Один рух ножем. Мої підтяжки. Нема більше.

Штани капітулювали перед невідворотністю.

Він — без пальта.

Прямо. За мною.

Світло гасне.

Запах. Цей самий.

В-І-Н.

Ця вистава — для мене!

Страшно.

Цікаво.

Хоче підпис.

******

МАГІЯ [Симон]

Генеральний Секретаріат. 48 годин після ультиматуму + дія пастили. Пізно ввечері.

„Symonie, skoroś zaczął — dokończ.”

Якщо почав — то завершуй. Оліна фраза.

Світло зникло. Не планував.

Пасок із шиї — дихай. Може, скажеш щось. Тільки не про леніна.

Тримаю за горло правою.

Темно. Курва.

На ньому— фланель на мотузці і ґудзиках тримається.

Не бачу, відчуваю.

На мені штани і сорочка. Все інше скинув.

Так і лежи на столі. Тобі ж подобається.

Світло на секунду блимнуло.

За стільницю пальцями. Тримається.

Мліє.

13 років. Заради цього?

В голові шум.

Нащо це?

Щоб підписав? І тільки?

Симоне, дотримуйся сценарію.

Пастила подіяла.

Я готовий. Уже хвилин п'ять. Action!

Розводжу йому руки.

Долоня в долоню. Пальці між пальці.

До стільниці.

Трохи надавлюю. Кожну.

Аркуш на місці.

Розіп’ятий. Голова уряду.

Sacrificium.

Притискаюся. Упор.

Два шари тканини. Треба один.

Задоволений виставою, генію?

Руку — в його підштанники.

Під мотузку і ґудзики.

Вказівним і середнім веду. Як цигарку.

Повільно.

Від кореня до кінця. Вверх.

Великий палець — притиск. Печатка.

Туди де все сходиться.

Завмер.

Дихаєш?

Світло вмикається.

Дістаю ніж.

Вже весело?

Розріз — одним порухом.

Знизу. До талії.

Міліметр — і будеш без найдорожчого.

Тебе зафіксовано. Не рухайся.

Я вмію. Не промахнуся.

Шов розпоротий.

Ґудзики сиплються зернами.

Один шар тканини. Мої штані. Подразнюють.

Fort. (сильно)

Ритм. Відбиває годинником.

Контроль.

Plus fort. (сильніше)

Пряжка вросла мені в живіт.

Нахиляюся.

Encore plus fort. (ще сильніше)

Пальці в рота — неглибоко.

Ти так хотів цього.

Трохи і досить.

Мої чотки з хрестом по щоці.

Зміна ракурсу.

Правою — за підборіддя.

Розвертаю голову.

Не пручається.

Дивлюсь на нього. В очі.

Лампа сліпить мене.

Кліпає.

Сіпається.

Щось сталося. Шо саме?

Не знаю.

Підписує. Криво. Але є.

Видихаю.

Осідає на коліна. Тягнеться до пряжки.

Господи.

Ні. Виставу закінчено.

Дуже дякую. Голово уряду.

Володя на килимі. Голий від пояса. Зі страхом і соромом.

Сухий і задоволений.

Чим?

Вдягаюся.

Холодно.

Папір зі мною.

Кажу: “Я тебе не тримав. Сам підписав. Твоє рішення”.

Сміється:

— Ніхто не повірить. Не мій стиль, мова, лексика.

Хай знає: “Не переоцінюй себе, генію.

І текст — не твій.

— Це Пампушка. Мопассан. Жертва в багні.”

Вийшов. Темно.

В туалеті виблював.

Впертися в умивальник — боляче. Синці будуть.

Не кінчив. Ще досі діє.

Скоро мине.

Utinam tanti esset.

Хоч би воно того коштувало.

Зрозумів.

Очі в мене були. Сірі.

За них і підписав.

Це погано, дуже погано.

Симоне.

> ДОВІДКА. 1919р. перший твір В. Винниченка в еміграції — п'єса “Гріх”: Революціонерку схиляє до сексу жандарм, шантажує вбити всіх партійців. Написано імовірно зима 1917/18.

