Її рука здригнулась від ледь стримуваного захвату.

— Ти писала... "я хочу відчути твої стінки пальчиками"... — прошепотіла вона, ніби цитувала священний текст. — "Я хочу зрозуміти, яка в тебе глибина. І чи є в тебе всередині... іскри".

"ІСКРИ, БЛЯДЬ!!!!!" — я ледь не закричала вголос. Вона що, бляха-муха, з'їла те перламутрове мило, поки я не бачила?!?!? ЗВІДКИ В СРАЦІ МОЖУТЬ БУТИ ІСКРИ?!?!? Хіба що від короткого замикання в моєму мозку!!!!

— Іскри... є в кожному з нас, кицю, — філософськи заявила я, входячи в образ мудрої наставниці. — Їх просто треба... знайти. Розбудити. Видобути з глибин...

Я замовкла, бо зрозуміла, що починаю говорити, як той дід з клубу "Останній Подих".

Вона зрозуміла все без слів. Я відчула, як вона почала розвертатись, і за мить я вже дивилась (якщо так можна сказати в абсолютній темряві) в напрямку її спини. А потім вона... вона почала опускатись навкарачки. Я чула шурхіт її сукні, тихе сопіння...

І я стояла. Як бовдур. В абсолютній темряві. В чорній дірі. А переді мною... готували до дослідження портал в інший всесвіт. І тепер вже мені... треба було пхати туди пальці. На дотик. Без світла. Без інструкції. З однією лише надією, що хоча б її срака не буде вивергати прокляття і не вимагатиме ввести в неї промисловий вентилятор. Це буде важка ніч. Чи вічність. Хто зна цих фізиків...

Окей. Ось він, момент істини. Момент, коли я, Роксолана-самозванка, повинна перетворитись на Марічку-дослідницю. Я глибоко вдихаю (вже вкотре за цю вічність), сідаю навпочіпки, щоб не втратити рівновагу і не впасти пикою в цю чорну безодню. Все на дотик. Все, блядь, на дотик. Моя рука обережно, як сапер на мінному полі, рухається вперед, поки не знаходить м'яку, теплу тканину її сукні. Є контакт.

Тепер — найскладніше. Знайти "об'єкт дослідження". Я починаю водити долонею, намагаючись зорієнтуватися. Сідниці... так, ось вони, дві. Пружні, гладенькі... Так, Роксолана, не відволікайся, сука, ти науковець, а не збоченка! Ти маєш знайти центр. Епіцентр. Нуль, з якого все починається. Я знаходжу улоговинку між сідницями і обережно, виставивши вперед вказівний палець, як спис, починаю рухатись вниз.

Ось воно. Щось м'яке. Вологіше, ніж усе навколо. Отвір. ПОРТАЛ!!! Бінго!!!! Я, блядь, геній орієнтування в темряві!!!

"Настав твій час, моя космічна жрице!" — думаю я, слинявлячи свої пальці, як це робила вона (а хулі, традиція є традиція!), і рішуче, але ніжно, вводжу два пальці... всередину.

Тієї ж миті звідти, зсередини, виривається тихий, здивований скрик:

— Ой!

А потім її голос, сповнений незрозумілої для мене нотки... веселощів?

— Марічко... це... це не той портал. Це, так би мовити, парадний вхід. А нам треба до чорного ходу. Він трохи вище.

БЛЯЯЯЯЯЯТЬ!!!!! Я, курва, промазала!!!! Я залізла не в ту дірку!!!! Я, велика дослідниця анальних глибин, великий знавець географії чужих сраниць, сплутала, блядь, пізду з дупою!!!!! ЯКИЙ СОРОМ!!!!! Який, в сраку, позор для всієї нашої майбутньої цивілізації!!!!! Це наче Колумб, який шукав Індію, а знайшов Америку, тільки в сто разів більш принизливо!!!!

Мої щоки палають, як доменна піч. Я миттєво висмикую пальці, наче доторкнулася до розпеченої праски. Слава богу, слава чорній дірі, що вона не бачить мого червоного, як помідор, їбала!!!!

— Я... я перевіряла... периметр, — швидко знаходжусь я, намагаючись врятувати залишки своєї репутації. — Треба ж спочатку вивчити... сусідні галактики... перед тим, як занурюватись у центральну чорну діру. Безпека понад усе!

