> — Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!

Симон тремтить. Чотки вже тричі обмотані. Дивиться в підлогу.

Хвиля — і його відпускає. Як благословення. Симон підводить голову.

Очі… стають сірими. Густими. Небезпечно щасливими.

Я буду як він.

I was born this way.

> — Часи вишиваних сорочок і пісень минули і не повернуться. Українська інтеліґенція стане до боротьби за свій народ. Кривавої і безпощадної. Нам ні на кого надіятись і нічого озиратись назад.

Микола закінчив промову. Слідкував. Малий — збоку. Вдяг-таки подаровані чотки. Діло буде.

Симон не знає, але Микола тут заради нього. Все тільки починається.

III. ЛИСЕНКО

(Пройшов рік)

Полтава, 1901 рік. Дім Русових.

Наближаються Шевченківські дні.

Навіть затишніше, ніж зазвичай: пахне грушками в кориці, кавою, пилом на книгах і коньяком.

У гостях Микола Лисенко.

Композитор, зірка епохи. Давній друг родини. Софія тримає в пальцях клаптик паперу:

— Читай. Наш семінарист. Сонечко. Відчайдух. Запрошує тебе.

Лисенко розгортає аркуш.

Читає вголос, як ноту:

> — «Будемо співати кантату Шевченка. Якщо хочете — приходьте.»

— Мою кантату? Просто — приходьте?

Злегка тягне він, підіймаючи брову.

— Угу, — сміється Софія. — Сонечко знає, чого хоче. Хор у семінарії веде. Керує.

—А голос… — вона зупиняється, смакує. — Срібна струна. Чистий, високий, дзвінкий, сироти по спині. Міг би співати соло в опері. Не хоче. Каже не його.

— Самовпевнений, — з усмішкою каже Лисенко. — Люблю таке.

— Молоде, — сміється Софія. — Але. Може кимось стане.

— Та я вже бачу, — каже він. Складає аркуш, як партитуру. — Часу в мене обмаль… Хоча…цікаво почути того, хто не хоче співати.

Софія крізь усмішку, майже муркоче:

— Ну ти нам на весілля таку красу створив… А я тобі — лібрето для «Кози-Дерези». Раз можна й до хлопців.

Лисенко злегка кланяється:

— Коза наказує — маю слухатись.

IV. Б'ЮТЬ ПОРОГИ (ДИРИГЕНТ)

1901. Полтава. Шевченківські дні.

Актова зала семінарії. Холодно. Голосно. Передчуття.

Виконуватимуть заборонену кантату забороненого Шевченка. Композитор тут.

Хор в лінію.

Ряси чорною плямою.

Симон на чолі. Мовчить. Керує. Рукави і спідниця порухом.

Окуляри. Котяча пластика.

Маестро за кулісами.

Після короткої паузи:

— Гратиму, якщо той білявий співатиме. Петлюра — наче, так.

Симон не заперечує.

Рояль ожив в руках у Лисенка.

Хор починає.

Симон — один з. Виводить тенором:

> “Б'ють пороги; місяць сходить,

Як і перше сходив…”

Голос прозорий, без вібрації, як скло.

Лисенко підводить очі. Зупиняється.

— Тепер solo. Я веду. Ти — голос.

Симон виходить уперед.

Знімає окуляри.

Трохи нижче голову. Стиснуті пальці.

І співає:

> “Нема Січі, пропав і той,

Хто всім верховодив…”

Тиша як безодня.

Напружений. Дихає неглибоко.

Голос — ідеально рівний. Тонке лезо.

Лисенко раптом прибирає руки з клавіш.

Нема роялю.

— Без мене.

— До кінця.

— Сам.

Пауза. Безодня.

Симон дивиться у зал — чорні силуети, як привиди. Без шкельців все розмазане.

На Лисенка. Це наказ.

Симон a cappella:

> “Не вернуться запорожці,

Не встануть гетьмани,

Не покриють Україну

Червоні жупани!..”

Голос — тепер без опори. Ще сильніше.

