А потім цей виходить і патякає: "вже давно визрівало", "уряд мав це зробити", "все було заплановано", він, бачте, чекав, коли народ дійде.

А сам, каже: все обдумав, прийняв рішення, давно готовий. Володя — був готовий! Уявляєш?

Та не регочи так голосно. Я теж. Сміявся.

Розумієш, яка підлість?

Він! Чекав!

Фронт в диму, а він «споглядає момент».

Як хробак в сливі — гриз, чекав, коли б вилізти до світла.

(Затискає кулак. Мовчить кілька секунд.)

— А 27-го? Тільки-но більшовики підійшли — вшився.

Секретарка передала.

«Прошу вважати мій кабінет у відставці».

І зник. З чистим серцем. Втік не я. А соромно мені. Ти бачиш.

(Голос хрипне.)

— Я проводив засідання.

Нас було троє. Я, писар і Голубович.

Гармата бухкає. Вікна стогнуть. А я тримаю порядок денний.

Бо ми в Раді. Я повинен бути тут. Я професор історії. Мені 51. Я не революціонер.

Пам'ятаєш, це ти нас звів. Тоді, в 1905. В опері. Я його взяв в Раду. Жінка його, мою доню врятувала.

Чим він переймався у війну? Цивільними шлюбами. Каже, люди мають право на щастя. Йолоп. Люди повинні вижити спершу. Так я і сказав.

А сьогодні він — хто?

ГОЛОВА УРЯДУ-УТІКАЧ.

(Дихає глибоко)

— І найгірше…

У кожній книжці буде: "Винниченко проголосив незалежність".

Якщо я доживу — особисто виправлю. Як ні — ти виправиш.

(Дивиться прямо в очі.)

— Ти тоді де був?

СИМОН:

(вправляє окуляри):

На Арсеналі.

З кулеметом.

> МОНОГРАФІЯ. М. Грушевський наполягав на негайній незалежності. Увійшов в конфлікт з урядом і С. Єфремовим. Всі тягли і не наважувалися.

> МОНОГРАФІЯ. Заява про відставку В. Винниченка збіглася в часі з початком більшовицького заколоту на Арсеналі.

> В. ВИННИЧЕНКО “Відродження нації”

З ким та війна розпочалася? Формально з Росією, з Совітами. Але в суті з нашими народніми масами. Я не хотів воювати з власним народом.

> ПРИМІТКА. Текстів 4 універсалу було три, в. т.ч. від В.Винниченка. Прийняли — Грушевського. За — 39 з 49. Перші три універсали були від В. Винниченка.

III. STAIRWAY TO HEAVEN [КРУТИ]

Орда. Червоне кодло, зібране з матросів, солдатів, злодіїв і просто зрадників зі своїх. Росія сипала на нашу землю ненависть, кров і вогонь.

17 січня 1918 року червоні взяли Бахмач. Але українці — зморені, голодні, відбили. Відігнали аж до Сновська. Виграли кілька днів.

27-го полізли знову. Через Суми, Конотоп. Різали, ґвалтували. Навіть малих. І головний удар — знову на Бахмач.

Україна стояла з дірками в фронті. Голова уряду ворогів не бачив. Треба було затикати пролом.

І тоді хтось вирішив послати дітей.

Не Петлюра. Без повноважень. Рішення було кабінетне. У тиші. Чистими пальцями. Золотим пером: "Відправити на фронт".

Під Крути вислали чотири сотні юнаків із Першої військової школи. Ці хоч якось, навчені стріляти. А ще — студентів і навіть гімназистів випускних класів. Сто двадцять хлопців. Без вусів. Від дошки з крейдою. Ще не жили. Щоб стримати більшовицьку наволоч.

29 січня — мороз, сніг, станція Крути. Проти них — озброєна червона погань. Наші кажуть, тисяча. Росіяни — шістсот. Не суть. Їх було більше. І вони були без жалю.

Почався бій. У хлопців — 16 кулеметів. Гармата. Окопи, вириті вночі. Хтось вмер від обмороження. Навіть без пострілів.

До кінця дня станція трималася.

