Симон не був у владі. Не мав погонів. Але його іменем назвали звільнення.

Більшовицька «Правда» брехала:

"Впереди сил предателей идет карательный немецкий отряд. Все войска маршируют под командованием бывшего генерального секретаря Украины Петлюры, который носит звание всеукраинского атамана”

Він ішов пішки.

Його назвали отаманом.

Втомлений. Мовчазний. Без дому.

Не керував ні військом,

ні міністерством.

Але за ним ішла тінь командування. Він не святкував. Але на нього дивились, як на героя. Люди вважали його головним. Все просто. Інших не було.

І знову Київ. І знову не його.

Німці вже за плечима.

Він погодився підіграти владі. Зберегти обличчя Грушевському. Щоб першими в Київ увійшли українці.

Зберіг.

І знову пішов.

Змусили віддати своє військо.

Гайдамаки перейшли під загальне командування. Щоб не допустити узурпації.

Як і в грудні. Симон відійшов. Але. Цього разу дещо змінилося. Це дещо мало ім'я ПЕТЛЮРІВЦІ.

> ВИННИЧЕНКО В. Спогади: «С. Петлюра під назвою «Головного Отамана» на чолі малесенького загону, що він його зібрав, в’їхав (слідом за німцями, розуміється) до Києва «на білому коні» як завойовник України.

Примітка. В оригіналі лапок не було. Імовірно образ Петлюри на коні (він ніколи не їздив верхи) — це особисті фантазії В. Винниченка.

V. СЕРГІЙ І СИМОН

Київ, Гоголівська, 27

Будинок С. Єфремова

Березень 1918 р.

Будинок не в центрі. Тихий закуток. Солдатська слобідка. Штахети, сад і квітник. Колись тут були вечори. З Лесею, Франком. Нечуєм-Левицьким. Симон згадав. Максим, Славінський, його сюди привів. Як інше життя.

Правда, окупація внесла корективи. Все було витоптане і перетворене на багно.

Сутеніло. Вугілля економили. Сиділи в верхньому одязі. Сергій Єфремов в бушлаті. Симон в зимовій шинелі.

Сергій (без привітання):

— Навіщо, Симоне? Що ти хотів цим довести?

— Ти про владу? Ну. Це я вивіз Грушевського. І не лише його.

Сергій не заспокоювався. Було видно, що йому боліло.

—Всіх цих… Ти міг дати їм зникнути… Ми б почали з нуля.

Зависла тиша.

Симон повернувся.

— Без влади нема держави. Навіть такої влади, як наша. Навіть такої держави, що є. Що б я довів, якби вони зникли? Що помилилися, коли мене виштовхали?

Сергій:

— Грушевського вберіг? Він за тебе слова не мовив, коли Володя тебе звільняв. Скільки хлопців померло, щоб Центральна Рада евакуювалася?

Симон:

(жорсткіше)

— Припини. Негайно. Я ще повернуся. Не знаю, як і коли. Вони мене не здихалися. Я не здався.

Сергій понизив голос:

— Німці. Тобі не пробачать, що ти перший увійшов в місто. Ти ж ходиш по лезу.

Симон засміявся.

— Німці! Ха. Мене сталін в кожній газеті демоном називає. На Украінє єсть только одін чєловєк, которий протів большевіков. І етот чєловєк, Сергію, це ж я.

Єфремова вже трусило:

— Я був тут. Все бачив. За три тижні вони знищили як за три роки. І наші до них пристали. Уряд. Володя ж не за себе подав заяву. Він весь кабінет розпустив. Всіх одною закарючкою.

Симон не реагував. Це він вже чув. Нічого нового.

Сергій стишився.

— Він мою Онисю. Ти це знав? Ще тоді. До того, як ми з ним разом тоді сіли. Уже 10 років пройшло. Тільки тому, що моя. В уряді я заважав. Я ж бачу про вас. В камері він з твоїм листом. Пальці в спермі. Ненавиджу. Вона вагітна була. Через нього я втратив свою дитину. Виштовхав дитя.

