Я мовчу. Бо правда.

Пішов на кухню. Хильнув, що було.

Вертаюсь з пляшкою. Він вже на канапі.

Сидить. Охопив гостре коліно.

Витертий. Тільки з волосся трохи.

— Тут лишусь, — каже. — Далеко йти.

Дивиться прямо в очі. Як завжди.

Голос його висихає:

— Я тебе не візьму. Спина. Сьогодні — ні.

Отак спокійно. Як про погоду.

І йде далі:

— А ти думав, я не знаю?

Я читав Фройда. Навіть він такого, як ти, Володя, не уявляв.

Тягне під мене — а мучиш жінок.

Гидота.

Каміння на голову.

Цвяхи під нігті.

Він мене читає до останнього рядка.

Сідаю поруч.

Скривився:

— І давай, Володя, без шмарклів. Ти не єдиний на світі. 13 років ходиш і мовчиш.

Я дістаю чарки.

— Ні, — каже. — Ліки. Алкоголь — протипоказаний.

Світло вимикаю. Я — в ліжку. Він — на канапі.

У вухах відбиває барабан.

Він. Сказав.

Це.

Почекав.

Питаю.

— А чого Леся?

Пауза.

— Максим Славінський. Альманах. Лесин… Ларисин коханець.

У Пітері домовились: буде донька — назву Леся. Він в Центральній Раді. Запитай сам.

Він заснув.

А я лежу. Дивлюсь у стелю. До ранку.

Тепер все сказане. Крім завтрашнього.

Чи.

Він.

Знає? — про завтра.

> ПІДРУЧНИК УКР. ЛІТ, 10 клас:

«У своїй творчості Володимир Винниченко викривав безглуздя і штучність старої святеницької моралі. Виступав проти аморалізації людини буржуазним суспільством.»

4. CAMERA EYE [СИМОН]

Ц. Рада

28.06.1917 за н.ст.

Наступного ранку, 28 червня, було оформлено перший український уряд. Генеральний Секретаріат.

На чолі — Володимир Винниченко

(Перший заступник Голови Центральної Ради)

Фотографа викликали одразу після протоколів. Усі метушились.

Симону не дали стільця зі спинкою.

Вказали: сюди.

Крайній правий.

Стілець був нижчий за інші.

Його буквально посадили так,

що плечі провалились,

і на фото він здавався меншим,

ніж насправді.

Він сів. Обережно.

Спина боліла з ночі.

Ліки не подіяли.

Тулуб ніби просився всередину.

Але треба було триматись.

Не зігнутись — остаточно.

На ньому був піджак, стилізований під військову форму — щось між цивільним і фронтовим. Комір жорстко стояв, муляв, ґудзики відблискували, але це не був мундир.

Поруч — Єфремов в вишиванці, мовчки.

За спиною — Мартос, погляд сторожкий.

«Дивіться в камеру.»

Симон не міг.

Лише трохи повів головою.

Руки на колінах.

Пальці не стискались.

Його не призначили.

Дорадчий голос.

Обов'язки без повноважень.

“Звідти” не затвердили, сказав Володя і посміхнувся.

Фото було поставлене так, щоб той, хто мав в руках ножиці, міг одним порухом його зрізать.

> ПІДРУЧНИК ІСТОРІЯ УКРАЇНИ, 10 КЛАС:

«28 червня 1917р. С.Петлюра був призначений Генеральним секретарем з військових справ.»

> НАУКОВА МОНОГРАФІЯ:

«Петлюра залишався головою УГВК, а не Генеральним секретарем...

Мав лише дорадчий голос. Підпису і повноважень не було.»

> ЩОДЕННИК В. ВИННИЧЕНКА:

«Сьогодні постала українська влада. Генеральний Секретаріат. Це був ідеальний Уряд. Основою його була добра воля, довір’я й спільна мета.

Було спекотно. Пив чай з лимоном.»

> ЩОДЕННИК С. ЄФРЕМОВА:

«Я в 1917 не пізнав колишнього Симона: виріс, споважнів, розвинувся.