> П'ЄСА “ГРІХ”:

Монолог жандарма.

“Пропоную найвищу насолоду: любити чоловіка, якого ненавидиш.

Вам хочеться схопити мене за горло, задушить, загризти, а ви обнімаєте мене, цілуєте. Бо не маєте вибору. Одна революціонерка мене так любила.”

ПРИМІТКА. Взимку чоловіки носили фланелеві підштанники. Зазвичай до колін, бо високі чоботи. На мотузці, а спереду ґудзики.

VIII. ОДИН ДЕНЬ ДО ТОГО

30 грудня 1917. Київ.

Кабінет міністра війни.

Аркуші, скріплені ниткою.

«Статут Української Армії».

Симонове творіння.

Скасовані чини. Командири — не виборні.

Армія — не гурток.

Наказ — закон.

В бою — дисципліна.

> ПРИМІТКА. 30.12.1917 С.Петлюра без процедури і погодження приймає Статут Армії. Перевищення повноважень.

IX. ДЕНЬ 0. НОВИЙ ВІДЛІК.

Війна.

Червоні на шляху до Києва.

Україна — З відповіддю. Оприлюднено публічно — трохи з запізненням.

Два підписи.

Міністра війни і Голови Уряду.

Скандал у владі. Петлюра — не годиться, не впорався — заява фракції.

— Самоуправство.

— Авторитаризм.

— Лакей імперіалістів.

— Зрадник революції.

— Ворог трудового народу!

Симон не відповідає.

Володя мовчить. Усміхається.

Симон подає заяву за власним бажанням.

— По особистих мотивах, — каже.

І виходить. З Ради. З Уряду. З цього фарсу. I don't belong here.

За дверима — сніг.

І майбутнє.

Без посади.

З темною плямою.

Зате з гідною відповіддю ворогу.

> ПІДРУЧНИК, ІСТОРІЯ УКРАЇНИ:

“Уряд України одразу відповів більшовикам. Сміливо. Гідно”

> СПОГАДИ В. ВИННИЧЕНКА:

“С. Петлюру звільнили за перевищення повноважень. Любив паради, красивий одяг. Йшов в розрив з лінією партії.”

> ПРИМІТКА:

Понад сто років пройшло. За відповідь української влади агресору — досі не соромно.

Ось вона:

***

— Росія не має права втручатися у внутрішні справи України.

— Україна не допустить анархії та розрухи.

— Більшовицькі частини повинні вернутися до себе в росію.

— Україна виступає проти більшовицьких методів встановлення влади.

***

Під цим документом два підписи.

Голови Уряду.

Міністра війни.

***

## #20. Шевченко

ПРОЛОГ. РАНОК ПІСЛЯ МАГІЇ

Київ, Маловолодимирська, 60. (Зараз Гончара).

Квартира Симона.

Кінець грудня 1917.

Темрява повзе на столицю.

Війна оголошена. З росії суне морок. Поки ще далеко, але невідворотньо. У ванні — гудіння труби, слабка вогка пара підіймається до стелі. Промені сипляться з малого вікна. Such a comfortable place. Присмак заліза під язиком.

Симон — сидить на чавунному борті, мокрий. Блідий. Блює у жерстяну миску.

На лівому стегні зверху свіжий синець. Бордова смуга оперезує тіло. Виразна крупна пляма на животі по центру цієї смуги. Від талії вниз потертості. Проте обличчя чисте. Під ванною рудий кіт, дивиться на нього.

— Марек, хоч ти… припини… — бурмоче Симон і пірнає в теплу воду.

Оля. Входить. Тихо. Домашня тепла сукня, брусля. Повстяні капці. Несе горня завареної трави. Завжди лікує.

Скептично, але рівно:

— Znowu biłeś jakiegoś smoka? Kolejnego? (Знову дракона давив, чергового?)

(Пауза, розглядає тіло)

— Nowy repertuar?

(Новий репертуар?)

Симон киває. Сьорбає. Повільно.

Оля сідає на ослінчик поруч. Погляд — на синці і подразнення ніжних місць. Потім — в очі.

