Семчик повернувся. Ромео недороблений.

— Ще слово — сам будеш дівкою.

Вдихнув. В горлі щось здибилося.

— «Мій ніжний... мій...»

Усі хлопці старші. Семен найменший. Першачок. Не сміються. Ніби хтось роти позашивав.

На мить затримався й пішов по тексту чітко, іншим голосом, іншої тональності:

— «Мій ніжний Ромео. О, якби ти не був Монтеккі! Або, якби ти не був ним, — будь ким-небудь іншим!»

Звучало. Семчик зміг. Голос зсередини. Наче говорив хтось інший.

Ромео не петрав в акторстві.

— Виварка без ручок!— кричав дядько з темряви зали. — Іще раз. Петро. Де пристрасть, дурна макітра?

(Діти цілували книжки замість один одного.)

Сукня висіла десь на цвяшку в гримерці. Він одразу сказав: «На репетиціях — ні». Почули всі. Як він піде, усе посиплеться.

Репетирували в сподниках і сорочці. Перука в шухляді. Петро цілував книгу. Замість Семчика.

— Петро. Дурне теля! — голос дядька збивався на крик — Ти хворий чи нездатний? Кохай її. Трясця! Чи мені показати? Ти въ послушаніе, чи ні?

Вистава вмирала.

Коханням не пахло.

Семен стояв при стіні.

Не вмів цілуватися. Ще ніколи.

Джульєтта не могла бути першою.

Але стала.

Семчик заплющив очі.

Побачив маму. Як вона стоїть над ним, хворим, уночі. Гладить волосся. Шепоче: «Мій янгелик…»

Перший крок. Замість книги. Потягся до Петра. Вийшло. Поцілунок. В губи. Петро підіграв. Одоробло безруке.

— «Але якщо ти поклянешся бути моїм коханим, я перестану бути Капулетті…»

Голос тріснув, але вирівнявся.

Всі мовчали.

Як стояти над прірвою. І не падати.

Дядько був задоволений.

******

День виступу. Гримерка. Семчик.

Усе свербіло. Хотілось вирватися. З пудри, з панчіх, з себе.

Біла сукня. В церкву. Важке мереживо. Перли по корсажу і рукавах. Талія затягнута. Чортів хвіст волочиться. Сироти спиною. Знизу сподники. Черевичок його розміру нема. Тільки панчохи.

— Ще трішки, — прошепотів Петро, заглибивши пальці в грим — Терпи. Ти герой.

— Мене нудить.

Не їв з учора. Тільки вода. Якби жував — виблював би усе.

Петро щось казав — про ректорську ложу і гостей. Та Семен не чув. Тільки відчуття: шорстка тканина, задушливе намисто, в'язка пудра, довга перука кучерями, зудить і давить. Шкіра зникає від гриму і помади.

Роздивився себе в люстро. Там щось інше. Не він.

Треба. Значить зробить. Все. Крапка. Зіграє. А потім — скинути. Здерти. Змити. Забути.

******

Свічки на стінах. Зала мов чорна яма. Йти слизько.

— Семчику. Твій вихід.

Ступає. Сукня чіпляється. В панчохах дрижить. Вже почалося.

---

Репліки. Сам не чує. Ректор з кимось у півтемній ложі. Трохи подається вперед. Хлопці витріщились. Усі мовчать. Головне — не зірватися.

Сцена. З цілунками.

Вже було. Нічого страшного.

Семчик грає:

> — Я вже цілую... А як ще не поцілувала, то тепер поцілую…

Щось не те.

Петро стоїть, мов баняк.

Він не може.

Джульєтта в сукні.

В панталонах і сорочці міг.

Зараз ні.

Очі в підлогу. Бурмоче:

— Не треба…

Це ж не по Шекспіру.

Як діяти?

Тиша, як у труні.

Семчику, ти сам.

І тоді — виринає з темряви, не Джульєтта — вогонь і пристрасть:

> Спускай завісу темну, ніч кохання,

щоб око не змигнуло, як Ромео,

небачений, прийшов у ці обійми.

