Пауза після нашого натхненного обговорення переваг екстремальної гідроколонотерапії затягнулася. І тиша, яка й до цього була, як вата у вухах, раптом стала... інакшою. Вона стала важкою. Оглушливою. В ній не було ні надії на звук води, ні шелесту перламутрового мила. В ній не було ніхуя. Взагалі.
Я відчула, як її рука, що весь цей час міцно тримала мою, злегка здригнулась. Наче вона тільки зараз, після всіх цих фантазій про мило, цеглу і клізми, звернула увагу на те, що відбувається НАЗОВНІ, а не всередині моєї уявної сраки.
— Марічко... — її голос був напрочуд тихим, майже невпевненим. Вперше за весь вечір я почула в ньому не цікавість чи хтивість, а... страх. Справжній, людський страх. — А... така тиша... і нікого... зовсім. Що, як...
Вона замовкла. Я чекала, що вона договорить. Можливо, щось типу "що, як ми ніколи не знайдемо ванну?" або "що, як у мене немає такої великої каструлі?". Але те, що вона сказала далі, змусило навіть мої цинічні, загартовані в боях з анімешниками, нутрощі стиснутись у крижаний кулак.
— ...Що, як це кінець світу?
"КІНЕЦЬ СВІТУ?!"
— Не просто... електрики нема, — продовжувала вона, і її шепіт тремтів. — А взагалі. Всього. Що, як та ракета руснява... вона була не простою? Що, як вона... щось активувала? І все зникло. Всі люди. Всі міста. Всі країни. Просто... вимкнулось. І залишились тільки ми. Ти... і я. Вдвох. У цій порожнечі. Останні люди у Всесвіті.
Я стояла і дивилась в непроглядну темряву. І я... я задумалась. А хулі, власне, ні?!!! Всі ознаки ж на місці! Вимкнули світло. Немає зв'язку. Немає звуків. Безкінечний простір. Апокаліптичні теорії від сліпої дівчинки. Та це, блядь, класичний сценарій постапокаліптичного фільму, тільки без зомбі! Поки що без зомбі...
Моя уява, розігріта попередніми вправами, миттєво намалювала картину. Ось ми вдвох блукаємо по руїнах цивілізації. Навколо — пусті, мовчазні міста. Іржаві остови машин. І тільки ми, Роксолана-Марічка і Аріандра — останні представниці людства. Нові, блядь, Єва і Єва. І тепер на наших плечах... точніше, в моїй сраці... лежить відповідальність за відродження цивілізації! Але як, курва, як?! Навіть якщо я навчусь пхати в себе не тільки мило, а й заморожену сперму з покинутих банків репродуктології, це ніхуя не спрацює! Ми ж обидві дівчатка у смаках яких немає вагін!!!!
"ТАК, РОКСОЛАНО, ЗБЕРІСЬ, СУКА! НЕ ЧАС ДЛЯ ПАНІКИ!"
Але інша частина мого мозку, та, що відповідала за сарказм і чорний гумор, раптом підкинула мені просто геніальну думку.
Якщо ми останні люди на Землі... то всі ті анімешники з лисячими хвостами — мертві! Мертвий мій начальник, який штрафував мене за запізнення! Мертвий консьєрж-індик! Всі мертві!!! На світі немає більше надокучливих клієнтів, кредитів, податків і черг у супермаркетах! Є тільки я, Аріандра, і безмежний світ, повний речей, які тепер належать нам!
Я відчула, як на моєму обличчі розповзається найширша і найбожевільніша посмішка.
— Знаєш, Аріандро, — промовила я глибоким, урочистим, майже пророчим голосом. — Можливо... можливо, це не кінець. Можливо, це... ПОЧАТОК. Початок нашого світу. Чистого. Нового. Тільки для нас.
— Початок? — злякано перепитала вона.
— Так! — я піднесла вказівний палець догори, ніби вказуючи на невидимі зорі. — Ми заснуємо нову цивілізацію! Цивілізацію, побудовану на принципах розширення свідомості! На анальному пізнанні Всесвіту! Ми будемо головними жрицями цього культу!
Мовчання. А потім я відчула, як вона, услід за мною, посміхається. Посміхається щасливо, як дитина, якій пообіцяли найбільшу іграшку в світі.