— Zażywałeś coś? (Вживав щось?)

— Вийшло нарешті.

Пауза. Тиша.

Оля:

— I co, było warto? (Було того варте?)

Мовчить. Дивиться на кахлі, як завше. Завше ці лазурові кахлі.

Оля киває в бік антресольки.

— Dać coś? (Дати щось?)

— Вже ні.

— Ile tym razem dni będziesz dochodził do siebie? (Скільки днів оклигатимеш цього разу).

Симон криво посміхається.

— Недовго. Неглибоко.

Він підводиться. Обтирається. Вдягає теплий халат. Намагається підперезатися. Шарпається від болю. Сідає на борт. Повертається тулубом до неї, босий, з вологим волоссям.

— Москалі зайдуть в Київ. Готуйтеся їхати. З малою. Я — лишусь.

Оля дивиться. Спокійно.

— Kocham cię. Я тебе кохаю, — каже він обома мовами.

Оля не відповідає. Торкається легко вустами його чола — чи нема гарячки. Мовчки встає. Йде ставити чайник. Марек за нею.

************

На тумбі — комплект.

Кобзар — в пів долоні. Чорна шкіра, м’яка палітурка, сліпе тиснення. Для таємної кишені. Багрова плетена закладка, як розсічена вена.

Поруч — чотки. Ті самі. Намистини кольору запеченої крові, чорний оніксовий хрест. Китичка — як остання крапля на шкірі.

Бере. Обмотує чотки навколо зап’ястя — раз, два. Ковзають по шкірі вільно, приємно. Якщо три — як браслет, тужче. Проте так ніхто не бачить.

Кобзаря — до кишені. Найцінніший подарунок. Одягається. І згадує.

***************************

I. ДІМ РУСОВИХ

Полтава. 19 лютого 1900 р.

Стоси книжок, зошити, запах печених яблук. Густий дим. Під стінами — темні шафи, на вікнах білі фіранки з прошвою, на столі — самовар, сирники, листівки з репродукціями. Софія Русова в теплому, строгому вбранні, зачесана стрічками, розмовляє з грузином. У вікні — земська управа, навпроти.

Сотні гостей звідусіль. День народження Шевченка. Буде трус, знову. Але поки чай, вірші, дискусії. Обшуки неодмінно, але не зараз.

Русови тут лише рік. Довкола них — весь квіт, в кожному місті. Зараз це Полтава. Варто їм з’явитися десь, як за місяць — гуртки, підпільні школи, літературні вечори.

Симон стоїть біля стіни, гріє руки об гаряче горня. Окуляри. Сорочка і камізелька на ґудзиках — щільно, плечі і талія акцентовані.

Тіло струнке, спина рівна. Обличчя чисте. Вусів нема. Риси дитячі, губи пухкі. Йому двадцять, та ніхто не вірить. Але очі надто уважні, холодні.

Повз пролітають двоє панночок в сценічних костюмах — чиїсь доньки. Одна ховає усмішку, інша, більш гнучка, виринає перед ним:

— Пане… — дзвенить, грайливо. — Допоможете?

Симон прицільно ніяковіє.

— А що… вам … треба?

Дівчина повертається спиною.

— Застібка заклякла. Просто тут, біля талії. Допоможіть. Потримайте моє волосся і вправте її.

Дівчина повертається спиною.

Симон тримає одною рукою її кучері, Всі навколо стежать. Хтось сміється.

Дівчина робить крок назад. Втискає Симона в стіну.

— Отут, — дівчина нахиляється. — Будь ласка…

Стегна в стегна.

Симон підіймає руку, друга на волоссі. Торкається застібки — легко. Невидимо для всіх пальці пірнають між корсажем і поясом нижче, ніж треба, довше, ніж треба і глибше, ніж треба.

Дівчина починає танути, а глядачі пирскають з наївного дурника: не вміє застібку вправити. Якби знали, що насправді діється.

Симон невпевнено відступає. Опускає очі. Зітхає. Запинається:

— Дівчата, так не можна. Я… я семінарист. Я … служу Богу.

