Крісло.

Митрополит.

В золотому облаченні.

Усміхається.

— Поди сюда, дитя.

Я вже не боюсь. Не битиме. Спокійний. Красивий. Щедрий.

— Готов служить своему Владыке, Семён?

Мовчу.

— Не кормят вас там, одни кости. Но так лучше. Для театра.

Підсунув стіл на колесах.

Сир, масло, хрустка булка. Горіхи. Груші. Вино як кров. Келихи мідні з камінням.

Він наливає мені.

— За искусство. За красоту.

Їм, як звір. Рот повний. Дивиться на мене.

Вино я вже пив, на Різдво. Пробував.

Ніхто не знає, але вже і курив.

Усміхнувся. Каже мені:

— И смирял тебя, и томил тебя голодом, и питал тебя манною, которой не знал ты….

А далі все попливло. Змішалося. Якісь репліки. Темно.

— Мерзость! Я не могу ждать!

Нахиляється. Руки на мої плечі. Боляче. Трусить. Ключиці як поламані.

Світло з вікон розтягується пасмами.

Все. Далі нічого.

Оклигую. Я голий. Руки розведені до рами. Кіот. Прив'язаний. Плечі ниють. Що це. Я не розумію. Боляче. Дико боляче. Там. Боже. Чим я завинив? Що робити? Поштовхи. Стукає мене. Тумба з різьбами.

Стогне.

Його руки в мене на шиї, мотузку з моїм хрестиком затягують.

Раз

Раз

Я задихаюся, кашляю. Як його витягти з мене. Я не можу втекти. Прив'язаний. Рот не слухається. Крикнути не виходить. Як онімів.

Зупиняється.

Смикає. Мотузки падають.

— Не могу так. Он меня доконает. Слазь давай. Понравилось? На пол. На колени!

Чего замер, рыбка?

Я стою. Б'є по голові. Палицею. Валюся. На підлогу. Піднімає мене за шию.

Ні. Я не хочу. Не буду.

Знову б'є мене. В роті кров.

Губа розсічена.

Боже. Пробач мені.

Я не хочу. Його єство в крові.

Сміється.

Показує на всі боки.

— Это твоя кровь, выродок. Слижешь. Сейчас уже получится.

Не можу дихати. Навіщо в роті.

В горлі. Що йому треба?

Захлинаюся.

Борсаюся.

Знову по голові.

За волосся.

Мене вивертає. На килим.

Далі не знаю.

Высокопреосвященный Владыка так и не дошел до благодати. Того дня.

> ПРИМІТКА. Кіот — велика різьблена тумба зверху із наскрізною рамою під ікону.

Частина VII-III. ПЕКЛО

[Симон]

Його не випустили.

Аж на другий день.

І знову.

Це повторилося. І ще. І ще.

З наступних разів Його Високопреосвященство вже ізлівав свою мілость на дітя.

Виходило.

Малого перед кожним візитом підгодовували — щоб щічки рум’яні.

Свої боялися дихнути.

Турбувалися.

Щоб Владика не опечалився.

Знімали жар, промивали, мастили губи і гематоми, як зовсім — препарати.

Він ховався. Знаходили. Вертали.

Намагався втекти.

В місто.

На вокзал.

В ліс.

Ловили. Вертали.

Різав вени.

Вішався.

Травився.

Відкачували. Вертали.

Погрожували, що буде гірше.

А що могло бути гірше?

Він міг тиждень не їсти.

Не було жодного виходу.

Пекло. Тихе, беззвучне.

Пахло пряниками, цукерками і марципанами.

Після першої травми він почав називати себе Симоном.

Як був записаний. Як у святцях.

До того соромився, казав: Семен.

А тепер Симон. Як апостол. Кого били, але не зламали.

Вчив іноземні мови.

Мав вижити в клітці. З книгами, які кат обожнював.

Вчився гарно. Лишили на другий рік. Щоб радував світлий взор. І менше шурхоту.

Друзів не було. Самі приятелі. Ніхто не знав. Але відверталися.