— Жриці... — заворожено прошепотіла вона. — Нам потрібен буде... храм.
— Храм ми побудуємо з цегли! — заявила я. — Силікатної, білої! А освячувати його будемо господарським милом! І перше, що ми зробимо, як тільки знайдемо вихід з цього коридору – ми знайдемо найкращу клізму в світі! І промиємо цей світ до блиску! Наш світ, Аріандро! Наш!!!
Ми стояли в обіймах темряви, дві божевільні жриці неіснуючого культу, і будували плани на майбутнє в світі, який, можливо, перестав існувати. І це було так охуєнно, що я майже забула, як мені хочеться срати. Просто від страху.
Цей ентузіазм "останніх жриць на руїнах світу" якось швидко вивітрився, як дешеве пиво з відкритої пляшки. Бо ми, блядь, все ще стояли в тій самій сраці. Неважливо, кінець це світу чи його початок — коридор не зникав, стіни не з'являлися, а холодильник з вином і не думав матеріалізовуватися з темряви. Навіть найамбітніші плани з будівництва анальної цивілізації розбиваються об тупий факт: ми тупо заблукали.
Я вчергове почала водити ногою по підлозі, сподіваючись натрапити на кінчик тієї клятої нитки. Але її не було. Я намацала тільки холодну, гладеньку порожнечу.
І саме тоді в мою голову, звиклу вже генерувати найбільш божевільні теорії, прийшла нова. Ще божевільніша.
— Аріандро... — починаю я, і мій голос звучить як у змовника. — А що... якщо це не кінець світу?
— Не кінець? — в її голосі розчарування. Їй, здається, вже сподобалась ідея стати верховною жрицею.
— Ні. І не початок. Що... якщо це ІНШИЙ світ?
Пауза. Я даю їй час переварити.
— Інший? — перепитує вона обережно, наче боїться злякати цю думку.
— Так! Ти ж казала, та руснява ракета могла щось активувати! А що, як вона активувала не кінець, а... перехід?!!?! Що, як вона пробила дірку між всесвітами?! І ми, в момент вибуху і зникнення світла, просто... провалилися сюди!
Я чую її різкий, короткий вдих. Ідея, схоже, припала до душі.
— Як... як Аліса в кролячу нору! — вигукує вона, і я відчуваю, як вона аж підстрибнула від захоплення.
— Точнісінько! Тільки наша кроляча нора, сука, трохи затягнулась і виглядає як нескінченний коридор! І ми зараз не в нашій квартирі в нашому місті, а в якомусь, бляха-муха, паралельному вимірі! Тут, можливо, зовсім інші закони фізики!
Теорія була настільки ж абсурдною, наскільки і прекрасною. Вона пояснювала все! І нескінченний коридор! І зникнення звуків! І навіть той факт, що нитка, блядь, просто зникла! Можливо, в цьому всесвіті нитки існують лише десять хвилин, а потім розчиняються в повітрі! Або їх з'їдають невидимі міжпросторові хробаки!
— Тоді... тоді це означає... — починає вона тремтячим від захвату голосом.
— Це означає, що тут все може бути іншим! — підхоплюю я, входячи в раж. — Можливо, тут люди не ходять, а літають! Або спілкуються за допомогою телепатії! Може, тут їжа не потрібна, а всі живляться космічною енергією через... через вуха!
— А анальні портали... тут працюють? — з найважливішим питанням у світі звертається вона.
— Тут... тут, мабуть, ціле тіло — це один суцільний анальний портал! — урочисто заявляю я. — Нам не треба шукати конкретний вхід! Ми можемо вводити цеглу... куди завгодно! В лікоть, наприклад! Або в п'ятку! Уявляєш, які перспективи відкриваються для наших досліджень?!!?!!
Ми стоїмо, знову охоплені божевільним ентузіазмом першовідкривачів. Дві сучасні Колумбіни, що відкрили не Америку, а, бляха-муха, якийсь дивний коридорний світ без законів і логіки. Доказів нашої теорії не було. Жодного. Нуль. Тільки її сліпота, моя фантазія і нескінченна темрява навколо. Але це були найкращі докази у світі.
— Ми повинні дослідити цей світ! — каже вона рішуче. — Треба йти вперед. І бути готовими до всього.