> Коханці таїнства любовні чинять

при світлі власної краси. Коли ж

любов сліпа — їй личить ніч.

Ректор затамував подих.

Петро біліє.

Не Ромео. Не витримує.

Обісрався. Слабак.

А Семчик веде — вже не роль, а себе.

Очі змінилися з синіх на сірі.

> — Я цілую тепер… востаннє…

Шум у голові. Голод. Ледве стоїть разом з усіма. На біс. Усміхається. Як треба.

Все правильно. Вистояв. Врятував. Буде краща їжа.

Щойно падає завіса, геть з цього пекла. В панчохах, в сукні, у перуці, з помадою. Не бачив ні отців, ні хлопців.

******

Гримерка. Нарешті. Рве двері.

Раптом.

Завмирає.

Дядько Устим, сидить. Дим.

Струшує попіл.

Спокійно. Дивиться.

Семко дихає, як загнаний. Дядько підводиться, тримає його за плече і каже:

— Не перевдягайся.

Більше нічого.

> ПРИМІТКА. С. Петлюра дійсно грав жіночі ролі в театрі під час навчання. Шекспіра в тому числі ставили.

## #23. Демони

I. ХРОНІКА ЗАКОЛОТУ

Бунт в Києві почався 29 січня 1918. Коли в Крутах гинули діти.

Москва постаралася. План, ватажки і завезене бидло — звідтіля. І місцевих зрадників вистачало.

Мета як три копійки: перед входом Муравйова встромити ніж в спину. Щобільше крові — краще.

“Центральная Рада убивает простых рабочих! Враг в Киеве, а не из Москвы!”

По Києву було кілька гнізд. Шулявка. Поділ. Деміївка. Всеволод Петрів зачистив. Утирки ліквідовані.

Лишався “Арсенал”.

Виразка з гноєм.

Московські робітники, склад зброї, “прості робочі”, які чомусь стріляють, як снайпери.

Влада про це знала. Почали чистити.

Не встигли. Свої зрадили. Перейшли до ворога і передали зброю. Шевченківський полк проти держави.

1 лютого прибув Петлюра з гайдамаками і стрільцями Коновальця, додався Болбочан зі своїми. Розв'язка насувалася.

******

Симон ті дні жив у шпиталі.

Як мав час, різав бинти,

тягав поранених на горбу.

Робив уколи, вмів ще з західного фронту. Як треба — сповідав. Біблія в кишені. Але й так пам'ятав.

Хлопці гинули.

Стікали кров’ю.

Вихаркували легені.

Бачили свої нутрощі.

Симон питав себе: а чи Україна варта?

Під залпи гармат. Під снігом.

Під мороком, що не танув і вдень.

Ковтав від болю. Те, що можна.

І те, чого краще не варто.

II. СИМОН І ЄВГЕН

3 лютого 1918.

Будівля другої Київської гімназії.

Бібіковський бульвар, 18 (нині б-р. Т.Шевченка)

Штин в гімназії стояв важкий, як куля в легенях: перемішані бинти, карболка, солодкий морфін, чоловічий піт, гіркий тютюновий дим. Зараз ця будівля слугувала за шпиталь.

З вулиці іноді гупало — артилерія працювала по Липках. Лишався тільки Арсенал.

Високі рами стогнали, що та коханка. Центральна Рада за рогом — половина влади вшилася, але Грушевський і Єфремов зосталися. Володя зник безвісти.

Симон стояв біля вікна попри небезпеку, запалив сірника. Сірий стрілецький однострій, свій посипався вчора. В тонких пальцях лезо для нарізання бинтів. Кривавий колір чоток змішувався з плямами крові на манжеті. Сліди догляду за пораненими.

Євген похилився від втоми на грубій лавці. З дощу та під ринву. Ледве Крути пережили. Тепер тут. Тримати біль, що роз'їдав нутрощі, було нестерпно. Курив і мовчав.

— То на що ти підеш заради мене? — спитав Симон. Дзенькнув нігтем по віконному шклу.

Репліка зависла, як дим.

