ПЄРВАЯ СТОЛІЦА ІХНЯЯ.

“Дітей” вбито — Симон створить нових.

Зараз це називається добробат.

Тоді - Бойовий Кіш.

Але ж. Не можна. Самовольно. Колишньому міністру. Своє військо. Загроза узурпації.

Диктатура, прости Господи.

Треба бути в межах закону.

Симоне, треба кланятись.

Ось. Подання.

Грушевському. І Володі, голові уряду.

> "Прошу дозволу на формування бойового коша Слобідської України. Особовий склад — до 3 000. Зброя: наявна, трофейна, позабюджетна. Командир — С. Петлюра."

Підпис. Дата.

******

Канцелярія.

Порожньо. Клерк — як школяр, окуляри, тремтячі руки.

> Ви вже не міністр…

> Має бути розгляд. Комісія.

> Це не передбачено…

Симон: “Поставте штамп”

> Не дозволено.

Грушевський: новий том. “Занепад Гетьманщини”. Як завжди.

Значить — до Володі.

******

Кабінет Голови Уряду. Хрещатик.

Секретар: “Він зайнятий”.

Я навіть здогадуюсь, чим.

Маю ключ.

Заходжу.

Стіл. Збоку.

Володя. Штані. Поштовхи.

Підбори на плечах.

Важкі подихи.

Дійсно, зайнятий.

Твій останній шанс змарновано.

Симоне, дій.

Сам собі влада.

> МОНОГРАФІЯ. Пропозицію С. Петлюри організувати кіш чисельністю 3 тис. осіб слухали на засіданні Ради Народних Міністрів, де ухвалено «доручити дати відповідь». Ніякої відповіді надано не було.

IV. GENERAL P.

Центральна Рада. Київ, вул. Володимирська.

7 січня 1918

Коридор — сірий, хідник запилений.

Симон — із зім’ятим аркушем. Відмова.

Назустріч — Скоропадський. Тростина, пальто, кашкет без знаків. Лоск посипався.

Павло (спокійно):

— Guten Tag, господин Петлюра.

Симон:

— Генерал Павло. Як день, то судний.

Павло:

— Вы пытались повлиять?

Симон:

— Nichts genützt. Alles im Arsch.

(нім. Даремно. Усе пішло в сраку)

Павло:

— Жаль. Ви були найкращим в этом фарсе. Чертов балаган (зітхає). А этого… вы должны были. Устранить.

Симон:

— Дякую, що забрали моїх. Хоч щось вижило.

Павло (з паузою):

— À propos. Ваш… адвокат… Микола, тепер у нас. Вершит правосудие.

(усміхається)

— Суддя в Лубнах. Каже: втомився чекати.

Симон (стримано):

— Радий за нього.

Павло (холодніше):

— Болбочан в кольце. Полк ще тримається. Але недовго. Man wird ihn bald ausliefern (нім. Його скоро здадуть). Мерсі вашему…

Симон:

— Ще зустрінемося, генерале.

> ПРИМІТКА. Миколу влітку відправили на румунський фронт (підпис голови уряду). В листопаді він повернувся. В Лубни. Став суддею. П. Болбочан, підполковник, тікатиме з червоного оточення в Київ.

V. ГАЙДАМАКИ

Київ, вул. Фундуклеївська (Б. Хмельницького, 11).

будівля Колегії Ґалаґана.

Січень 1918

По Києву торбою котилася чутка — гайдамаки Петлюри не бояться ні кулі, ані холоду.

Залізна дисципліна, жорстка вірність.

Записувалися ті, кому набридло сидіти без діла: українізовані частини, вільні козаки, самотні офіцери.

По місту ширилися листівки, агітки — «Гайдамака боронить народ», «До зброї, сину України!». Заклики були прості: або ти з нами — або лежиш під ногами. Слогани вигадував Симон.

Кожен новачок проходив своєрідний обряд:

– Хто ти за вірою?

– За національністю?

– Чи визнаєш самостійну Україну?

А далі — підпис під 10 заповідями.

Перша — боротися до кінця.

Остання — зрадника карати смертю.

Гайдамака — це вибір. Назавжди.