— Так, — підтверджую я, відчуваючи новий прилив сил. — Нас ніщо не зупинить. Навіть якщо з-за повороту зараз вийде фіолетовий слон на роликах і запропонує нам зіграти в шахи холодцем. Ми скажемо: "Так, блядь! А потім ти засунеш нам його в вуха!"
І ми пішли. Не шукати ванну чи холодильник. А просто йти. Вперед. В глибини нового, дивного, абсолютно бездоказового, але такого багатообіцяючого всесвіту. Бо коли ти не бачиш ніхуя, ти можеш уявити собі абсолютно все.
Ентузіазм "дослідниць паралельних світів" вичерпався приблизно на сотому кроці, коли ми не зустріли ні фіолетових слонів, ні міжпросторових хробаків. Ми зустріли все те ж саме – ніхуя. Така сама гладенька підлога, така сама густа темрява, така сама всепоглинаюча тиша. Навіть найгеніальніша теорія потребує хоч якогось, блядь, підтвердження, а тут – повний нуль. Всесвіт мовчав.
І в цій гнітючій тиші в моїй голові, як бур'ян на городі, проросла нова ідея. Така ж абсурдна, але якась... більш наукова. Більш космічна. Я різко зупинилася, і Аріандра ледь не врізалась в мене.
— Стій! — скомандувала я.
— Що? Що таке, Марічко? Новий портал? Флуктуація простору? Ти бачиш фіолетовий колір?
— Ні, — промовила я серйозно. — Все набагато... гірше. І краще водночас.
"О БОЖЕ, НЕ ТІЛЬКИ МИЛОМ, ВОНА ЗАРАЗ ЗАПРОПОНУЄ ЇЙ ЗАПХАТИ МІЖПЛАНЕТНУ СТАНЦІЮ!!!" - мабуть подумала вона.
— Я думаю... ми помилялися, — продовжувала я, напускаючи на себе вигляд вченого, що стоїть на порозі великого відкриття. — Ракета тут ні до чого. Тобто, русня, звісно, підари, це аксіома, яка не потребує доведень. Але можливо, вибух ракети і наше потрапляння сюди — це просто збіг. Два незалежних, не пов'язаних між собою явища.
— Не пов'язаних? — здивовано перепитала Аріандра. — Але ж... світло зникло саме тоді...
— Це нас і збило з пантелику! — вигукнула я, ляснувши себе по стегну. — Ми прив'язалися до найпростішого пояснення! А що, як... як в той самий момент, коли ракета влучила в підстанцію, поруч з нашим будинком, на відстані кількох метрів, просто... відкрилась мікроскопічна чорна діра?!!?!?
Тиша. Навіть цвіркуни, якби вони тут були, замовкли б від такої заяви.
— Чорна... діра? — ледь чутно видихнула вона.
— Так! Спонтанна, бляха-муха, квантова аномалія! Вона утворилася на одну трильйонну секунди, рівно для того, щоб нас засосати!!! Засосати в себе! Як спагеті! І викинути... десь тут! Всередині сингулярності!!!!
Моя теорія була прекрасною. Не було жодного доказу її правдивості, але, сука, і жодного доказу, що вона неправдива!!! Все сходиться! Немає світла, бо світло не може покинути чорну діру! Немає звуку, бо звук — це коливання матерії, а тут вся матерія стиснута в одну точку! Немає кінця коридору, бо простір і час тут викривлені до невпізнання! Ми, блядь, в серці космосу! Ми — в найзагадковішому об'єкті Всесвіту!
— То ми... всередині зірки, яка померла? — запитала Аріандра голосом, сповненим священного трепету.
— Ми в тому місці, де помирають самі закони фізики! — пафосно заявила я. — Час для нас може йти інакше! Можливо, поки ми тут гуляємо, на Землі пройшли вже тисячі років! Або, навпаки, всього кілька секунд!
Я відчула, як її рука тремтить від захвату.
— Тобто... це крутіше, ніж паралельний світ?
— КРУТІШЕ?!?!? — я аж закричала від обурення. — ЦЕ, БЛЯДЬ, АБСОЛЮТНО ІНШИЙ РІВЕНЬ!!!! Це не просто інша кімната! Це інший вимір існування! Нас... нас розтягнуло на атоми і зібрало заново! Ми тепер не просто люди, ми... ми шматочки космічної енергії, що блукають у вічності!
