Вітер різав щоки.

Щось випало з кишені шинелі.

— Чорт. — пробурмотів Симон, нахилився, підняв — шапка. Багряний шлик, срібна китиця.

Натягнув. Пасувала.

Витяг назовні кілька світлих пасм.

Слідом — рукавички. Тонкі, чорні, шкіряні. Не гріли, радше, щоб не бруднити руки.

— Тепер можна. — сказав.

Сіли в авто. Симон кермував. Котились манівцями. Кабіну трусило. Крізь шпарини задувало. Але Євген не відчув морозу.

Вилізло сонце.

Симон. Рукавиці на кермі.

Шапка заїжджає, вправляє правицею.

Цигарка в роті.

Очі скляні, зіниць не видно.

Євген знову: — Що з тобою?.. Не відповів.

******

Микільська (Арсенальна) площа.

Доїхали козячими тропами. Позиція з боку Старої фортеці. Наші там. Стіна з мішків, ящиків, гравію. Дроти. Якесь ганчір'я. Сире. Сіль і кров під ногами. Гільзи. Кулемети і гармата на позиції.

Євген махнув стрільцям. Свої.

Зраділи.

Симона знали всі. Розступалися. Він крокував повільно.

Шинель мов плила по цьому багну з тирси і снігу. Де навчився?

Поранений сидів, зібгавшись біля бруствера. Поряд дві сестрички — у плащах, молоді, зморені. Симон зупинився. Перехрестив хлопця — ліниво, але точно. Підвів очі.

Глянув на одну з дівчат, біляву. Пустив бісиків. Відступив, поманив пальцем. Підійшла. Симон прихопив її за пояс одною рукою. Нахилився до її вуха — щось сказав. Євген не почув. Дівчина почервоніла.

Симон дістав із кишені пряник, простягнув. Взяла.

— Я тебе знайду, дочекайся. — кивнув, уже відходячи, тихо.

І зовсім до себе: “Олюню…”

Далі.

Рух. Двоє тягли полоненого — зв’язаний. Кров. Явно не наш.

— Снайпер, — буркнув стрілець. — Прикидався токарем.

Симон зупинився.

— Яка головна вулиця в Києві?

Той сплюнув:

— Сука хохляцкая, еб@л я твой Киев.

Секунда.

Симон мовчки схопив його за комір, виштовхав на відкриту позицію. Ніхто не зупинив.

— Бачиш, москалику, це він, Київ. — майже лагідно.

Постріл.

Свої ж і поклали.

Симон навіть не озирнувся.

Євген просить не лізти до кулемета. Ризик.

— Геть. Я зроблю це. Ein Engel mit dem Schwert kommt (нім. Янгол з мечем іде).

Стає за кулемет. Відкидає брезент, ловить точку.

Починає. Чітко. Гільзи сиплються. Дим.

Треба, щоб це бачили всі.

Отаман.

Святий.

За кулеметом.

А потім — різко зникає. Донизу.

Євген кидається слідом. Той стоїть біля мішків. Нахилився. Блює.

— Симоне...

— Не дивись. Зараз вийде все. Я їх всіх повбиваю.

Євген мовчить. Симон підводиться. Зіниці нормальні. Райдужки сині. Але сам він зелений.

Очищається.

Все. Назад. На позицію.

V. ПРИЧАСТЯ

5 лютого 1918р.

Біля 3ї години ночі.

Завод “Арсенал”

Бій завершено. Повстання придушене.

Проте деякі ще ховаються в нетрях звіра. Але їх витягнуть.

У приміщенні — дим, гар, тиша.

Симон сидить на ящику з-під набоїв, притулившись до стіни.

Болять ноги.

Болить спина.

— Полонені, — каже хтось. — Близько п’яти сотень. Не місцеві. Хто тямив українську — того відпустили. Ці — ні.

— Хочу старшого, — Симон, тихо.

Заводять ватажка. Молодий. Руки зв’язані спереду. Погляд зухвалий. Цілий, жодної подряпини.

— Хто ти? — питає Симон.