— Ааа... розумно, — довірливо погоджується вона.

ФУУУУУХ, пронесло!!! Я витираю свої "дослідницькі" пальці об власну сукню. Друга спроба. Цього разу – більш ретельно. "Трохи вище", кажеш? Окей. Я знову знаходжу ту саму улоговинку і обережно, сантиметр за сантиметром, повзу пальцями вгору... Так... ось... здається... так, воно. Таке маленьке, стиснуте... ніби чекає. Молитовно зціпивши зуби, я прицілююсь... і вводжу. Цього разу – точно туди.

Заходить туго. Набагато тугіше, ніж було в мене. "Дівчинка явно не готувала свій портал до візиту куркою-гриль", — зверхньо думаю я, відчуваючи себе досвідченим ветераном. Я повільно пропихаю спочатку один палець, потім другий. Її тіло напружується... а потім...

— Оооооххххх.....

З темряви доноситься протяжний, низький, вібруючий стогін. Такий щирий, такий... щасливий. Я відчуваю, як м'язи всередині неї починають стискатись і розслаблятись навколо моїх пальців, ніби пульсуюча медуза.

— Таааак.... — шепоче вона. — Ось він.... справжній... В тебе такі... такі впевнені пальчики, Марічко... відразу видно — професіонал... Оооо.... яка... яка в мене глибина...? Ти відчуваєш дно? Чи... там нескінченність...?

Я повільно починаю ворушити пальцями, досліджуючи її внутрішній світ, який, чесно кажучи, виявився не таким вже й безмежним. "Нескінченність, ага. Три з половиною сантиметри нескінченності", — цинічно відзначає мій мозок.

— Там... там видно зорі... — урочисто проголошую я, продовжуючи делікатно ворушити пальцями.

— Ооооо... зорі..... я... я бачу їх... я бачу... ооооххх.... так... досліджуй мене... досліджуй... глибше....

Її стогони наповнюють цю чорну порожнечу. І знаєте що? Це було... непогано. Набагато краще, ніж коли пхали в мене. Стояти на роздачі виявилось приємніше, ніж на прийомі. Можливо... можливо, я все-таки народжена для того, щоб бути верховною жрицею. Треба тільки купити собі карту людського тіла. Щоб більше не плутати галактики.

Мої пальці всередині неї, як двоє сліпих кошенят в чорному оксамитовому мішечку. Вони тицяються в теплі, пружні стінки, намагаючись намацати хоч якісь орієнтири в цьому живому лабіринті. Він дійсно вузький. Такий... незайманий, наче в нього ніколи не входило нічого більшого за вказівний палець проктолога під час медогляду. Це водночас і збуджує, і змушує відчувати якусь, блядь, відповідальність! Я ж, в її очах, Колумб, що відкриває нові землі!

Я починаю уявляти собі це все. Як виглядає її портал? Чи він рожевий? Чи червоний? Чи, може, враховуючи її любов до всього містичного, він фіолетовий з золотими прожилками, як аметист? Мої пальці повільно кружляють, намагаючись передати мені хоч якусь інформацію, а її стогони стають густішими, глибшими, заповнюючи собою всю чорну діру. Вона рухається в такт моїм рухам, насаджуючись на мої пальці, і я розумію, що мені... мені це, курва, подобається! Я відчуваю себе, як, блядь, диригент, що керує цілим оркестром стогонів та скорочень м'язів!

І тут, на самому піку її екстазу, коли вона вже дихає, як загнаний кінь, її голос раптом стає тихим, змовницьким, сповненим нової порції хтивої ностальгії.

— Ооо... Марічко... — шепоче вона, і її гарячий подих лоскоче мою руку. — Я... я зараз згадала... пам'ятаєш... твою найулюбленішу фантазію?

"НАЙУЛЮБЛЕНІШУ, БЛЯДЬ?!?!?!" — мій мозок в паніці починає перебирати варіанти. "ЩО МОЖЕ БУТИ КРУТІШЕ ЗА МИЛЬНУ ОПЕРУ В ДУПІ?! ЩО?! КОЛЕКТИВНЕ САМОСПАЛЕННЯ ЗА ДОПОМОГОЮ КЛІЗМИ З БЕНЗИНОМ?!!?!"