В Центральній Раді в 1917–1918 року він був одним з найбільш вдумливих і розвинених політиків.»

[Примітка від автора. Ця фотографія в усіх підручниках, вікіпедії - всюди]

5. I AM YOUR FATHER (патрицид)

Київ, липень 1917

Міхновський не підвівся. Сидів, як завжди — рівно, вперто. Кабінет був у старому будинку, з товстими стінами й важкими запиленими завісами. Повітря застигло, як кисіль.

Симон помітив, що тут усе лишилось, як було: дубовий стіл, мапа з олійною плямою в центрі, газети з заголовками з минулого життя.

— Це ти? — спитав Міхновський тихо.

Симон зупинився перед столом. Кивнув.

— Я чекав тебе, — сказав Міхновський. — Ще тоді. Коли тебе висунули в Комітет.

Ти стояв збоку.

Симон мовчав.

— Я з тобою, завжди був і буду, — сказав нарешті.

— Знаю, — відповів Микола.

— Тому мушу знищити, — видихнув Симон.

Пауза.

— А чого саме зараз? — спитав Міхновський.

Симон подивився прямо:

— Бо їх стратять.

— Кого?

— Сам знаєш. Твоїх. Полуботківців. Якщо ти їм не скажеш розійтись — я це зроблю. Тоді вже не буде вороття.

Міхновський не повів бровою.

— Тебе вб’ють наступним. Дуже скоро.

Симон підійшов впритул. Обережно поставив на край стола руки — костяшками вниз. Ліву. Праву. Нахилився до Миколи.

Очі — в очі.

І тихо:

— Я передам, знайду спадкоємця.

І він піде далі. Навіть якщо мене не стане.

— Що ти передаш, чудо ти горохове, — проревів Микола, регочучи.

Симон не кліпнув:

— Що Україна буде вільною.

Микола понизив тон:

— Як? Через нас з тобою, мертвих?

Симон мовчки пішов.

Двері не скрипнули. Повітря не ворухнулось.

> СПОГАДИ М. ГРУШЕВСЬКОГО:

«Тоді ми ще не знали, що Симон Петлюра — це Міхновський,

тільки інтеліґентний і лагідний.»

6. HELLO DARKNESS [СИМОН]

Липень 1917

Київ, село Грушки. Нинішня станція метро Берестейська.

**Полуботківці — самочинно створений полк з Чернігова, що прибув до Києва, щоб проголосити незалежність України. 5000 душ**

Симон приїхав один, сам кермував.

Без охорони, без знаків. Вояки стояли щільно — мовчазні, запалені. Деякі ще з багнетами.

Він зупинився перед групою. Хтось вигукнув:

— Ми — не зрадники! Ми хочемо незалежності!

Його обступили. Хтось просив, хтось кричав, хтось уже благав.

— Ми ж за Україну!

— Ми не довіряємо словам!

— В Раді слабаки! Ви нас зливаєте!

— Хай Симон скаже!

Він слухав. Довго. Не перебивав. Не виправдовувався. А потім — став на якийсь ящик. Подивився поверх голів.

Промова була коротка. Голос довелося знизити. Очі теплі, сірі.

— Брати.

Я просив вас не вносити дезорганізації внаші ряди. Я не засуджую вашого гніву.

Але ви не маєте права на самочинство.

Ворог чекає, щоб ми розвалилися зсередини. Не давайте йому того.

Ми не можемо бути анархією. Має бути сила. І порядок.

Він зійшов без оплесків. Потім був наказ.

Роззброїти полуботківців.

Тихо. Офіційно.

Їх відправили на Західний фронт [першої світової]. Дуже скоро з 5 тисяч лишилося п'ятеро.

Поручник Міхновський був відправлений туди ж.

Симон вийшов з автівки. Крокував до будівлі Центральної Ради.

Ліва рука в кишені.

Дві багрові риски охопили зап'ястя.

Оніксовий хрест трохи охолоджував. Ніхто не бачив.

> Щоб жити серед вовків — треба стати вовком.

Inter lupos vivendum est, lupus fiendum est.