Тиша.

— Я спросил, кто ты, сука?

Москаль посміхається у вуса:

— Через два дня мы будем здесь. С вас, хохлов, шкуру сдерем заживо. Детей сожжем. Баб — по кругу. Киева не будет.

Секунда тиші.

— Євгене. — Голос сипкий. — Заведи його. Nur wir. Und er. (нім. Тільки ми і він).

Сусідня кімната.

Якийсь цех, зачинені двері.

Довгий стіл і поламані стільці.

Тільки троє.

Симон дістає з кишені ніж. І револьвер.

— Это ты хочешь детей жечь и баб по кругу пустить?

Мы тебя отпустим.

Добре.

Но сначала.

Тебя по кругу.

Я перший.

Роздягайся.

Я тобі навіть руки розв’яжу. Стягуй лахи.

Розрізає мотузку.

Проводить лезом по шкірі.

Іншою рукою приціл.

Сідає на стіл, стрибком. З запалом.

Євген весь час з наведеним револьвером.

В обличчі Симона — нічого.

Порожнеча. Дивиться.

Пауза.

Москаль затикається.

Потім тягне з себе штані. Повільно.

Завмирає.

Довга сорочка.

Холодно.

Пара з рота.

Синіє.

— Ты не понял? Все!

Слухається.

Стає голий. Дихає рівно. Тремтить. Прикривається.

— Давай сюди. До стільниці. — Симон вказує пістолетом в руці, куди і як. — Наклоняйся. Руки развел. В стороны. Быстро.

(Євгену)

Кайданки давай.

І хряснув руків'ям по столу. Відлуння розлетілося кімнатою.

Мовчанка.

Євген заклякає. В обличчі напруга до межі.

Він не розуміє, що страшніше: Симон, чи те, що він, Євген на це дивиться.

Симон встає. Повільно. Підходить.

(Близько, прямо над тілом)

Кладе вільну руку на пасок.

Той самий. Що його ранком Євген затягував.

І тихо-тихо. До себе:

— Боже, я мушу…

Зависає над похиленим.

Час зупиняється.

Рука.

Ремінь.

Раптово — клац.

Револьвер у скроню.

Постріл. Тіло падає.

Симон спокійно кладе револьвер. Повертається до Євгена.

— Ти повірив.

Який ти ще малий, жовніре. Вчитись тобі треба.

Підходить до Євгена. Поправляє ґудзик

на його комірі. Дістає з кишені ніж.

Укладає в його долоню.

Закриває.

Натиск.

Розкриває. На долоні — крапля крові.

Відпускає.

— От твоє причастя.

Fac per me opera Tua.

Притягай мене до Себе,

будь зі мною та в мені —

semper, ubique et in aeternum.

(лат. завше, всюди і навіки)

Амінь.

— Яка віра, така й офіра, Євгене. Руку!

Євген простяг долоню. Кров ще набігала. Симон провів пальцем по крові. Витер руку об шинель.

— Поїхали. В шпиталі чекають на нас.

VI. ВІДЛУННЯ

Більшовики зробили з розстрілу “Арсеналу” священну подію.

Знайшли 750 тіл. Збирали по місту.

Оголосили:

вбив їх особисто Петлюра. Прямо тут.

На згадку про це поставили два пам’ятники. Одного було замало.

Обидва простояли під Верховною Радою аж до повномасштабного вторгнення.

До того було “не на часі”.

Достеменно відомо про двадцять страчених ватажків. Засланих і озброєних. Решта — легенда.

Хтось її вигадав.

Більшість у неї повірила.

Гармату виперли на постамент, що лишився від царя.

Колись там стояли Іскра і Кочубей — зрадники Мазепи, які купилися на російські гроші.

Їх прибрали. Натомість гармата, націлена просто на “Арсенал”. Стоїть досі.

А під нею — була табличка:

> “Из этой пушки простые рабочие завода нанесли первый удар по буржуазным мятежникам Центральной Рады.”.

Так, спершу совок оголосив цю гармату пролетарською. І була вона з боку заводу. Стріляла в Петлюру.