Симон примружився. Гостро:

— Що ти зараз хочеш? Ми з тобою складали текст. Твої слова: використай, Симоне свій останній ресурс. Нагадати цей ресурс чи показати? Праведник. Ляльковод.

(Пауза, Симон продовжив)

— А ти у Онисі спитав? Чому так вийшло?

Сергій замовк.

Довга пауза.

— Зараз він вернеться. І ти знову будеш поруч з ним. В голові не вкладається. Що це, Симоне? Нащо він тобі? Чому ти його тримаєш?

Тиша.

Було чутно як десь надворі рипіла хвіртка.

— Я з ним, бо я його створив.

Сергій пошепки.

— Горіти тобі в пеклі, Симоне.

“Я і так там”.

VI. ЦНОТА

(Володя, 18 р.)

Єлисаветград, січень 1899 року.

В рибному ряду смерділо. Тухле й слизьке. Мороз тримав, але сонце вже плавило сніг і оголювало почуття. Під ногами все вистелено риб’ячою лускою, хвостами, молоками. Сновигали облізлі, голодні собаки.

Володя курив самокрутку, впершись плечем у промерзлу стіну. Мати відправила: купити, принести. В голові пульсувало. Від S.: "спершу — стань чоловіком."

Як?

І тут — вона.

Пальто бордове. Шапочка не по розміру. Вправляла її руками. Щічки рум’яні, сніг на комірі. Очі чорні. Може на пару років старша. Рукавиці.

Зараз або ніколи. Вона подивилася. Виразно. Оцінила.

Підбив кашкета. Рушив.

— Доброго дня, — просто стаючи поруч.

Зиркнула:

— Невже хочете поцілувати?

Він не посміхався. Дивився нахабно, наче мав право.

— Я Володимир. Вчуся. Художник. Так, хочу.

Пирскнула, але не відвернулась.

— Олеся, — сказала. — А що ви курите?

— Сам кручу. Хочете?

Скривилася. Не втекла.

Володя, це твій шанс.

******

“Зараз. До мене. Тут поруч.”— і посміхнулася.

Двері лишились прочиненими. Грюкнули від протягу. Вона зайшла вперед, не оглядаючись. Пальто на вішак. Шапка в кишеню. Чобітки під лавку.

Володя збирався щось про себе розповідати. Не треба було.

— У мене є портвейн. Тут, — простяг, як учень.

Вона озирнулась, вже без корсету.

— Ти дурний? Не можна!

— Чому?

Не відповіла. Скинула все. До решти.

Босоніж. Залізла на ліжко. Коліна, лікті. Голова в подушку. Все, як він мріяв. Хіть. Пристрасть. Закохалася?

Стояв. Думав треба буде вмовляти. Гачки ковиряти. Мереживо. Але ні. Вона без одягу. Вже. Можна.

Стягнув лахи. Вперше не сам, а з жінкою. Увійшов. Неглибоко. Вона все вміє. Він тепер теж. Завмер. Тепло.

— Ну ти ще довго оце?

Володя почув. Добре. Глибше. Поїхали.

Вона мовчить. Не повертається. Так має бути? Володя не знав.

— Господи. Давай швидше. Закінчуй!

Піднялася. Подушку під стегна. На спину. Коліна в сторони. Так теж буває? Пришвидшився. Пара поштовхів. Все. В неї.

Відвернулася.

— Чого вирячився? Умивальник отам.

Вода холодна. Судомило. Вона так і лежала на подушці. Ноги до стінки. Так всі роблять?

Завтра і ще три рази так само.

******

(Володя, лист до S,

Кінець березня 1899 р)

Побачив її за два тижні.

Йшла з подругою весела, рум’яна, в новій шапці. Зрадів. Підбіг. Усміхнувся.

— Олесю…

Вона спинилась. Подруга мовчки глянула на мене. Скривила губи:

— Господи. Знову цей притрушений.

Подруга:

— Це він?

— Ага. Той… збоченець. Художничок. Думає, я його кохаю. Аж нудить.

Я стояв. Як підстрелений. Вони пішли. Чув:

"Господи, які бувають наївні". "Нікчемний". "Хворий".