Коли червоні прорвались, українці відступили.

Загинуло понад п’ятдесят. Допитували і стратили. Катували. Щоб інші боялися. Якщо ви собі щось уявили — множте на 10. І вирізані зірки на спині.

Того ж дня — на станцію Бобрик прибув С. Петлюра з Гайдамацьким Кошем. З ним Червоні гайдамаки, кіннота, артилерія. Армія. На фронт їх не перекинути.

Не тому, що не хотіли. Ті, що послали дітей, не знали, коли й звідки прийде війна. Думали, з Полтави. Там і були основні сили.

Гайдамаки ще тримали лінію — два дні. 30 січня вирішили: тягти не можна. У Києві утирки на “Арсеналі”. Столиця горіла. Треба рятувати державу зсередини.

Січовики лишили прикриття. Решта — до Києва.

У ніч на 2 лютого вісім ешелонів українських військ відступили до Броварів. У червоних вирішили: втеча. Насправді — маневр. Зберегти Київ.

Петлюра не посилав юнкерів.

Не був у Києві. Не ухвалював наказу. Він прибув пізно, раніше не міг.

Перехопив те, що лишилось. Повів туди, де горіло. На столицю.

Крути — не поразка. Надлом.

Досі кривавить.

—--

А потім — ніч. В Дарниці. На підступі до Києва.

Штаб-вагон. Симон за паперами. Хтось поклав папір і вийшов.

Список полеглих. З характеристиками.

Двадцять вісім прізвищ. З описом. Це лише ті, чиї тіла знайшли.

Один був записаний:

> “невідомий студент, черевики з латкою, у кишені — образок”.

Читав по одному. Повільно.:

— Не я їх послав... Не я...

А потім — подумки — інше:

> Але ж знав. Фронт латають дітьми. І... що? Їхав. Планував.

Ковальчук Андрій. 17 років. Гімназист.

— Симоне Васильовичу, а ви знали Франка? — запитав він Симона тоді, після виступу. Актова зала. Перша київська гімназія.

Тоненький, з пальта трохи виріс, темне жорстке волосся, і очі — чорні, як у…ладно. Тільки чисті.

— Так, — відповів Симон. —Без "Васильовича", Так.

— А правда, він співав під час арештів?

Симон усміхнувся. Правда.

Хлопець помовчав, затримав погляд.

Потім зітхнув і додав:

— Приходьте до нас на випуск. У червні. У нас вистави. Франка зіграємо. Тільки не забудьте мене!

І Симон — що дивно — кивнув. Нікому не обіцяв. Ніколи. А тут:

— Прийду.

Тепер він рядок в списку.

Ковальчук Андрій. 17 років.

Залишки гімназичної форми. Тіло понівечене. Без очей. Кульові. Численні.

Не буде випуску.

Не буде питання про Франка.

Не буде нічого.

Навіки сімнадцять.

Симон так само тягся. До Миколи.

Збулося. Виріс.

Андрія — не буде. Ніколи.

Він тільки подивився. Запитав. Запросив.

І зник.

Майбутнє. Без очей. З кульовими.

> “Ці хлопці — як я. Тоді. Без багна. Без цинізму. Без брехні. Справжні.”

В роті — гіркий метал. Лоб гарячий.

Очі пересохли. Кашель душить.

> “Я живу. Вони — ні. Їх віддали смерті. Бо не було кого.”

Вийшов надвір. На сніг. Щоб остигнути. Вітер по щоках, сніг за каптур.

Чорне димне небо — без зірок.

> “Не я їх послав. Але це моя країна. Значить, і мій гріх.”

Хтось ішов повз.

— Пане отамане... що з вами?

> Вмерла частина мене.

> ПРИМІТКИ

1. 16-річний Григорій Піпський, перед розстрілом заспівав гімн України, спів підхопили інші, після цього пролунали постріли. (Це не можна ані спростувати, ані підтвердити).

2. За рішенням Ц. Ради, 19 березня 1918р. тіла урочисто поховали на Аскольдовій могилі. Були всі. Грушевський читав промову.