>>Гайдамаки встали,

Помолились, одяглися,

Кругом мене стали,

Сумно, сумно, як сироти,

Мовчки похилились.

Благослови, — кажуть, — батьку,

Поки маєм силу.

>>(Т. Шевченко, “Гайдамаки”)<<

> МОНОГРАФІЯ: Гайдамацький кіш Слоб. Укр. — військ.підрозділ, сформ. в Києві С. Петлюрою для звільнення Слобожанщини від більшовиків. Штаб: у приміщ. Колегії Ґалаґана. Команд. С. Петлюра, нач. штабу О. Удовиченко. Склад: 2 курені (чорних і червоних гайдамаків), кінна сотня, гарматний дивізіон.

VI. ЛИСТ СИМОНУ (Володя)

Київ, Пушкінська

Січень 1918.

Ось тобі по-дорослому.

Я одразу зрозумів: це ти. Роза б не докумекала. Ти нашептав: здай аналіз. І про той мій давній сифіліс — теж ти. Вона транслювала. Два тижні целібату. Сміхом давишся? Та обісцятися. Інші були. А за тобою — не вилизую. Святий Симон.

Я тобі відправив довідку. По-людськи. Але скажи це сам — ти навіть листа не відкрив. Я це знаю. У тебе завжди так. Ти чуєш те, що хочеш.

Добре. Я скажу. Ти хотів підпис — ти міг прийти й поговорити. Як людина до людини. Але ні — ти влаштував шоу з кинджалами. Нащо? Я все підписав, коли побачив очі. Сірі. Справжні. Ти ж міг просто сказати. Навіщо все це, балерино?

Я все бачив. У тебе стояв. Відчув. І так — ти дійсно мене не тримав.

Ти завжди тікаєш. Навіть під таблетками. Я бачу коли ти під чимось. Навіть якщо сам ішов на це, тікаєш.

Після підпису. Твій пояс. Було видно. Ти був ще здатен. Що з тобою не так?

Яка, в біса, Пампушка? Хто з нас вона? Я, якого ти прийшов використати, щоб вибити підпис? Чи ти, який потік очима, коли мав бути в ролі?

Ти ж переконав себе, що нічого не було. Штани — на місці. Пальці — чисті. Як твоя совість.

Кажеш собі: “я зробив все, що міг, так? А Володя мене вже не чує”. Так? Сам хоч в це віриш?

Навіть не смішно.

І про жінок. Що мені робити, а? Скажи. Мені треба. Щодня. Постійно. Мені тридцять сім. Це нормально. Я не хворий.

Роза — “Мадам Винниченко”. Навіщо? Що ти хотів від неї? Навіщо тягав її по Києву, ще й ту коку зацукровану підсунув? Щоб що? У туалеті “Семадені” взяти?

C’est pas ton style. Tu veux jamais vraiment niquer personne. (фр. Це не твій стиль. Ти ж нікого по-справжньому не хочеш тр*хати.)

Ні, вона б віддалася. Тобі це навіщо? Мені щось довести? Ревнувати? Кого з вас?

А головне — ти ж себе знаєш. У тебе ж шкіра ніжна. Після цього твого тертя в штанях об мою дупу ти тепер тиждень червоний будеш. Навіщо?

А твоя święta pani Petlura. Уже бачила тебе синього і потертого? Її в ці ігри не вплутуй. Вона вища за тебе, за мене, за всіх нас.

Ти хоч їсиш щось, га? Одні кістки. Стегном об стіл забився тоді, знову трястися будеш.

Думаєш, я не бачив тебе після таких [закреслено]? Швендяєш потім містом після [закреслено]. Видно. Пригоди шевальє де Полтава.

Скільки часу — все обставити, щоб ніхто не здогадався, ubi seris semen gratiae tuae? (лат. Де ти сієш насіння своєї благодаті)

Ти ж як облуплений. Мучишся? Вже не виходить [закреслено] коли хочеться. Бо впізнають. Твою пику кожен собака в Києві бачив з газет.

Сховаєшся? В церкві? Не зупиняйся. Розкажи своєму богу все. Як брешеш собі про тринадцять років. Як забув усе до того.