[Від автора. Документів про ці події майже немає. Дуже скоро, взимку, не буде кому захищати Київ.]

7. THEY CALL ME

Перед від’їздом, в своєму кабінеті, Володя сказав:

> — Зустрінь Розу. Ти єдиний, хто не їстиме з моєї тарілки.

Симон зиркнув, тихо:

> — Що ж ти так всього боїшся, лідер революції?

---

Київ. Липень 1917.

Вокзал дихає вогнем.

Роза стоїть біля колони. Валіза в руках. Телеграма в сумці.

Володя: “ТИ МЕНІ ПОТРІБНА. В КИЇВ”

Симон виходить на платформу рівно, без поспіху.

Жакет. Нові окуляри. Годинник на ремінці. Хустинка куточком. Оксфорди.

В руках — оберемок білих лілей.

Підходить. Вклоняється галантно.

> — Симон Петлюра. Підлеглий вашого чоловіка. — всміхається. — Я за описом не так повинен був виглядати?

Вона трохи здивована:

> — А яка у вас посада?

Симон посміхається:

> — Сам точно не знаю. Якою вам зручно мовою?

Вона дивиться на нього довше, ніж треба: — Що, ви справді не знаєте?

Він заперечує: — Ви з Москви. Жили в Парижі. Зараз — в Києві. Я не хочу помилитись.

Вона усміхається: квіти ніжні.

> — Des lys? Pourquoi pas des roses?

(Лілеї? А чому не троянди?)

> — Ce serait banal.

(Це було б банально.)

> — Mais ça aurait été dans le style de Volodia.

(Але це було б у стилі Володі.)

> — C’est pour ça — pas des roses.

(Саме тому — не троянди.)

---

Вони йдуть поруч. Не торкаючись.

Вона щось про погоду, про Сорбонну. Він киває.

А в голові Симона — Володіни фрази.

Ті самі, які той повторював у всіх листах:

“Коли вона сміється — це ти. Вона завжди – ти.”

І от вона — поруч.

Жива. Сонячна. Екзотична.

І Симон думає тільки одне:

> Як можна було її не розгледіти?

## #17. Одержимість

1. ÉTIQUETTE [ВОЛОДЯ]

Київ. Готель “Savoy”. Хрещатик, 38

[від. авт. між ЦУМом і КМДА]

Ген. Секретаріат. Липень 1917

Прийом. Спідниці. Корсети. Парфюми. Світські бесіди.

Я в нарядному. Але голий. Всім від мене треба тільки одне:

— А де ваша?

— Без жінки?

— Як же так.

Не може голова уряду бути неодружений.

Шампанське дзвенить. Шпажка від канапки вколола язик. Борода підходить, руку на плече, ніжно по-батьківськи: «Для твого ж блага, Володимире Кириловичу».

Їм треба проштампована самка.

> Jupe certifiée, — сказав би ВІН і скривив би губи. (*фр. схвалена спідниця)

Хто. Дав. Право. Лізти в моє життя!

Нічого. Скоро будете кликати жінок — щоб вам квіти носили. На цвинтар.

2. LORNET [ВОЛОДЯ]

Київ, Володимирська, 57

Центр. Рада. Липень 1917

Велика Зала.

Засідання. Шурхіт. Шкрябання. Задуха.

Сотні дуп з дипломами. Названі “Влада”.

Професор трусить бородою. Відірвався від опису чергової козацької битви.

Строчить про свою Хмельниччину прямо в Центральній Раді. Каже, що Визвольна війна — це важливо.

> ВІН прошепотів би: L'hypocrite (фр. лицемір). Він тут. Сидить далеко. Не дивиться.

Професор вимахує папірцем.

— Шановне товариство, лист із Галичини. Від дитинки, онука мого колеги, мецената і гарного друга. Гімназист. До пана Винниченка.

***

….Та скільки ж можна, хер бородатий. Знову. Він же це вже читав в уряді, поміж своїх.….

***

>Лист

“Вельмишановний пане Володимире!

Щиро вітаю Вас.

Ми вдома молимося за нашу державу,

і віримо, що одного дня всі українці з’єднаються.