— Ту... про Лесю Українку...

"ПРО КОГО, БЛЯДЬ??!?!?" Я на мить завмираю, і мої пальці перестають рухатись. З темряви доноситься розчароване "мммм?". Я швидко відновлюю рух, не даючи їй запідозрити моє повне, тотальне, абсолютне нерозуміння.

— ...де вона... наша домінатрікс, — продовжує Аріандра мрійливо. — В чорному шкіряному корсеті, з батогом... і зі страпоном. Таким великим, чорним. І вона має нас обох. Спочатку мене, потім тебе. А потім разом. І шмагає батогом по сраці, і читає... читає "Contra spem spero!". Прямо під час... "Я на вбогім сумнім перелозі буду сіять барвисті квітки, буду сіять квітки на морозі, буду лить на них сльози гіркі...". Оооххх... Ти така... така вигадниця, Марічко... так поетично...

Я СТОЮ РАКОМ НАД ЇЇ СРАКОЮ, З ДВОМА ПАЛЬЦЯМИ В ЇЇ ДУПІ, В АБСОЛЮТНІЙ ТЕМРЯВІ ПОСЕРЕД НЕВІДОМОЇ ХУЙНІ, А ВОНА МЕНІ, БЛЯДЬ, РОЗПОВІДАЄ ПРО БДСМ-ВЕЧІРКУ З ЛЕСЕЮ УКРАЇНКОЮ ЗІ СТРАПОНОМ!!!!!!! ЦЯ МАРІЧКА, СУКА, НЕ ПРОСТО ЗБОЧЕНКА!!!! ВОНА — НАЦІОНАЛЬНА ГЕРОЇНЯ!!! Вона перетворила класикиню української літератури на ікону БДСМ! Це ж, блядь, рівень! Це так охуєнно, що в мене навіть в дупі почало свербіти від захвату і поваги!!!!

З мого горла виривається хриплий, схвильований смішок.

— Як... як я можу це забути, кицю? — шепочу я, і мої пальці починають рухатись швидше, агресивніше, намагаючись імітувати ритм вірша. — Це... це ж основа моєї філософії! Без надії... сподіватись! Вводити в себе... і вірити, що там, на морозі... розквітнуть... барвисті квітки... ААААААХХХ!!!!

Я відчуваю, як все її тіло напружилось, як струна. Вона видає довгий, пронизливий, майже болісний крик, який луною прокочується по нашому чорному космосу. І всередині неї... мої пальці відчувають швидку, гарячу пульсацію. Сильну. Здається... я все-таки знайшла її іскри. Або, принаймні, спровокувала коротке замикання. Леся Українка, курва, знала, що робила. Як і ця незрівнянна, геніальна сука Марічка. І я, її жалюгідна, але дуже талановита тінь.

Її крик, гострий, як лезо, розрізає тишу, і моя рука з пальцями всередині відчуває, як її портал, її чорна діра, її маленька, але така чутлива, бляха-муха, галактика починає здригатися, як під час землетрусу. Вона вібрує, пульсує, стискається навколо моїх пальців так сильно, що я майже чую "хрум-хрум". Це було... потужно. Дуже, блядь, потужно. Я, здається, випадково натисла на кнопку "самознищення", і воно їй сподобалось!

Крик переходить у довгий, тремтячий видих, схожий на звук повітряної кульки, з якої повільно випускають повітря. Вона обм'якає, опускається животом на підлогу, а мої пальці, виконавши свою героїчну місію, опиняються в пастці — затиснуті її розслабленими, але все ще міцними сідницями. Вона дихає важко, шумно, як людина, яка щойно пробігла марафон... чи пережила візит Лесі Українки з батогом.

Кілька хвилин ми лежимо (я — навпочіпки, вона — пластом) в цій поворотній тиші. Тиші, в якій тепер дзвенить її задоволення. Я обережно витягую свої пальці, тепер вже мокрі не від слини, а від... ну, від соків космосу, скажімо так. Витираю їх об свою нещасну сукню, яка вже бачила більше за весь цей вечір, ніж я за все життя.

Вона глибоко, шумно вдихає і видихає.

— Еххх, Марічко... — її голос слабкий, втомлений, але такий, сука, щасливий. Наче вона щойно з'їла три кілограми найсмачнішого в світі морозива.