А ще ці твої чотки. З хрестом. Що ти хочеш довести? Що не боїшся свого бога? У нього для таких, як ти, місця нема.

І ще. Все, що сталося — це тільки тому, що я хотів. Твого натиску недостатньо, щоб мене навіть зі стільця зрушити. Я сам. Підписав сам. Подумав, що ти можеш бути нормальним. Зараз уже сумніваюсь.

Ми з тобою не сходимося в політиці. Але це не означає, що треба таке витворяти.

…Бачу твої очі. Сірі. Зараз. Тут. Ці твої губи. До речі, вони чомусь не худнуть. Як ти це робиш?

Можеш не ховатися. Я сам поїду з міста. Щоб не спокушався. На відміну від тебе, я нікого не шукатиму. Кордебалетом не цікавлюся.

Бувай.

19 років як В.

> ПРИМІТКА.

Лист містить суб'єктивне сприйняття реальності. Може не відповідати існуючому стану речей.

VI. VERA (Правда)

19 років тому

1898 р

S (Симон) 19 років, В (Володя) 18 років.

I. Лист від S до В. (білий канцелярський папір) (почерк з хрестоподібною Т).

Полтава

Пане В.,

Не годиться писати так одразу, не познайомившись, але ж Ви самі винні, так?

Я знайшов вашу анкету, не питайте як. Там: "виключений", "захоплення — живопис", "нестримний характер". Ви ж на екстернаті?

Ви ж художник? Малюєте натуру… оголену?

Тільки не ображайтесь. Це чисто з мистецького інтересу. Ars pura.

Я теж творю. Співаю, кажуть, непогано. Іноді граю в театрі. Шекспіра грав. Трапляється, хочу зникнути. А ще бути собою.

Fiat voluntas tua, sed cum misericordia.

Нехай буде воля твоя — але з милістю.

Якщо напишете — буде добре. Якщо ні — значить, так треба.

Дружба — до гроба.

Donec caelum nos dividat.

Або поки хтось із нас не піде в пекло.

Vale,

P.S.

Пишіть в Полтаву на головну станцію.

***********

II. Лист від В. до S (аркуш із зошиту)

Златопіль (Зараз частина Новомиргорода, Кіровоградської обл.)

Я не дивуюся. Мене важко здивувати — я в таких місцях бував, що людські слова вже не страшні.

Ваша фраза про "бути собою" — я не знаю, хто це такий, той "собі".

Вчуся не трощити все, коли злюсь. Не ламати олівці, коли не виходить.

Малюю з уяви, іноді олією. Колись поїду у Францію і стану імпресіоністом. Батько каже, художники всі збоченці.

Оголену натуру не малюю.

Дівчину бачив. Одну. У бібліотеці.

Синьоока. Біленька. З губами такими. Хотів їх намалювати. Просила туш. Я дав. А потім ще пів дня не міг нічого писати — руки тремтіли.

Нічого ближчого не було.

Губи я з того часу малюю найдовше.

Не знаю чому. Виходить не завжди.

Чи буде з мене художник?

Я нездара.

Все одно ніхто не бачить.

Нікому не треба моя мазня.

Малюнки спалюю. Бо куди їх?

З мене нічого не вийде.

Готуюся здавати на атестат зрілості. Тоді мене відправлять в Київ. Юристом вчитися.

Ваша відвертість дивна. Але все одно.

В.

Ще. Я іноді пишу.

Вірші.

************

> ПРИМІТКА. В моменті Симон семінарист, Володя виключений з одної гімназії і переведений в іншу - останній рік, екстернат.

> В.ВИННИЧЕНКО, спогади: «Простоюю з квачиками й палітрою перед якоюсь своєю нікчемною мазаниною годин по п’ять-шість і не можу одірватись. Пристрасть, захоплення до цілковитого безрозсудства!»

> ПРИМІТКА. У 1929 році в Парижі він засновує артистичну секцію, організує художні виставки, до кінця життя багато малює в імпресіоністичній манері. В тому числі в Мужені, Франція, де сусідом В. Винниченка був інший художник, П. Пікассо.