Дідо передає Вам лорнетку —

на згадку про Львівську оперу.

Каже, Ви зрозумієте.

На ній написано: “В серці — назавжди.”

З повагою —

Роман Шухевич, учень 1-ї кляси академічної гімназії”

“В серці — назавжди”.

Ні. Шкіряна рукавиця. Тонке зап’ястя. І ця клята лорнетка.

Між моїх ніг. І в голові.

Другий раз, вперше це читав в уряді. Ще не всі побачили мою реакцію. Очі — на мене. Без винятку. Не вірю в бога. Але скоро повірю в пекло.

Не кліпаю. Усміхаюсь. Вигадую нові способи страти.

Симон дивиться, сидить далеко. Не ховається. Не сміється. Просто вкручує поглядом.

> Я читаю його очі: Nullus es. (лат. Ти — ніхто). Піт спиною.

Він мене знехтував. Тоді, в ванні.

Тринадцять років знав.

Нічого не вдіяв.

Мав життя. Крім мене.

Це була помилка. Його.

Остання.

Виходжу в курилку, за спиною: “А Симон там єдиний нормальний”

На балкон. Діти у дворі: “Ні, Я буду за Петлюру” І хапає іграшкову шаблю.

Купую газету: “Хто такий Симон Петлюра”.

Скоро — ніхто.

> МОНОГРАФІЯ: “На засіданнях Ради Грушевський писав свої праці. Наприклад, «Студії з економічної історії України» і «Про старі часи на Україні».

(Лорнетка - бінокль на довгій, часто гострій шпажці. з металу чи кістки. Від авт. Епізод з лорнеткою - в главі “Опера”)

3. ROMANCE [РОЗА+ВОЛОДЯ]

Київ. Пушкінська, 23. (авт. нині Чикаленка)

Серпень 1917

Володіна квартира.

Роза отримала телеграму. Від Володі. В Москву: “Ти потрібна в Києві.”

Приїхала. Гарна. Вірила, скучив.

Але його не було. Він ще в комісії в Пітері. Служки зиркають, як на тушу.

Кожну брав. А вона нині — Жінка голови уряду.

Нерозписана. Зате з боргом. Супружнім.

Центральна Рада. Зайшла випадково. Курилка. Ніхто не впізнав.

Біла шапочка. Сидить. Слухає.

— Кажуть, у Винниченка новенька, не з наших… А Онися? Аборт. Від нього. А зараз — хто?

Сміх. Дим.

— А та його… ну, “жінка”... Кажуть, не родить. Це він через неї гуляє. Бідний. Шкода його. Змучився.

Пауза. Хтось кидає недопалок.

— Вчепилася блохою. — Життя йому напастить.

***

Одного дня.

Повернувся. Без звуку.

Посеред ночі. Без голосу.

Роза спала — міцно, вперше за тиждень.

Прокинулась.

Він між стегнами. Глибоко.

Задуха. Важкість.

Нічна сорочка зібгана, тре по спині.

Зрозуміла.

Пів року не бачилися. Не сказав нічого.

В цілунках немає користі.

Роздягатися теж не треба. Кохання не чекатиме.

Плечі — пальцями вкручені.

Тіло слухняне, реагує за звичкою.

Рідний запах. Той самий.

Володя.

Перша насолода — навертає хвилею.

І спадає. Очі Рози зволожені.

Це він.

Не питає, не чекає, не дивиться.

Роза хоче подихати.

Відкрити вікно.

Притулитися.

Щоб подих на шиї. Пальці у волоссі.

Губи в губи.

Але він мовчить. І повертає її. Обличчям у матрац.

Різко.

Одним поштовхом.

Входить. Не туди. Не так, як в жінку.

Як втекти? Тримає за голову шкіряними рукавицями.

І знову тіло здригнулося.

Без її волі. Без участі.

Вийшов.

Нарешті.

Боялася ворухнутися. Вкусила кут подушки.

Сірник. Спалах.

Обличчя інше. Посмішка гостра. Під вусами. Задоволений.