"ЩО, БЛЯДЬ, ЩЕ?!?!?" — панікує мій мозок. "ЗАРАЗ ВОНА ЗАХОЧЕ, ЩОБ Я З'ЇЛА ЇЇ НІГОТЬ, БО 'ТИ ПИСАЛА, ЩО ЦЕ КРУТО'?!?!"

— Я згадала... — продовжує вона тим же мрійливим, розслабленим голосом. — Ти ж... обіцяла мені борщ зварити.

Пауза.

БОРЩ, БЛЯДЬ?!?!?!

Після Лесі Українки... після страпона... після анального оргазму... вона згадала про БОРЩ?!

Мої брови, яких вона, на щастя, не бачить, злітають кудись до лінії росту волосся.

— Справжній, — продовжує вона, і я чую, як вона посміхається. — Український. Наваристий. Щоб ложка стояла. Зі сметаною. І з салом... таким, з проріззю... і з часником. І чорний хліб. Щоб ми сіли... і разом їли. Прямо з однієї миски.

Вона знову глибоко зітхнула, і це зітхання було сповнене такої туги, такого світлого суму за нездійсненою мрією... що я ледь не розплакалась. Від сміху. Це було вершиною абсурду. Найвищою точкою цього вечора. Вищою за БДСМ-пенсіонерів і паралельні світи. Найкраща прелюдія до анального фістингу – це, виявляється, обіцянка нагодувати борщем.

— Шкода... — з сумом додала вона. — Світла нема. І ми тут... в чорній дірі... і ніякого борщу...

Я, велика верховна жриця, володарка порталів і тепер уже — володарка її анального оргазму, мусила відповісти. І я відповіла. Голосом, сповненим такої ж безмежної мудрості, з якою я розповідала про господарське мило.

— Кицько, — урочисто почала я. — В нашій цивілізації... в нашому новому світі... ми будемо варити борщ без вогню. Ми будемо варити його силою думки. Ми візьмемо ідею буряка... сублімуємо сутність капусти... додамо квантовий екстракт картоплі...

— І сало? — перебила вона, в її голосі бриніла надія.

— І саме поняття сала з абсолютною ідеєю часнику! — не зупиняючись, продовжувала я, відчуваючи себе кулінарним божеством. — І ми будемо їсти його, Аріандро! Ми будемо їсти його вічно! Наші тіла будуть насичуватися не калоріями, а чистою енергією борщу! Це буде наш перший указ як верховних жриць! Обіцяю тобі. Як тільки ми розберемось із цією чорною дірою. Або як тільки в ній з'явиться перша ідеальна каструля.

Вона щасливо, по-дитячому хмикнула.

— Обіцяєш?

— Обіцяю. І знаєш що? — додала я. — Для тебе... я навіть навчуся вводити часник... ректально. Щоб борщ був одразу... з пікантною ноткою.

Її щасливий, розслаблений сміх луною прокотився по нашій нескінченності. Мені здалося, чи в цій чорній дірі стало трішечки, зовсім трішечки... світліше? Мабуть, здалося. Від голоду. Бо я тепер, курва, і сама захотіла борщу.

Після наших величних планів щодо ментального борщу і ректального часнику в чорній дірі знову запанувала тиша. Але цього разу вона була іншою. Теплою. Розслабленою. Сповненою якогось спільного, божевільного щастя. Аріандра перевернулась на спину і лежала десь поруч. Я чула її спокійне, рівне дихання. Сама я все ще сиділа, як японський монах, намагаючись привести до ладу свої думки, які після обіцянки зварити борщ остаточно перетворились на салат "олів'є".

І раптом я відчуваю рух. Вона повзе до мене. Я чую, як шарудить її сукня, як ледь поскрипує підлога. Вона рухається повільно, обережно, як кішка. Я не рухаюсь. Чекаю. А що мені ще, блядь, робити? Втікати в нескінченність?

Ось її тепла, м'яка рука торкається мого коліна. Потім інша. Вона обіймає мене за ноги і кладе голову мені на стегна, вмощуючись, як на подушці. Це так... ніжно. Так довірливо. Моє цинічне серце, загартоване тисячами поїздок під дощем, раптом робить "тьох" і тане, як шматок масла на гарячій сковорідці.