Піт тече по хребту.

Серце — барабаном.

Очі — скляні.

Але веде.

> “Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…”

Слово, як лезо по ятрі.

Кожен рядок —вирваний з м’яса.

Кожна пауза —тремтіння перед вибухом.

> “От де, люде, наша слава,

Слава України!”

Після останнього рядка — нікого немає.

Ні залу, ні болю, ні страху.

Тільки порожнеча і дзвін.

Оплески не наважились народитися.

Лисенко підходить. Обіймає хлопця за плечі.

— Вам не співати. Вам людей вести.

Керуйте. Інакше загинете.

Симон мовчить. Торкається хреста під рукавом.

— Тому й диригую, — тихо.

Лисенко йде.

Симон лишається.

Чорна сукня тисне.

********

> КІНЕЦЬ КАНТАТИ:

Нехай ще раз усміхнеться

Серце на чужині,

Поки ляже в чужу землю,

В чужій домовині.

(Т. Шевченко)

********

> ПРИМІТКА. Вам не здалося. Вся кантата повторює життєвий шлях Симона. Але в 21 рік він цього не знає.

> ПРИМІТКА #2. З палаючого Кам'янця на останні гроші Симон відправить в Європу учня Лисенка, Кошиця, з “Щедриком” нести світом українську пісню.

** І кантата, і Лисенко — все правда. Голос, гідний оперної сцени, у Симона був. Тільки чули його лише близькі і друзі.

V. ВИГНАННЯ

Полтава. Семінарія. 30 днів по тому.

За місяць до завершення.

Зачинщика і лідера.

Вигнали із семінарії.

“Пєлі пісні на своєй мове.

Етого іхнєго запрєщонного поета”.

“Політічєскі нєблагонадьожний”.

За мазєпінскій дух.”

Росія заборонила вчитися.

Дядько єпископ не втрутився.

Петлюра = мазепинець.

Тепер ліцензований.

Симон мовчав.

Один із викладачів:

— Шкода. Ви ведете людей. Мали стати єпископом.

Симон коротко:

— Митрополитом. Буду. Просто не в церкві.

Виключений, але обраний.

Делегат на всеросійський студентський з’їзд від Полтави.

Повертається. Арешт.

Батько продають землю, щоб витягти.

Мати довго мовчать.

Тікає на Кубань.

Губернський розшук.

Етнографічна експедиція: українська пісня. Архівіст. Фольклорист.

Вчитель в міському училищі.

Опіка історика Федора Щербини.

Назве Симона спадкоємцем.

1937 на смертному ложі кликатиме.

На Кубані Симон починає писати.

Статті і огляди. Видається.

Працює з Кошицем.

1904 у Полтаві. Але знову треба ховатися. Політичний злочинець.

“Посягає на устої россійской государствєнності”.

Загально-імперський розшук.

Пішов на підвищення.

Тікати.

Цього разу — Львів.

Університет. Лекції. Грушевський. Франко.

І не тільки.

> СПОГАДИ В.ВИННИЧЕНКА: Петлюра так і лишився недоучкою. Вигнали, бо провалив іспити.

> ПРИМІТКА. Дядько Симона, Сильвестр (Ольшанський) — архієпископ.

Висвятив Колчака. Замордований червоними.

У 1998 — канонізований рпц.

У 2000 — оголошений мучеником.

У 2018 — розканонізований.

Дядько Петлюри не може бути святим рпц. Просто не може.

СЦЕНА ПІСЛЯ ТИТРІВ.

ЛИСТ [ВОЛОДЯ]

Київ. Пушкінська (Чикаленка).

Перші дні січня 1918.

Темрява. Письмовий стіл.

Абажур. Дим. Срібна попільниця.

Володя зосереджений.

Аркуш. Порожній.

Бере ручку.

Перший рядок.

> Ну що. Тепер по-дорослому. Досить собі брехати про 13 років.

> Ти так глибоко в мені, я не можу тебе ані забути, ані зненавидіти. Слова Франка. Пишу я.