Всі валяться зі сміху. Ото дурне.

— Та ну, невже ви ще… нікого не цілували? — дівчині не смішно. Пальці. Волога. Голос збитий.

> «Simone, tu la veux, cette fille. Avoue-le.» (Симоне, ти ж її хочеш. Зізнайся.)

І тільки ледь-ледь, на дні зіниць, —

бісові вогники. Зіграв. Повірили.

Допиває чай.

Дівчата губляться, як метелики.

Софія Русова, проходячи повз, легко торкається його плеча:

— Таки прийшли до нас?

— Хіба вам можна відмовити, пані?

— Ви вже в наших списках, юначе. Олександре! — гукає до чоловіка. — Це той, що в бібліотеці постійно Шевченка виписує!

Олександр Русов підходить, киває. Дивиться з-під лоба.

— Добре, — каже. — Добре, що читаєте.

До кімнати ввалюється Євген Чикаленко в картатому костюмі, вуса, рухи ледь розхитані — sous chauffé, після вечері з вином. Шарудить, кидає кілька жартів до поляків і врешті підходить до Русових.

Зупиняється біля Симона. Вдивляється.

— Що це за синьоока трепетна лань? — шепоче до Софії, не особливо стишуючись.

Пауза. Потім в обличчя хлопцеві:

— Ти, часом, не поет? А то я шукаю. Нового Шевченка. Або Франка. Хоч когось, щоб не як оці всі вульгарні писаки про пристрасті і кохання до гроба. Des crétins primaires sans talent

(фр. безталанні кретини).

Софія дивиться на Симона поблажливо:

— Він не поет. Радше актор. Але може ще згодитись.

— Ага. Ну, хочеш бути корисним — знайди мені Генія, — Чикаленко скривив усмішку. — Справжнього. Без страждань на публіку й без оцих “що хотів сказати автор”. Я вкладу гроші — якщо що…

Симон вправляє окуляри:

— Якщо хочете, знайду. У мене є... знайомі.

— Ну от. Уже краще, — каже Чикаленко. І, по-батьківськи, ляс по плечу:

лише Генія. Інших і так, як багна.

Старші відходять. Симон палить. Рушає ближче до дверей. Тільки б не проґавити.

— Губи в тебе — як у повії, — шепоче хтось із хлопців поруч. — Солодкі. Віддаєшся хлопцям…?

Симон розвертається. Мила посмішка. Цигарка між пальців. Плавно облизується, затягується, підсувається, і повільно видихає хлопцю у вухо. Голос як сталь:

— Вихрещу тебе. По повному. Обряду. Пішли. Тобі сподобається.

Хлопець чомусь вирішує загубитися. А Симон знову святе дитя.

Раптом. Тріщать двері.

І тиша.

Заходить Микола.

Міхновський.

Сьогодні він неймовірний.

Озирає кімнату — зупиняє погляд на Симонові. На мить. Фіксує. Легка усмішка. Йде далі.

And nothing else matters!

> ПРИМІТКА. Чикаленко дуже не любив Міхновського. Попри те, що і той, і той дружили з Шеметами.

> ПРИМІТКА #2. Русови були в Полтаві менше 3 років. І якраз в це “вікно” потрапив Симон.

На тому будинку зараз гранітна дошка з Миколою. Місце першого прочитання “Самостійної України”.

II. MANIFESTO

Симон збоку. Щоб Микола його бачив. Нема ні холоду, ні простору. Лише пульс. Лише ВІН.

Адвокат Міхновський. Вигнаний з Києва в Харків. Зараз тут, у Полтаві. Двометровий. Справжній. Кожне слово, як калене залізо. Виголошує програму ВІЛЬНА УКРАЇНА.

> — Ми візьмемо силою те, що нам належить по праву, але віднято в нас теж силою.

Симон міцніше стискає чотки. Його єдине заземлення.

> — Ми не допустимо, щоб проміння свободи всіх націй заблищало на наших рабських кайданах.

У грудях тисне. Весь світ спресовано. Один чоловік. Один голос. Ритм.