— Що? — не второпав Євген.

Симон повернувся до нього:

— Гіпотетично. Скажімо, збрехати. Зрадити? Перейти межу? Зробив би?

Євген глянув у підлогу: Якщо це потрібно для України...

— До біса. Якої України. Для мене.

Євген мовчав. Потім хрипко:

— Я вже вбивав за тебе.

Симон наблизився впритул навпроти. Похилив голову. Погляд був спокійний.

Євген підвів очі. Талія. Вперше, коли він побачив Симона, думав, той трісне навпіл. Плечі нормальні чоловічі. Але цей пояс. Хоча це не заважало йому за потреби тягати поранених.

— То ти мене любиш?

— Припини.

— А що ж це тоді, жовніре? Скажи!

Євген мовчав. Потім різко:

— Ну ти дивний.

Вуста розтяглися в широкій посмішці:

— Дивний? Як? — Симон не відвів погляду.

— Ну… іноді стрибаєш між мовами. Всередині фрази.

— І це все?

— Пишеш двома руками. По-різному.

— Всім байдуже. Більше нічого? — вже трохи з усмішкою.

(Тиша ватою набухла всередині кімнати.)

— А де всі хлопці? — раптом підвів Симон.

— У борделі, — коротко відказав легінь.

— А ти? Не з ними. Не з санітаркою?

— Не хочу. Так. — випалив різко Євген. Слова застрягли у віконній рамі.

— А як? Як ти хочеш, Євгене? — прошепотів Симон так близько що вуха Євгена відчули гарячий подих.

Тонкі пальці перед очима крутили блискуче лезо. Хрестик ковзав в такт кожному руху.

Тиша опустилася в кімнаті.

— А ти ж не знаєш. Так? Тобі часу не було.

Євген видихнув. Все так. Навколо самі вояки.

Симон сів навпроти.

— Я колись був, як ти. У двадцять шість. Теж думав, що все — або біле, або чорне. А потім — Франко. За один вечір він вирізав з мене патріотичну наївність, як скальпелем. Пам'ятаєш, як Михайло на парах міг тебе так поглинути, що ти не помічав, як дзвінок минув?

— Так і було, — сказав Євген. — Я в Києві, а не в Зашкові через нього.

— А я ходив до них обох. Грушевський і Франко. Жили через паркан. Вічні вороги. І от вони мене й ліпили, як глину. А тепер — я питаю тебе: як далеко ти підеш заради мене?

Євген підняв очі. Повільно, з викликом:

— Поки це не буде зрадою собі.

Симон усміхнувся м’яко. Як кіт.

— Sicut in praesepio iacuisti, Domine… Як Ти ліг у яслах, Господи, то увійди і в мене. В оце тіло. В цю плоть.

Візьми моє нутро.

Проникни крізь шкіру, і мозки, і спогади, і страх.

Це Іоанн Златоуст, Євгене.

Завтра твоє перше причастя.

(погляд затримується)

І в цю ж мить гупнуло. Брязкіт. Тріск скла. Вибухова хвиля притисла до підлоги. В коридорі закричали.

У двері влетіла їхня найменша санітарка, Оленка. В крові по лікоть, обличчя в попелі.

— Там! Їх посікло! Одного порвало! Хутко!

Вони зірвалися разом.

III. СВЯТИЙ СИМОН

4 лютого 1918, Київ

Завод “Арсенал”

(Ст. метро “Арсенальна”).

Київ не місто. Крик.

День штурму. День хреста.

Три колони наших,

мов три списа в тіло старого міста.

З Микільської (Поділ)

З Олександрівської (Грушевського, Печерськ)

З Московської (Князів Острозьких, Печерськ)

І в центрі всього — не прапор.

Сам-один.

Потерта шинель. Латка на плечі.

Срібний хрестик. Маленький, чорнений, як з дитячого молитовника.

І світлі очі.

Волосся попелом вибивається. Смушкова шапка.

Багровий шлик-хвіст.

Каптур. Світлий. Коло шиї.

Бачив смерть.

