Ми лежимо так якийсь час, і я гладжу її по волоссю. Воно густе, м'яке, пахне якимись травами. Приємно. І спокійно. Можливо, не такий вже й поганий цей наш кінець світу. Чи чорна діра. Чи що це, в біса, таке.

А потім одна її рука починає повільно повзти вгору по моєму стегну. Все вище і вище, поки не досягає своєї мети, самої, бляха-муха, вершини моєї особистої Гімалаї. Її пальці, тонкі й чутливі, знаходять крізь тканину сукні той самий маленький, але такий важливий горбик. "О, НІ, БЛЯДЬ, ТАМ ЖЕ ЩЕТИНА!!!" — встигає панічно крикнути мій мозок. Але її це, схоже, не бентежить. Вона починає легко, ніжно погладжувати, потирати, і...

І ЦЕ, БЛЯДЬ, ДОБРЕ! Дуже, сука, добре!!!! Мої мізки відключаються. Всі думки про борщ, Марічку, русню і нескінченність випаровуються. Є тільки цей рух. Легкий, дразливий.

АЛЕ ЦЕ ЩЕ НЕ ВСЕ. Я чую, як інша її рука, так само, як це щойно робила я, підноситься до її рота. Я чую цей знайомий, мокрий звук – "ПЛЮХ". І відчуваю, як два її пальці, прохолодні й вологі, впевнено і безпомилково, знаходять МІЙ портал.

"БЛЯХА-МУХА, ВОНА Ж ТІЛЬКИ ЩО САМА КОНЧАЛА!!! В НЕЇ ЩО, ЯДЕРНИЙ РЕАКТОР ЗАМІСТЬ ЛІБІДО?!"

Пальці входять в мене. Цього разу – майже без болю. Я розслаблена. Розігріта. Я... готова. Перша її рука продовжує свою магічну роботу спереду, а друга починає повільний, ритмічний танець всередині мене ззаду. І мій світ, який до цього був просто чорним і тихим, раптом вибухає тисячами кольорових, неіснуючих іскор. Це якийсь, блядь, стереозвук для збоченців! Double penetration на мінімалках!

Я лежу, відкинувши голову назад, і з моїх грудей виривається стогін. Але це вже не стогін болю чи вдавання. Це чесний, щирий стогін людини, яка несподівано для себе зрозуміла, що чорна діра — це не так вже й погано, якщо в ній є хтось, хто знає, куди і як треба тицяти. Моє тіло вигинається дугою, і я забуваю, як мене звати. Я не Роксолана. Я не Марічка. Я – просто сукупність нервових закінчень, яка летить крізь космос на ракеті, збудованій з оргазму, під акомпанемент віршів Лесі Українки і з присмаком уявного борщу на губах. І в цю саму мить... мені абсолютно, курва, похуй, чи є вихід з цієї чорної діри. Головне, щоб у неї не втомлювались пальці.

Дві точки. Дві точки мого тіла раптом стають центром Всесвіту. Точніше, центром нашої чорної, бляха-муха, діри. Пальці Аріандри спереду прискорюються, переходячи від ніжного погладжування до впевненого, настирливого натирання мого їжачка, ніби вона намагається добути вогонь тертям. А пальці ззаду… вони ніби знайшли якусь секретну кнопку. Глибоко всередині. Кнопку з написом «НЕ ЧІПАТИ, БО ПИЗДАНЕ!». І вона, курва, на неї натиснула.

І воно пиздануло!

Першим здався мій багатостраждальний портал. Моя маленька особиста чорна діра. Він стиснувся навколо її пальців з такою силою, що мені здалося, я можу перекусити ними металевий трос! Гаряча хвиля розлилась від самої дупи і вгору по хребту, як розплавлена лава. «БЛЯЯЯЯЯЯТЬ!!!!!» — це не я кричу, це мій хребет, моя срака, кожна моя клітина волає беззвучно в цю темряву. М’язи починають скорочуватись в дикому, неконтрольованому ритмі, як скажені. Це не оргазм, це, сука, якийсь анальний припадок!!!

Але це тільки початок! Поки мій задній міст намагався колапсувати в самого себе, ця хвиля докотилася до переднього. І там… ТАМ БУЛО ЩЕ КРАЩЕ! Її пальці, наче досвідчений діджей, викрутили тумблер на максимум, і мій клітор, мій маленький відважний їжачок, вибухнув! Вибухнув не іскрами, не феєрверком, а, блядь, атомною бомбою!!! Світ (тобто чорнота) перед моїми заплющеними очима спалахнув білим, потім зеленим, потім фіолетовим. Я перестала відчувати її пальці, її голову на своїх стегнах, я перестала відчувати власне тіло!

Моя срака б’ється в конвульсіях, а моя пізда намагається її перевершити! Це як змагання двох епілептиків, хто кого перетрясе! Моє тіло вигинається, як у дівчинки з фільму «Екзорцист», мене трясе так, що я, здається, генерую достатньо енергії, щоб освітити невелике місто! Якби тільки було куди ту енергію передати!

З мого рота виривається звук, який важко назвати людським. Це щось середнє між сиреною повітряної тривоги, криком свині, яку ріжуть, і щасливим муркотінням дуже великого кота. «А-А-А-Х-Х-Р-Р-Р-ГИ-И-И-И-И-ИИИИ!!!!!»