Сам один Василь.

Не втік. А коли виріс, почав писати казки. Для дітей. А плакали дорослі.

Бо щось стискало горло.

Став найкращим дитячим письменником.

Без біографій. Без імен.

Тільки голос — теплий, але такий самотній.

Симон не читав ті казки.

Не міг. У казках можна врятувати.

Але не всіх. Не завжди.

І більше нічого.

> ПРИМІТКА: Микола Міхновський у 1890-х був адвокатом і мав власну юридичну бібліотеку. Описи злочинів, пов’язаних з сексуальним насильством щодо неповнолітніх, були підшиті в томи, для подальшого використання в судовій практиці. З С. Петлюрою був знайомий із 1897 року.

> ВАСИЛЬ КОРОЛІВ-СТАРИЙ, “Потерчата”:

На болоті засвітився другий вогник, потім третій, десятий, двадцятий... То Потерчата (*душі загублених невинних дітей) бігли понад дорогою, щоб вказати дякові Оверкові шлях додому. Потерчатка були малесенькі, зовсім голі, з великими, блискучими очима й сторчоватими синенькими чубиками на голівках. Бігли вони жваво, тільки їхні маленькі ніжки не могли широко ступати, а через те вони посувалися вперед дуже повільно.

## #25. Микола

I. ВЕЧЕРЯ

(Володя)

“Замок лікаря”. Маловолодимирська, 60. (Гончара).

Квартира Симона.

Початок березня 1918 р.

[КАДР 1. INCEPTION]

Не уявляв таке.

Я з Розою у нього.

Ми з дачі.

Вікна в нашому домі побиті від атак.

Треба перекантуватися.

До дачі були в Бердянську.

Я ходив до більшовиків.

Хотів до головних, але було саме бидло.

Зранку був в Раді. Зайшов до Грушевського.

Питав, чи візьме в уряд. Не прийняв, старий хрін.

Відчув в коридорі ЙОГО.

Він зустрів мою Розу. Нажалілася. Не відмовив. Дозволив пожити.

Між ними було?

Сам їй казав: у нас вільний шлюб.

Спи з ким хочеш.

Квартира його в попелі.

Імовірно, стіни трусило.

Затишно. Відчувається жінка, вона десь за кордоном.

Береже її, дурень.

Огидний рудий кіт. Носиться з ним.

Марек. Мерзенне ім'я.

Цілує його чи не в дупу.

Каже, скучив за цим сонечком.

А воно сидить. Яйця волохаті вилизує.

Викинути з вікна?

Цмулимо привезене з моря.

Пара бутлів. Суха ковбаса. Грінки.

Чорна кімната. Яскрава пляма під абажуром над круглим столом.

Він навпроти Рози.

Я між ними.

Його запах не дає мені їсти.

Він палить.

Струшує.

Губи ці. Вітер в моє вухо.

Стук по столі запальничкою.

[КАДР 1: ВОЛОССЯ]

Роза сміється.

Симон мовчить. Волосся вологе.

З ванни.

Уявляю, як він стоїть голий, тече.

Милить голову.

Його криваві чотки.

Туди-сюди.

Знущання.

Я тостую.

— За кохання.

Роза цілує мене в губи.

Її рука на столі.

Близько до його.

Не торкається. Але пульсує.

Я все бачу.

[КАДР 2: ВИДЕЛКА]

Вона впала. Дзенькіт кахлями, заболіли вуха.

Роза нахиляється.

Бачу її. На підлозі.

Збоку. На чотирьох.

Як собака.

Під столом.

За скатертиною.

Симонові чоботи.

Бачу її між його стегнами.

Як вона бере його в рот.

(*Насправді не бачу, але у голові все запустилося*)

Уявляю, як він впирається в її піднебіння.

Стискаю склянку. Шкло хрустить.

Долоня мокра.

[КАДР 3: САРКАЗМ]

— А я думав, ти, Володю, у нас прем'єр-міністр, — каже Симон. — А ти в Бердянськ, медовий місяць, більшовики…

— Я…

— Хотів на море?