> — Гайдамаки, вперед! —

— Отамани, починайте! З Богом! Ще раз!

Голос б’є в серце.

Не слова, а заповіді з Неба.

Поруч вибух — він не ховається.

Падає хтось зі старшин — стає на коліна. Сам перетягує рану. Водою поїть.

Мовить вустами:

>— Тримайся, синку. Ти не дарма тут лежиш.

Відпускає гріхи.

Біля гармат сам.

Біля вбитих сам.

Попереду лав сам.

> — Вперед, гайдамаки! По Арсеналі! Розрахунок!

Єдина його команда.

Всі слухають.

До ночі гніздо з отрутою узяли.

Цехи мов кишки Левіафана. Випатрали.

Повстанці ховались, як пацюки.

Третя ночі, 5 лютого. Зачистка завершена.

Три сотні полонених. Зброя реквізована.

І тут з’являється Він.

Не на коні.

Пішки.

У шинелі, пошитій для осені.

Словом озброєний.

> — Коли хочете їх стріляти — стріляйте мене. Це робітники. Українці. Задурені ворогом. Я того не дозволю. Першою кулею мене.

Мовчання.

Кулемети стишились.

Полонених повели до Лаври. Замкнули.

Бо Він так сказав.

5-те лютого. День.

Київ димить, але вже не кричить.

І Симон іде.

Печерськом.

Небо шлях вказує.

Шинель пливе над мороком.

І хрестик в руці. Стискає.

З краплею крові.

Підходить до Лаври.

Двері самі перед ним прочиняються.

Стає на камінь. На коліна.

Хреститься. Тричі.

Плече поранене.

Сильніший за біль.

> — Господи…

Якщо Ти ще тут…

Прости мені, що не зберіг.

Прийми Україну, що народжується в муках.

Як треба — забери мене.

Але не їх.

Хтось бачив промінь над його головою.

Десь замироточив хрест.

В Празі казали, там де він впав на коліна, лишилися золоті сліди.

Тої ночі народився

Святий Симон.

> ПРИМІТКА.

Ця частина заснована на спогадах і щоденниках.

Жодної вигадки від автора.

Дописувачі спогадів:

В. Шпилинський, підполковник А. Марущенко-Богданівський, генерал В. Сальський, З. Стефанів, П. Феденко, Марина Нестеренко.

IV. АРСЕНАЛ

4 лютого 1918.

Будівля другої Київської гімназії.

Шпиталь.

— Господи, де я?.. — Євген розплющив очі.

Канапа. Шпиталь. Зброя на місці. Сьогодні зачистка.

Прямо над ним голова.

Димом пихає.

Повні вуста в усмішці через усе обличчя. Симон.

— Вставай, жовніре. Всю виставу проспиш.

— Яку?.. — голос хрипів. Не до кінця прокинувся.

— Причастя ж твоє. — сказав і вже не дивився на нього. Був зайнятий.

Рейвах. Нові й старі шинелі. Форми різних частин. Симон підбирав костюм. В зубах та сама цигарка, вже вкорочена, підкурена знову.

— Ось ти де. Моя киця. — сказав майже сам до себе. Стара. Осіння шинель. Потерта. Явно не для лютого і не в сніг.

На ньому вже було тепле — товста сіра кофта і споднє. Але в очі всім кинеться шинель.

— Та давай. Треба твоя допомога. Затягуй мені пасок. Тужче. Я не можу рухатись нормально. Сам не впораюсь.

Євген підвівся. Він спав в формі. Під ногами щось хруснуло — флакон. Порожній.

— Тобі зле?..

Симон зробив затяжку, поглянув:

— Ще трохи — і буде краще.

Підняв руки. Євген затягував пас, обома руками. Він міг охопити це тіло двома долонями.

— Ще. Ще тужче.

І Симон напружився — Євген потягнув, зціпив пряжку.

— Ну що, Попелюшка, нас чекає бал. — кинув Симон і стер цигарку об підлогу. Чоботи були нові.

Вийшли. Сніг, свіже повітря, ще ніч, але світло. З боку Дніпра небо розсікала артилерія.