Коротка пауза.

Усміхається у вуса.

> Я все пам’ятаю. Навіть те, чого ти боїшся.

І пише далі.

## #21. Перша глава

ПРОЛОГ

Полтава, квітень 1897 року.

Ніч. У кімнаті тхне всім — парфумами, тілом, алкоголем. Але чисто.

Симон в дверях. Серце б'є. В руці клаптик. “Не боїшся — приходь.”

Сімнадцять років, семінарист. Запрошено. Кумир. Міхновський.

Микола в фотелі. Під вікном.

Ногу на ногу. Високі чоботи.

Гарний. Як бог.

Широкі плечі. Стрункий.

Постава.

Два метри.

Симон таких зблизька не бачив.

Здавався старшим — але не більше семи років різниці.

Ідеальні пропорції, таке ж обличчя.

Сині очі. Русявий. Вуса.

Офіцерський мундир, ремінь, зброя. Верхні два ґудзики на кітелі розстібнуті, дихання, шия.

Правий лікоть на поручні. Щось плюхало і відблискувало. Ліва рука — вниз. Чотки коло зап'ястя.

Всю фігуру вкривав вельон з диму.

Кивнув.

— Та вже. Не вкушу.

Симон увійшов. Всесвіт прилип до стін кімнати. Без окулярів погано видно.

— Це бордель? — запитав нарешті, розглядаючи фото з оголеною, тут, на столі.

— Як твоя семінарія. Тільки за гроші. — ледь всміхнувся Міхновський.

Симону недобре.

— Ти вперше, — констатував Микола. — Ходи ближче.

Симон сів поруч. Запах шкіри, тютюну і пилу. Микола зробив ковток. На зап’ясті — блиснув хрестик.

— Тоді в залі. Ти випинався, щоб я побачив. Де ти цього навчився?

Симон проковтнув слину. Пити хочеться.

Крутить шлунок. Добу не їв.

— Візьміть мене. Буду з вами. Ви головні, — прошепотів. — Зроблю все.

Фраза вискочила, випереджаючи думку.

Микола відставив склянку. Подивився. По-справжньому.

— От так і все?

Симон кивнув. Не кліпав. Не дихав.

— Доведи, — тихо сказав Микола. — Зараз. Тут.

І поліз у шухляду.

Симон заціпенів.

До болю звик.

Але знову?

Їжа.

Потім коньяк.

Потім —

… те саме?

Чому знову?

Микола зупинився, глянув на малого — й жахнувся.

Чекав страху. Розгубленості.

А побачив — тишу. Напружені руки. Некліпаючий погляд.

Ця дитина вже все пройшла.

— Малий, — зареготав Микола. — Тобі навіть коньяк ще не можна.

Сфальшивив.

— Ви ж самі…, — прошепотів Симон.

— Боже, — тихо. — Не треба.

Микола зітхнув.

Дістав з сумки маленький «Кобзар» у тисненій шкірі.

Зняв із зап’ястка чотки.

— Бери. Кобзаря завчи. Мій дід знав Тараса. І батько. Кажуть, лаявся вічно. Геній. Ми ніхто без нього.

(дивиться на хлопця)

— А ти… сміливий. Надто.

У нас ще справи. Будуть.

Симон підвівся. Підійшов ближче.

Взяв книгу. І чотки.

Намистини кривавого кольору були ще теплі від Миколи.

— Так… — додав Микола. — Не совай прутень абикуди. Сифіліс — всюди.

— Я ще…

— Не хочу ховати тебе через якусь заразу.

Он — тримай чоколяду. Більше нічого нема.

Все. Бувай.

(Пауза)

— Сам тебе знайду, Симон.

От уже ж ім’я…

А губи тобі такі — навіщо?

Регоче.

І вже в дверях додає:

— Шукай бабу. Для досвіду.

Чоколяда стала дибки.

Тільки погіршало.