*квачики — грубі, часто саморобні пензлі.

## #22. Крути

I. BROTHERS IN ARMS [СИМОН]

Київ, січень 1918. Штаб Гайдамацького коша. Фундуклеївська, 11

колегія Ґалаґана.

Зараз: музей літератури.

Живу в штабі гайдамаків. Канапа. Тумба. Чайник. Працює все. Крім спини. Хоче капітулювати. Не дозволяю.

Я — телефонізований. Погрожую в трубку. Не всі, але слухають.

Оля з Лесею поїхали. Сам відправив.

Не попрощався. Бачу її уві сні. Kurwa mać.

Ще хочу. Заміни не шукав.

Марека, кота, Лесі не віддав. Він вільний чоловік. З хвостом. Гуляє, де хоче, з ким хоче. Ще й годують.

Синці зажили. Ремінь тужче. Волосся — воском. Револьвер на поясі — без потреби.

Скоропадський пішов слідом за мною. Ми з ним — поза владою.

Уряд є. Бюджетує. Прийоми.

Воювати нема кому.

Крім мене.

---

Пам’ятаю кожен день.

30 грудня — Москва оголошує війну.

5 січня — наступ.

11 — падає Катеринослав.

15 — Олександрівськ [*Запоріжжя]

19 — Полтава. Рідна.

Гидота лізе з обох боків:

із Гомеля на Бахмач — щоби відрізати Київ зі сходу.

І з заходу — через Шепетівку.

Муравйов пише, що виріже всіх.

Я вірю. Знаю цих нелюдів. Виріже.

А від нас — хто?

Юнкера. Старшини. Офіцери, які відчули себе українцями. Нас замало. Але ми є.

Ми, гайдамаки, не зупинили їх.

Але й не дали пройти одразу.

Ми псували рейки і колію. За нами Київ.

---

Мене звільнили. Армію вимели.

Комедія абсурду. Порш — кабінетний папуга.

Чатували тиждень.

Люди зневірилися. Розбіглися.

На восьмий день уряд вихаркав: Створити військо. З резервами. На вчора.

Армія від закону не народилася.

Дивно, егеж?

Я довго сміявся.

Мій хлопчик, секретар, затремтів: Петлюра поїхав дахом.

А я побачив усе. Про уряд. І про … голову.

---

В двох кварталах. Зовсім поруч.

Володя.

Справжній соціаліст. З покоївками.

Срібло, кришталь, pâté de foie gras (гусяча печінка).

Вляпується в історію. Пише буквички.

Чи бачить, геній, що hostis ad portas?

(лат. ворог біля воріт).

Отримав його лист. Знову істерики. Все навколо нього. Сплутав свою дупу з Україною.

Не цікаво.

******

Фронт сипався. Симон ні.

Зібрав добровольців у бойову одиницю.

Найефективнішу.

Про неї потім напишуть.

Бився за час.

Щоб Київ мав ще день. І ще один.

Щоб тримати фронт, не обов'язково мати погони.

II. LIAR'S CHAIR

[Київ, кінець січня 1918. Ц. Рада.

Кабінет М. Грушевського]

У професора навіть під канонадою— порядок. Козаччина і гетьманщина рядочками. Чай в склянках. Мед в слоїку. Мармурова попільничка.

Двоє сидять. Сутінки.

ГРУШЕВСЬКИЙ:

— Кажу тобі.

Перед засіданням він вичісувався. Новий парфюм. Краватка.

Запонки бронзові. Вийшов до газетярів: визволитель нації.

Та він би радше всрався, ніж визнав, що все життя чхав на ту самостійну Україну.

(Тріщить кріслом. Говорить жорстко.)

— Я й то не був за незалежність. Хоч не брешу. Через це з Франком ворогом став, ми ж жили через паркан, а не розмовляли. Іван тобі казав, не відмахуйся.

А Володя…

Виперся на сцену.

22 січня я зачитав текст. Про незалежність.Ти знаєш мене. Ворог підступає. Я такого не боюся.

«Однині УНР стає самостійною…» — пам’ятаєш. Ти ж читав. Опублікували. Універсал. Четвертий.