Я мовчу.

— Чи шукав, де мене не бачити?

Голову похилив.

Дивиться просто в очі.

Бачити тебе, придурка, — єдине, що я роблю.

Постійно.

В Бердянську теж.

[КАДР 4: ВАННА]

— Ходім, покажу, що де. Щоб ніч задарма не минула, — усміхається.

Дійшли до ванни.

— Роза вже була тут. Знає, як увімкнути.

Я застигаю.

Зсередини черепа.

Роза. Тут.

В цій ванній.

З ним.

Гола.

Мокра.

Його пальці на її животі,

на її сосках, між її ніг.

(Бачу все. Я ж її всю пам'ятаю.)

[КАДР 5: ПАЛЬЦІ]

Вийшли з ванни.

Він переді мною.

Простір спресовано.

Тепло відчуваю. Крізь сорочку.

Шкіра гаряча, гладка.

Я знаю, який він. Бачив.

Без волосся.

Затис мене.

Я в якусь нішу лопатками. Вперся.

Його рука повільно піднімається.

Очі вниз.

Це. Ритуал.

Я без сил відвернутися.

Три пальці.

Вказівний, середній, безіменний.

В одну точку. Зведені.

Без мізинця.

Плює.

Змащує.

Веде язиком.

По колу.

Очі на мене. Різко.

Зіниці звужені.

Розвертає долоню. Тилом.

Плювок. Язик. Коло.

Затримується.

Стоп.

Це не слина. Це мастило.

Як. Коли ззаду.

Він зараз. Це.

І дивиться.

Оці мокрі пальці.

Мені по щоці.

Китичка лоскоче.

Хрестик цей Чорний. Чого він солодкий?

Від вилиці. До рота.

Це вже не щока.

Це мій сором.

Моя кров.

Моя капітуляція.

Моє вухо розпечене:

— Ти, сука, правда думав, що я забув, як ти зрадив. Не мене. Державу. Сам повірив?

Мені все одно.

Я твердію.

Наче ці пальці вже в мені.

Я стою, мов цвях у підлозі.

Я зрадив?

Кого?

Це він. Повсякчас.

Хочу. Схопити ці пальці.

Відрубати.

Посікти.

Засунути.

Він відходить.

Регоче.

Каже: “Це ще я ножа не брав”

(*хрестик солодкий, бо падав в чай, випадково)

[КАДР 6: ВИХІД]

Вдягає шинель.

Застібує.

Посміхаються з Розою.

Вона йому ґудзик поправляє.

Він їй льодяник з кишені.

— Кохайтеся. Не заважатиму вашій пристрасті.

Двері.

Клац.

[КАДР 7: КОХАННЯ]

Роза на мені.

Я в ній.

Як завжди.

Бачу. Його.

В ванні.

Під столом.

Язик.

Пальці.

Очі.

Ще раз пальці.

Стогну. Плачу.

> ПРИМІТКА. В. Винниченко пробув на морі два місяці. Приїздив в Київ. Був в Центральній Раді. З невідомих причин знову поїхав на дачу. Аж до кінця квітня.

> ГАЗЕТА “НОВА РАДА” 24.04.1918: «Увесь час війни В. Винниченко був на півдні. Поголив бороду, підстриг вуса по-англійськи, засмалився і мав прекрасний, здоровий вигляд»

II. ІМПОТЕНЦІЯ

Київ, березень-квітень, 1918р.

Грушевський вірив: це мине. Тимчасова німецька присутність. Писав у відозвах. Ха.

18 лютого німці почали.

За ними австріяки.

В березні урядовий come back.

За ним вернулася Рада.

В квітні борги і невдоволення.

«Німці наші партнери» — казав Голубович, голова уряду.

Грушевський писав занепад Гетьманщини. “Бо я ж історик, Симоне.”

Раду розривало, як шкіру вагітної.

Wind of change ліз в усі двері.

Фракції борсалися.

УПСР про землю селянам.

УПСФ про приватизацію.

Німці вивозили, що могли.