Я не зрушив з місця. Думав, що вже чоловік. Що зробив, як треба. Чи тіло в мене якесь… не таке? Чи з ним (ну ти в курсі) не вмію, як треба.

Як далі буде — не відаю.

А ще через місяць зустрів її знову на ринку. Її витошнило. Стояла зелена. З чоловіком. Він молодий. Кудись відійшов.

Вона. Губи стиснуті. З гіркотою.

— Не підходь.

— Але…

— Стулися.

І тоді — її голос, як рубанок по шкірі:

— Я вагітна. Ти схожий на нього. Ти підійшов. Я не безплідна. Це була його вина. Але я його кохаю. Без дитини мене вигнали б. Все. Ти більше не потрібен.

І ще. Знай. Навіть не думай заявитися. Навчися з жінками. Нікчема. Нічого не можеш.

Так і сказала.

Так і пишу зараз.

Нема чого приховувати від тебе.

Я стояв і мовчав.

Вона пішла.

******

Поплентався додому. Ноги нили. Згадав твій дарунок. Той. Я ж вже став чоловіком.

Думав, якась дрібничка. Виявилося, те, що мене змінило. Гірко і боляче.

Відкрив.

Твій корсет. Для сцени. Каркас. Сріблясто-сірий. Металеві ребра хрестами загострені, як леза. Скільки на ньому гачків? Сотня? А ці мотузки. Вздовж спини. І між стегнами.

Я такого, звичайно, не бачив.

Частина тебе. Ти прислав. Твої обійми. Твій запах.

Який же ти?

Не розумію. Як дихаєш? Як рухаєшся? Жива людина хіба поміститься в цій оболонці?

Вирішив: вдягну. Буду тобою. Та він не хотів мене. Звик до тебе.

Я тягнув. Руки вивертав.

Нарешті він замкнувся.

Штирі врізалися в мене. Один під лопатку. Інший між ребрами. Ще один у живіт.

Кров проступила. Але я стояв. Стояв. Раптом пішло накатувати.

Дуже дивно. Я став тобою. В твоїй шкірі. З твоїм запахом.

І я кінчив. Без рук. Без жінки. Стоячи в крові. Я не знаю, чи це нормально.

Було соромно. І приємно.

Це був ти. На мені.

Цікава гра у нас. Надсилаю тобі хустинку з моєю кров'ю. Щоб ти бачив.

Пиши, що далі робити.

Твій В.

> ПРИМІТКА. Такий корсет — стандартна акторська річ того часу для корекції постави і створення нереалістичної талії. Шили такі вироби індивідуально. Прали зрідка. Щоб приховати запах тіла, використовували стійкі парфюми. Застібалися на гачки і мотузки, вздовж і додатково по внутрішній стороні стегон.

VII. СЕМЧИК: ПРОЩАННЯ

1895 р, Полтава.

Семену (в семінарії Семчик, вдома Семко) Петлюрі 15 р.

Частина VII-I. СУКНЯ

[За місяць до подій в главі “JULIET” , а також під час і після неї]

Єпископ Сильвестр, в миру Устим, дядько Семчика (вдома його кликали Семко), всунув хлопця до семінарії посеред року.

Співає, як янгол. Вигляд теж. Тиха дитина, смиренна. На папері п’ятнадцять, на вигляд хіба тринадцять.

Шпиндик. Шкіра чиста. Голос чистий. Очі сині, великі. Вії довгі. Чубчик білявий. Вуста повні, м’які. Хлопець соромився. Не треба йому їх. Він не дівка.

Сильвестр це бачив.

Він якраз подав на “підвищення”. Хотів нову катедру. Запросив в Полтаву самого митрополита. Зі столиці, з Пітера. Театрала, естета і мецената. Кохався в мистецтві.

«Наш край вас удивит», — писав Сильвестр, — «готовим представление. Про силу русского духа. Наш театр не отстает от столичных».

З митрополитом Сильвестр — російською. Прогинався.

За місяць до приїзду його викликали до Києва. Якраз був митрополит, проїздом. Сильвестра провели. Владика вийшов до нього.

Вказав перстом на картонку. Підвів брову.