Згодом з’ясувалося, що все навпаки.

Це та сама гармата, з якої лупив Симон.

Знайшли компроміс. Гармату переставили. Напис не змінили. Виходило так, що прості токарі гатили по своєму ж рідному заводу.

Але хто шукатиме логіку і читатиме ті таблички.

Площу назвали на честь “героїв Арсеналу”, простых мальчіков з Москви, Рязані і Пітера.

В один із варіантів гімну Києва вписали рядок про кривавого Петлюру.

Історія замкнула коло.

В дитинстві Симон в Полтаві дивився на пам’ятник, що проклинав Мазепу.

З 1919 року пам’ятник в самому центрі Києва почав проклинати його.

Це тривало сто років.

До простріленої арсенальської стіни водили піонерів в красних галстуках.

Щорічно.

Останній раз — у 1991.

Площу переназвали аж після Революції гідності.

Гармата стоїть досі.

У 2019-му змінили напис:

> 22 січня (4 лютого) 1918 року

українськими військовими під

керівництвом Симона Петлюри

та Євгена Коновальця

був придушений підступний

московсько-більшовицький

заколот на заводі «Арсенал»

проти Української Державності.

ГЕРОЯМ СЛАВА!

“Справа здобуття Української

Державності — це справа нації

української, а не якогось класу

чи партії”.

Симон Петлюра

Від вдячних українських військових.

> ПРИМІТКА: жоден із чотирьох актуальних підручників історії України не розповідає про ці події.

Придушення заколоту на “Арсеналі” загнало останній цвях в легенду росіян про “гражданскую войну” і перетворило навіки конфлікт в збройну агресію Росії проти України.

POSTLUDIUM (Постлюдія)

[Володя]

1899, зима

Єлисаветград. (Кропивницький).

Поштове відділення.

Він стоїть сам, у кутку між вікном і лускатою фарбованою лавкою, притискаючи до грудей бандеролю, загорнуту в грубий папір, перев’язану повстяним шпагатом. Сутеніє, з вулиці лізе холод, але в нього гарячі щоки.

Хлопець, років вісімнадцять чи дев’ятнадцять. Пальто. Шапка в кишені. Стрункий, але не кволий. Густе темне волосся стирчить щіткою. Вуса тільки-но пробиваються. Брови різкі, чорні. Очі, як терен у січні, глибокі й блискучі. Повні губи занадто м’які, як для такого погляду.

Він уже знає, від кого.

Розрізає шпагат, папір шурхоче. Всередині — лист і коробка. Витягує конверт, тремтіння в пальцях. Штамп з Полтави. Почерк знайомий, до болю.

Т як хрест.

Розрізає ножем край. Тягне аркуш.

Папір тонкий, майже прозорий. Запах старого пилу і якогось незнайомого парфюму.

******

Милий В.

Ти просив надіслати щось з театру.

Тримай. Corpus meum (лат. тіло моє).

Але не дивись. Не відкривай. Не торкайся.

Спершу — отримай досвід. Стань чоловіком.

Я дочекаюся.

Граємо.

S.

******

Володя стоїть і довго дивиться на підпис.

Потім знову — на коробку.

Не відкриває.

## #24. Кров на снігу

I. КРОВ НА СНІГУ

Глухів. 29 січня 1918 р.

Тіла витягли на сніг. Два гімназійні класи: хлопчики 13 років.

Вивели з класу.

“Одєжда вам не понадобітся”.

В підвал.

“А брати підручники?”.

Засміялися.

Пошкодувати набоїв. Штики. Хто вижив — добивали. Прикладом. Душили. Хтось стік кров'ю з порізаною шиєю.

Витягли на подвір'я. Щоб всі бачили. Приліпили: “ХОРОНИТЬ ЗАПРЕЩЕНО”.

Люди плакали.

Матері божеволіли.

Одного, найменшого, знайшли за льохом. Без одягу. Поклали до всіх.

На сніг. Під сніг.