Я завмерла, прислухаючись до її реакції.
— Якщо ми — просто енергія... — почала вона повільно. — Тоді... наше тіло — це ілюзія?
— Так! — вигукнула я, ще не знаючи, до чого вона веде, але вже погоджуючись.
— Тоді й твій анальний портал — це теж ілюзія?
— Так! — радісно підтвердила я. "СЛАВА БОГУ, ВОНА ЗРОЗУМІЛА!!!"
— Шкода, — тихо зітхнула вона. — А я так хотіла подивитися на іскри від перламутрового мила... Але, мабуть, у сингулярності воно б не іскрило. Інші закони оптики...
І в цей момент я зрозуміла. Неважливо, в якому ми всесвіті, в якому вимірі, чи навіть всередині якої, нахуй, чорної діри. Всі її думки все одно будуть повертатись до моєї багатостраждальної дупи. Вона — як константа в цьому хаосі. Стабільна. Непохитна. Моя особиста чорна діра, що поглинає будь-яку теорію, залишаючи тільки хтивість і збочення. І, знаєте що? Це було навіть якось заспокійливо.
"Інші закони оптики..." — ці слова застрягли в моїй голові, як шматок недожованого хліба. Я стояла, охоплена величчю власної космологічної теорії, відчуваючи себе майже Ньютоном, якому на голову впала не просто цегла, а ціла чорна діра. Я, шматок космічної енергії, вона, шматок космічної енергії... Все ілюзія, все тлін...
Але Аріандра, схоже, завершила свої роздуми про невдалу спробу влаштувати феєрверк у сингулярності й перейшла на новий рівень.
— Марічко... — раптом знову почала вона тим своїм медовим голосом, від якого в мене по спині біжать мурахи розміром з таргана. — Я тут подумала... поки ми блукаємо в цій чорній дірі, де час і простір не мають значення...
"О, НІ... ТІЛЬКИ НЕ ЗНОВУ!!!"
— Пам'ятаєш, — продовжувала вона, і я відчула, як вона повернулася до мене ближче, — ти в одному з останніх листів писала... що ти вже стільки розповідала про свої портали... але ти дуже хочеш... дослідити мої.
КРОВ, БЛЯДЬ, ПРИЛИЛА ДО МОГО ОБЛИЧЧЯ!!!! ЯКА Я, В СРАКУ, ДОСЛІДНИЦЯ?!?!? Я ЛЕДВЕ-ЛЕДВЕ ПЕРЕЖИЛА ЕКСПЕРИМЕНТИ НАД СОБОЮ, КУДИ МЕНІ ЩЕ Й ІНШІ ГЛИБИНИ ПІЗНАВАТИ?!?!? ЦЯ МАРІЧКА... ця сука... ця підступна, геніальна, бісова інтриганка... вона не просто розказувала, вона ще й, бачте, напрошувалась!!! Підготувала, так би мовити, ґрунт!
Мій мозок лихоманило. Що робити?! Що, в біса, робити?! Якщо я відмовлюсь, вся моя легенда про безстрашну дослідницю космічних глибин, здатну голіруч керувати чорними дірами, лусне, як мильна бульбашка після зустрічі з господарським милом!!!! Я буду просто жалюгідною брехухою! Але якщо я погоджусь... А ЩО, ВЛАСНЕ, ЯКЩО Я ПОГОДЖУСЬ?!?!? Я ж ніхуя не бачу!!! Це буде як намагатись зробити операцію на мозку в боксерських рукавицях!!! На дотик!!!!
Але вибору в мене не було. Звання верховної жриці анального культу просто так не дається. Його треба заслужити. Потом... і пальцями.
Я зробила глибокий вдих, наповнюючи легені неіснуючим повітрям сингулярності.
— Пам'ятаю... — мій голос звучав глибоко і з легкою хрипотою, як у старого капітана, що дивиться на безкрайній океан. — Як я можу таке забути, Аріандро? Це... це мало стати кульмінацією наших теоретичних досліджень. Переходом від теорії до практики. Моментом, коли два всесвіти... нарешті, доторкнуться один до одного.