— Вот. Платье Джульетты. Я согласен только на нее. Никаких убогих мучеников. Я люблю классику. Красоту. Стиль. Понимаете?

Сукня була біла. З перлами. Шовкова. Дорога. Вінчальна.

Сильвестр кивнув. Слухняно. А потім, написав для закріплення:

******

Высокопреосвященнейший Владыка!

Склоняюсь пред Вашим Архипастырским Милосердием и смиренно жду великой милости: Вашего визита в нашу сирую обитель.

Ваше Высокопреосвященство всенепременно озарит наш малороссийский край, даст отрокам надежду на спасение и утвердит веру ихнюю.

Смею обратить Ваше внимание на одного из питомцев в составе труппы.

******

Сукня пошита на дуже мініатюрну жінку. Таких навіть серед дівчат небагато. Не те що серед хлопців із семінарії. Тут міцні парубки від корови і поля. Устим нервував.

А як не підійде. Раптом Семко вже виріс? І тут Сильвестра осяяло. Це ж дитяча сукня. Або сестри, або …. Господи. Ні. Не його це справа.

Привіз. Приміряли. Підійшла. Ще й в талії вшили. А плечі трохи розширили. Хлопець як не крути.

Чутки розповзалися: митрополит алчєт. Щоб як дівчинка, тільки хлопчик. Але Сильвестр не міг оклеветати святу людину.

День виступу. Скромну Полтаву осяяв своєю милістю Високопреосвященний Владика.

Семчик на сцені мов світло. Легкий, гнучкий, відкритий. Кожен рух, жест, оберт, як подих весни. Цілує Ромео. Співає. Танцює без взуття, ніби не торкається підлоги.

Дядько знав, що це чисте дитя. Якось після репетиції уточнив у малого, а чи він вже цілувався. Семко догриз яблуко і уточнив: “З дівчатами? Чи на сцені з Ромео?”. Мале кошеня.

Після виступу.

Семчик несеться в гримерку, білий, як крейда. Не їв два дні. Труситься.

— Я не можу. Я не вона.

Дядько чекав. Докурив.

— Не перевдягайся.

Пауза.

— Пішли. Тебе чекає Владика. Говори з ним по-москальськи. Цілуй перста. Він усе для нас. Для тебе.

Навіть не похвалив.

Частина VII-II. ШАПКА

[Семчик і Семко]

Дядько мене вів коридорами, мовчки, тільки чоботи шкребли по камінній підлозі. Я думав: будуть бити. Різками. Або водою облити, і на мороз. Не даватимуть спати. Прив’яжуть, засиплють сіллю, не дадуть кричати. У нас так до всіх чинять.

За непослушаніє.

Мені теж діставалося.

Було, що нігті злізли після цвяхів.

Може, я погано зіграв.

Митрополит скаже: не Джульєтта, а позорисько.

І всипе.

Зайшов. Я сам. Дядько лишився.

А він був…Не то. Не старий.

Картатий костюм модний. Туфлі блиском. Не злий.

Пальці тонкі. Кільця. Без перснів. Я приклався.

Зап’ястя чисте, тонке. Шкіра ніжна.

Волосся, м’яке, вкладене. Пахнув парфумом. Не як у дядька. Легко, без задухи. Дим дорогий. Якась тонка штука для куріння.

Шия поголена, чиста, хреста не видно. Голос тихий. Сказав:

— Ты был неотразим.

Похвалив. Не битиме. Це було приємно.

Усміхнувся. Простягнув книжку.

Шекспір. Шкіра. Англійською.

— Заслужил. Учи иностранный, Дориан Грей. Будешь читать в оригинале.

Я взяв.

Вклонився.

— Иди, мальчик.

Я вийшов.

Дядько зайшов. Зачинилися.

Зранку дядько скомандував:

— Збирайся. Поживеш у мене, поки я тут.

Везе мене в собор. Служба довга, втомився. Дзвони. Ладан. Я в своїй чорній потертій рясі. Треба нову. Куца. Рукави закороткі.

Після служби дядько веде мене нагору. Кам’яні сходи. Келія. М’яке світло. Килими. Кіот без ікони порожній. Дерево чорне. Оксамит. Канати. Китиці.