> ПРИМІТКА. Микола, як і Симон, походив з роду козаків і священників. Незадовго до описаних подій пережив великий скандал за те, що увів дружину свого керівника, а потім вона повернулася в шлюб.

Його батько і дід дійсно спілкувалися з Т.Шевченком.

> ПРИМІТКА 2. В Полтаві не було виділеного кварталу червоних ліхтарів. Заклади діяли по місту, під контролем поліції і обов'язковим медичним контролем. У зв'язку з епідемією сифілісу по всій Рос. імперії.

I. AFTERLIFE (Симон)

Київ, Маловолодимирська, 60. (Зараз Гончара).

Квартира Симона.

1 січня 1918.

Будинок вивертало від холоду. Оля і Леся поїхали. Симон сидів у шинелі, не роздягаючись. В руках — шмат газети:

> ЗАКОН ПРО НАРОДНЕ ВІЙСЬКО "Скасувати чини. Ліквідувати регулярне військо. Здійснити перехід до народного війська на виборних засадах."

Букви стискали горло.

Списки добровольців. Статут. Сердюки. Вільне козацтво. Всіх його “дітей” — вбито одним розчерком.

> Володіна обіцянка. Знищення армії. Виконана.

В крісло міністра війни всаджено Порша. Правильного соціаліста.

Симон — неправильний.

За два тижні Порш добив все, що дихало.

Крах всього.

Де знайти сили, щоб піднятися?

> ПРИМІТКА. Після звільнення С.Петлюри влада, маючи війну з росією, пішла шляхом скорочення збр. сил. Були знищені формування, започатковані С.Петлюрою. Міністром став М.Порш, некомпетентний, проте лояльний до В.Винниченка.

II. SACRATISSIMI CORDIS (Симон)

Київ,

Січень 1918

Він не шукав розради.

Ні в алкоголі, ні в речовинах.

Ні в тілі — в жіночому, в чоловічому.

В усьому, що вигадане

для забуття.

Колись пробував.

Не допомогло.

Розібрав себе до решти.

Зараз — просто йде.

Симон не був уніатом: хрещений в православ’ї.

Він не вірив у церкву.

Російську.

Облуда.

А іншої не було.

В Бога вірив. Завжди.

Тільки в Бога.

Не в структуру.

Йшов туди, де ніхто не зрадить.

Маленька, дерев'яна. Тридільна.

Одна баня з хрестом. Без золота.

Церква Святого Серця Христового.

Між людей — просто Галицька.

Уніатська.

Перша в Києві.

З села в Карпатах.

Розібрана і знову складена.

Симон її задумав. Обрав місце.

Приніс першу колоду.

Ставив власноруч, натер долоні.

Євген Коновалець — допомагав, домовлявся, шукав майстрів.

Керував.

Благословив митрополит Шептицький, Симон знав його з 1904 року.

Не просто святиня — жест.

Що віра — не кайдани.

Поруч — касарні Євгена.

Десять хвилин ходи.

Своє.

Коли він прийшов — не питали,

ким хрещений, якою мовою молиться.

Чи був у владі, чи впав.

Просто став на коліна.

І три доби не вставав.

Ночував у келії.

Пив тільки воду. Не спав. Не говорив.

Тримав при собі зім’яті копії.

Свої плани. Свої армії. Своїх дітей.

Вирізаних.

Туди, нагору. Просив:

> "Дай силу. Ще раз. Щоб не мститися. Щоб зібрати."

Потім вийшов.

Очі червоні. Сорочка м’ята.

Обличчя обпечене, як після хвороби.

Вистояв.

Не ніс хрест.

Був готовий тесати новий.

Зібрався.

Симон створить власне військо.

> ПРИМІТКА. Храм достояв до 1935. Знесли совіти. На місці врізали партком, в якому потім було посольство США. Суч. адреса: Київ, вул. Винниченка, 10.

III. ПОДАННЯ (Симон)

Центральна Рада. Київ, вул. Володимирська.

7 січня 1918

Треба діяти. Часу обмаль.

Червоні вже засіли в Харкові.