Двері рипіли німецькою.

Сесії парламенту відкладалися.

Рідна УСДРП?

Котилася до центру.

Подалі від більшовиків.

Вимагала диктатуру.

Симон це вже чув.

Його не кликали.

Був неканон, став жупелом.

Ширили жахалки:

Петлюра страчував…

Петлюра за кулеметом…

Малювали портрети з золотом.

Обтрусили пилюку з Симонових проєктів. Виявилося, був правий.

Армія треба.

Самооборона теж. Дивина.

Порш образився: не оцінили.

А ще. Шаповал.

Явився.

Падло.

> ВИННИЧЕНКО В. “Відродження нації”:

“Петлюру звинуватили в любові до парадів і саморекламі.

Але коли б на місці С. Петлюри був самий ґеніальний чоловік в світі, він нічого не зробив би, бо винні були сили більші за сили окремої особи”

> ШАПОВАЛ М., спогади: “В.Винниченко був справжнім революціонером. Петлюра — випадкова людина. Журналіст. Не мав популярності.”

III. КАСТИНГ

Київ, Інститутська, 22

Кінець квітня 1918 р.

Генерал Вільгельм Ґренер сидів сам.

Кава.

Нічого зайвого.

Гортав прізвища.

На очільника України.

Без сентиментів.

******

КАНДИДАТ №1 — ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО

Плюси:

▫️ Красиво говорить і виглядає

▫️ Відомий

▫️ Екс-прем’єр.

Мінуси:

▫️ Неврівноважений.

▫️ Ноль військового досвіду.

▫️ Сексуально безладний (поле для шантажу і маніпуляцій).

▫️ Симпатії до більшовиків

Рішення:

“Тримати в полі зору. Контролювати. За нагоди використати.”

******

КАНДИДАТ №2 — СЕРГІЙ ЄФРЕМОВ

Плюси:

▫️ Ліберал.

▫️ Християнин.

▫️ Вільна німецька, в кількох діалектах.

▫️ Проти більшовиків.

Мінуси:

▫️ Пасивний.

▫️ Без зв'язків в армії.

▫️ Невідомий.

Рішення:

“ Тільки якщо більше нікого не буде.”

******

КАНДИДАТ №3 — МИКИТА ШАПОВАЛ

Плюси:

▫️ Реальний військовий.

▫️ Популярний. Радикал.

▫️ Зовнішність. Стиль.

Мінуси:

▫️ Самостійник.

▫️ Інтимні нахили.

▫️ Імпульсивний.

Рішення:

“Спостерігати. Тримати подалі від армії. Публічно не підтримувати.”

******

КАНДИДАТ №4 — СИМОН ПЕТЛЮРА

Плюси:

(не зазначено)

Мінуси:

▫️ Орієнтований на Антанту (підкреслено)

▫️ Має власні погляди.

▫️ Занадто популярний в армії.

▫️ Погано контролюється.

▫️ Компромат шукаємо

Рішення:

“Streichen. Ohne Stimme. Ohne Publikum.”

(“Викреслити. Без голосу. Без сцени.”)

******

Двері клацнули.

Важкі чоботи, офіцерська виправка.

— Herr General.

Суха команда.

Хтось став у військову стійку.

Клацнула шпора.

Віддав честь.

Ґренер підняв голову.

Усміхнувся.

IV. БОНБОНЬЄРКА

Київ. 20-ті числа квітня 1918.

Кафе “Жорж”.

Ріг Хрещатика й Прорізної.

Оксамит. Кришталь. Шоколад.

Офіціантки: декольте, підв'язки.

Тютюн. Ванільний крем.

Біля Симона ваза з бонбоньєркою.

Для Олі.

Зранку привезли. Поставив поруч.

Щоб не забути.

Офіціант приносить кірш.

Два бокали.

Хлопець. Молодий. З вигляду звичайний.

Але коли ставить попільницю,

дивиться на Симона довше, ніж треба.

Впізнав.

Нічого не каже.

Кліпає, вклоняється глибше, ніж заведено.

І зникає.