3. 29 січня 2007р, коли В. Ющенко підписав Указ «Про вшанування пам’яті Крут».

4. П.Тичина в березні 1918р. написав вірш. Був на похованні. Все життя приховував зв'язок з УНР.

>На Аскольдовій могилі

Поховали їх —

Тридцять мучнів українців,

Славних, молодих…

На Аскольдовій могилі

Український цвіт!

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

IV. MAMA SAID (ПОЛТАВА) [СИМОН]

Штаб-вагон. Папери. Дим. Кавник. Холодний.

Симон написав листа:

> Василю. Забери маму. І Степана.

Ти її знаєш. Переконай. Якщо ні — хоча б хлопця.

Василь — товариш по семінарії, вони жартували: двоє, малих білявих вічно голодних бурсачки. Тепер — член Центральної Ради. Людина, якій можна довірити цінне.

Він відповів. Але мати відмовилася:

> — Мене тут поховають, синку. Я нікуди не поїду.

Емоцій вже не було.

Симон не перечив.

Василь привіз. Степана, племінника. Дев’ятнадцять. Уже офіцер. Служив у тому форту, де колись тримали Шевченка.

Симон зустрів мовчки. Подивився. Чубчик. Ще кругле обличчя. Передав дядькові срібний хрестик (від бабусі Олі).

— У нас у родині дивна історія, — сказав. — Якщо хлопець іде в семінарію, як я, потім керує військом.

Степан сміється:

— А я офіцер.

— Отож. Керуватимеш рясами. Серйозно. Поки що я тебе забираю. Ти ж в сідлі гарно. В кінний полк запишемо.

Маріанна, мама Степана, лишилася в Полтаві при матері. Не вмовив.

> Все, що я мав, — вже без мене.

Серце зосталося в Полтаві.

Степан тут.

Один-єдиний.

Вбережи його, Симоне. Хоча б його. Це майбутнє.

> ПРИМІТКИ:

1. Василь Королів-Старий. Політик, дипломат, журналіст, член ЦР, письменник. Один із творців укр. дитячої літ. в діаспорі. Його казки входять до шкільної програми.

2. Степан Скрипник (1898–1993) — племінник С. Петлюри. У 1989 р. патріарх відродженої Укр. автокефальної правосл. церкви під іменем Мстислав, 1990 р. інтронізований в Києві.

Вернувся в рідну хату в Полтаві. Кравчук до журналістів племінника Петлюри не випустив. Навіть попри шапку патріарха.

Далі Кравчук позбавив УАПЦ держ. реєстрації.

2018 УАПЦ стала частиною об'єднаної ПЦУ.

Від авт.

Батько Симона помер ще 1908. Всіх родичів, які після 1920 р. лишилися в місті — по одному знищать. Не одразу. Протягом років. Але всіх.

V. ROMEO [МАЛЮНОК]

(Володя, 18р.)

Лист від В до S

1898 р. Херсонська губернія, Єлисаветградський повіт

S.,

Мене цього літа випхали, щоб не монявся, "на сезонні роботи" в маєток. "Щоб знав, нездара, як гроші дістаються".

То ношу цебра, чищу стайні, сплю на сіні з якоюсь кицькою. Певно в блохах. Годую її. Ділюся харчем.

"Побачиш, нащо чоловіку руки", — каже батько.

Матері байдуже. У неї заїжджий двір з трактиром. Я остання і зайва її дитина. Старші її — мені зведені. Від попередніх.

Ти писав про досвід. Для художника.

Груня — наймичка у господарів. Старша на рік, уже з чоловіком. Тіло її пахне курником. Волосся — з листочком, застрягло. Губи як сметана. М’які. Вже знаю. Приніс їй цебро — мити руки. Вона схилилася над ночвами, по лікті в тісті. Сказала:

— Вмер чи що? Давай вже.

Я став.

І поцілував. Не відійшла. Навпаки — трохи подалася. Певно, була б не проти і далі. Але її покликали. Крикнула "Я зараз!", обтрусилася від борошна і зникла.

Я лишився.

Там було темно. Все в пилюці.