>ПРИМІТКА. Це правда. Публікація в Віснику УЦР. Арх.д.02.04.18. Дітей страчено. Поховання заборонено. Сліди тортурів: розриви, порізи, удушення.

II. ПОПІЛ

Київ, ніч із 7/8 лютого 1918 р.

Зло готує пекельне входження.

Мастить вхід гарматами.

З Дарниці.

Чорний сніг.

Попіл.

У повітрі. Під ногами. На волоссі.

Люди мовчать. По підвалах. Ховаються. Тремтять.

Гармата.

Гармата.

Ще.

Глухо.

Металевий присмак на зубах.

Київ цей біль не витримує.

Підвали по зав'язку. Люди лежать, сидять, дихають вогкістю.

Піт. Паніка. Шепіт. Хтось уже не встає.

В одного — серце.

В іншого — кров з вух.

Щурі по людях. Каналізація вимкнена.

Інфекції.

Старі. Діти.

Білі офіцери, внє політікі.

Всі тут.

Ятки і лавки всі зачинені.

Вознесенський узвіз — кладовище. Без поховань. Трупи складені купами.

Щоб швидше, під гармату не втрапити.

Ранок: червоне зло вже в Києві.

> ПРИМІТКА. Під час входження росіян Київ було пережив масовані артобстріли. Безперервні. З Дарниці ядра діставали до Університету, Подолу, Печерську.

ІІІ. ПЕНЕТРАЦІЯ

(21 день Содому)

Київ 9 лютого - 1 березня 1918р.

Тіло Києва розірвали орди. Таргани.

Спершу шум.

Потім запах.

Потім червоні. І все.

“Мешканців не жаліти. Всі винні. Буржуазна наволоч”, — кричав Муравйов вголос і паперами.

Роздягали мертвих. Виймати сережки і зуби. Обісцяли золочені двері.

Стільці в театрах палили на дрова. Книги — для сугрєва.

Спирт в горлянки.

Аптеки вигребли, бо морфін.

Маріїнський палац зробили своєю сценою.

Пекельний вертеп.

Стіни в крові.

Волосся по підлозі.

“Не треба їх одягати. Все одно всі мертві”, — каже матрос. І рве свитку з арештанта.

Ненавиділи однаково. Українців і бєлую ґвардію. Центральну Раду і царя-батюшку.

Тіла всюди. З переламаними руками. Без ока. Без носа.

Вбивство як пік насолоди.

Тіла падають без музики.

Говорив по-українськи — до стінки.

“Просвіти” — спалити.

Бібліотеки — виребти.

Дитячі книжки — на туалетний папір.

Посвідка Ради — вирок. К ісполнєнію.

Митрополита вбили.

Перстень зрізали. З живого. Разом з пальцем.

Хрест — переплавили.

Лавру пограбували.

В стародруках і гетьманських бібліях нема цінності.

В моргах руки, ноги неопознані.

У підвалах ще теплі.

Хто не встиг — по ярах.

Страта пострілом — вища милість рев-воєн-кома.

Набої грошей коштують.

Багнетом дешевше.

******

Звірі чують, коли треба вшиватися.

На третій тиждень у Києві:

— Німці. Йдуть. Наша Рада підписала. Договір.

Ще ґвалтують. Але вже озираються.

> ПІДРУЧНИКИ З ІСТОРІЇ: 4 з 5 актуальних забули зазначити червоний терор тривалістю 3 тижні.

> МОНОГРАФІЯ: За три тижні страчено від 3000 до 5000 киян. Точна цифра невідома. Всього в місті жило до 500 тисяч людей.

IV. ПОВЕРНЕННЯ

Київ, 1 березня 1918 р

Київ не мав полегшення.

Лежав пошматований. Порізаний. Клапті з написами «Смерть буржуям». Смерділо більшовицькою сечею. Місто завмерло. Боялося наступного ґвалтівника.

Але увійшли свої: запорожці.

Потім Євген зі стрільцями.

Потім Вдовиченко.

А за ним Петлюра.

І вже аж потім німці, запрошені.