидає:

— А в мене, до речі, ще один. Як ти.

Микита звать. Шаповал. Бахмут.

Симон сів.

Відв’язав вузол.

Володимир Винниченко.

Екстернат. Адреса.

Фото.

Плюнув.

Провів пальцем по фото.

Закрив папку. Всунув під пахву. Вийшов.

VI. PROXIMA MEA

“Замок лікаря”. Маловолодимирська, 60. (Зараз Гончара).

Квартира Симона.

20ті числа квітня 1918 р.

[Кухня. Той самий стіл.]

Вечір. Газета. На столі чашка, шмат чорного хліба, трохи сиру.

Оля сидить боком. У шовковій сорочці. Читає. Симон заходить з вулиці.

Він кладе пакунок на стіл.

— Не подумай. Просто побачив. Згадав тебе.

Вона розгортає папір.

— Господи. Це ж ці самі. З бітером?..

Вона мовчить. Потім каже тихо:

— Dziękuję

Симон сідає.

— Таки вирішила не везти малу?

— Там спокійніше. Polski to już się nauczyła. А тепер вчить чеську. — сказала Оля.

— Це ганьба, — каже він, відкусуючи від хліба. — Петлюрина донька говорить польською і тепер чеською. А в Київ не їде.

Оля торкається його плеча.

— Він бачить у ній тебе. Jej nie zdradzą. Bo kochają ciebie. Przez nią (Її не зрадять. Бо люблять тебе. Через неї.)

Тиша.

Вбігає Марек.

— Що, rudy zadek, пережив окупацію? — каже Оля й чухає його.

— Цей переживе всіх, — бурчить Симон.

Оля, поглядом на Симона.

— Втомився?

Він бере її руку.

[СПАЛЬНЯ. ВЕЧІР.]

Оля біля трюмо з люстром. Симон в окулярах біля вікна, дим на вулицю.

Читає вголос. — Дурня.

Він в піжамі на ґудзиках.

Вона встає. Обіймає ззаду.

— Kocham cię. (Я тебе кохаю).

— Олюню, ти це кажеш, коли боїшся.

— Bo nie mam nikogo bliższego.

(Бо не маю нікого ближчого).

Він бере її руку і цілує зап’ястя.

Опускаються на ліжко.

Кіт стрибає на них. Няв.

Оля сміється.

Симон, ніжно.

— Марек, іди. Не твоя сцена.

Кіт на подушку.

Оля роздягається. Симон нервує: дурні ґудзики. Нарешті всі.

Цілує їй живіт.

Це його жінка. І сьогодні буде.

Оля напівсиділа на ліжку — підперта подушками. Груди відкриті. Складочки. Очі трохи нижче за його.