Я стояв там, спітнілий, з дерев'яним серцем. І… зробив це. Не як завжди. Думав в цей час.

Не про Груню.

Про тебе. Не питай.

Просто уявив. Те, як ти про себе писав. Це було дивно. Як айва — волохата, тверда, потім солодка, а в семенах отруйний слиз. У нас тут росте.

Повернувся. Взяв грифель і зобразив себе. З пам’яті. Люстра в мене нема.

Не знаю, чи я вийшов. Може, ти скажеш?

Відправлю. Якщо насмілюсь.

Хоча…

Ми ж граємо, правда?

Ти ведеш — я ловлю.

Подивимось, хто перший зламається.

Я — малюнок. Тепер ти.

Матеріальне. Ти ж граєш на сцені? Сам вибери. Хай пахне сценою. Буде твоїм.

Я знатиму, що ти справді читав.

P.S.

Руки витер об запилені фіранки.

Напиши, що в тебе.

В.

> ПРИМІТКА. Айва в кінці 19ст. вже була поширена на півдні. Вона в семенах містить токсичний для їжі слиз, але його використовують в косметології.

VI. JULIET [СЕМЧИК]

Лютий 1895

Полтава, Родинна садиба Петлюр

Семену 15 р.

Перший курс семінарії.

Зимове надвечір'я. В хаті тепло. З печі пахне качанкою з маслом. В підвішених ночвах люлька з немовлям. Всі діти, крім старших, по кутках. Тепло.

Зарипіла хвіртка. Це дядько Устим (в сані Сильвестр).

(*Завідувач церковною освітою Київської і Полтавської губерній)

Семко на краю лавки. У грубці потріскувало, дим тяг чорносливом. Скучив. У семінарії нечасто пускають додому.

— Ну то як же нам бути, — сказав дядько Устим. Сидів навпроти. Зморився, їхав з Києва. Привіз праніки.

Семко мовчав. Дядько прибув його образумити.

— Вбий собі в голову, — сказав той трохи тихіше, — це не забавка. Вся семінарія чекає. Як вийде — пайка буде краща. Ти ж сам казав: годують, як курчат. Худі всі, як трясця.

Семко зітхнув. Тамтешня каша була прозора. Panem et aquam… На хлібі і воді довго не витягнеш.

— Чому я? — прошепотів він.

— Іди глянь в люстро. Сам побачиш. І голос ще підходящий.

— Але я ж ...

— Ти ж сам казав, що хочеш стояти над усіма, — сказав дядько спокійно. — Давай. Джульєтта — головна роль. Твоя. Возвисишся серед всіх. На спасеніе души своєя.

Семен кудись подівся на мить. Дядько глянув у бік, туди, де шурхотіла голкою Оля, племінниця, мати Семена. Вона щось латала, нервово, не здіймаючи очей.

— Олю, — тихо мовив він, — Ми з тобою обоє знаємо. Це дитя не таке, як решта твоїх. Йому Бог дав за двох.

Оля кивнула. Все бачила.

Малий вернувся.

— Ромео вже знайшли, — додав дядько. — Ректор ваш казав. Але без тебе нічого не вийде. Ти зможеш.

Семко підвів очі. В кімнаті стало тихо-тихо.

— Вони ж сміятимуться.

— Ні. Убояться. Відрахують кожного, хто посміє. Я влаштую їм кару небесну.

Семко ковтнув. Слова затікали в вени.

— Ну... а костюм…

— У вінчальній сукні гратимеш, — мовив дядько. — Уже є. З мереживом. Вшили. Затягнеш корсет тужче. Перука є. По справжньому.

Семко кивнув. Один раз. Дуже повільно.

Різко підвівся й вийшов. В сінах було темно. Тріснув рукою по стіні. Виступила кров. Ще раз. І ще.

Завтра перша репетиція.

******

Семінарія. Актова зала.

Перша репетиція

Семчик у центрі, як завжди. Кирик, проте головний. Лівиця зав'язана. У правиці книжка. Текст він знає. Для іншого.

— Починай, малявка. — хмикнув Петро, поправляючи каптур на плащі, перелицьованому з підрясника.