Тряска поступово вщухає, залишаючи мене лежати розпластаною, безсилою, тремтячою масою, яка ледь-ледь дихає. Вона прибирає руки. Я відчуваю себе, як вичавлений лимон. Як пуста пляшка. Як анімешник після двадцятигодинного марафону «Наруто».

Аріандра тихо сміється. М’яко, задоволено.

— Ех, Марічко… — каже вона своїм медовим, тепер вже трохи хриплим голосом. — Ти така… така страсна. Навіть тут, в сингулярності, з тебе енергія пре, як з ядерного реактора.

Я роблю глибокий, тремтячий вдих. На відповідь сил майже нема, але треба тримати марку. Марку божевільної пророчиці-збоченки.

— Це… — ледве видавлюю я з себе, — це не пристрасть, кицько. Це… це зв’язок. З космосом.

— Зв’язок? — перепитує вона, погладжуючи моє стегно.

— Так. Коли два портали… передній і задній… відкриваються одночасно… вони створюють… кротовину. Між вимірами. Моє тіло — це просто провідник. Воно пропустило через себе енергію мільярдів зірок. І викинуло… сюди. Тому мене так трясло. Це… це був побічний ефект космічної телепортації душі. Смертне тіло не завжди витримує таке навантаження. Але воно… очищує.

Вона заворожено мовчить, переварюючи мою чергову геніальну порцію науково-езотеричної маячні.

— Космічна телепортація душі… — шепоче вона. — Як же це… красиво. Ти відчула зорі?

— Я, блядь, сама стала на мить надновою зіркою, — хрипло відповідаю я. — Тепер ти розумієш, чому мені так потрібен борщ? Треба відновити матеріальну оболонку. Інакше я просто розчинюся в цій чорній дірі і стану чистим духом. А хто ж тоді буде вводити в тебе перламутрове мило? Подумай про це.

Оргазмічний шторм минув, залишивши після себе приємну, розслаблену порожнечу і запах уявного борщу в повітрі. Ми знову пішли. Вкотре. Безцільно, без надії, просто переставляючи ноги в цій нескінченній, сука, чорноті. Я вже настільки звикла до цього стану, що мені здавалось, я так народилась — блукаючи в темряві за руку зі сліпою німфоманкою. Це стало моєю новою нормою.

І раптом… Щось змінилось.

Я першою це відчула. Легкий, ледь вловимий рух повітря. І запах. Незнайомий запах. Запах вогкої землі, мокрого листя і… і ще чогось. Озону. Як після грози.

Аріандра теж зупинилася, підняла голову.

— Ти чуєш? — прошепотіла вона.

Я нічого не чула. Але я відчувала.

І тоді я побачила. Не світло. Ні. Я побачила сірий прямокутник. Він з’явився попереду, в темряві, ніби хтось прорізав у чорному оксамиті діру. Він ставав все більшим, яскравішим…

— Це вихід… — ледь вимовила я, не вірячи власним очам.

Ми кинулись туди. Не йшли, а бігли, спотикаючись, тримаючись одна за одну, як дві врятовані з тонучого корабля. І ми вивалились…

…на дах.

Під ногами був шорсткий, потрісканий руберойд. Над головою – бездонне, темно-сіре, затягнуте хмарами небо. Ні сонця, ні місяця. Просто сіра, розмита ковдра.

Я дивилась навколо, і моє серце калатало, як скажене. Це був дах багатоповерхівки. Нашого будинку. Але… але місто… воно було не таким. Всі будинки, що я бачила навколо, були старими, покинутими. Вікна вибиті, стіни потемнілі від часу. А між ними, крізь асфальт, пробивались величезні, дикі дерева. Плющ, схожий на зелені вени, обплітав цілі будівлі. Це було місто, яке природа почала забирати назад. Тихо, безшумно. Ні машин. Ні людей. Ні вогнів. Тільки сіре небо і шелест листя.

— Марічко, де ми? — її голос тремтів, вона міцно тримала мою руку, бо для неї нічого не змінилося – була темрява, і є темрява.

А я не знала, що відповісти. Моя теорія про чорну діру, про кінець світу, про інший вимір — все це зараз здавалося дитячим лепетом. Бо переді мною була… Вона.

Вона стояла біля краю даху, спиною до нас, і дивилась на мертве місто. Висока. Оголена. Її шкіра була білою, як молоко, а довге, зелене, як мох, волосся спадало до самих п’ят. Але це була не просто гола дівка. Вся її спина, руки, ноги… були вкриті блискучими, хромованими імплантами. Механічні сухожилля переплітались з живими м’язами. Замість лопаток у неї були складні, сегментовані крила, як у металевої бабки. З її голови тягнулися тонкі, схожі на антени, дроти.

Вона повільно обернулася. Її обличчя було прекрасним, але холодним, як у порцелянової ляльки. А очі… її очі світились м’яким, зеленим світлом з-під металевих повік.

Вона оглянула нас — мене, розхристану, в пом’ятій, заплямованій сукні, і Аріандру, що злякано притискалась до мене. Оглянула довгим, оцінюючим поглядом. Потім її губи, тонкі й бліді, скривились у ледь помітній, іронічній посмішці.

І вона сказала. Спокійним, мелодійним голосом з ледь чутним металевим відлунням.

— А хулі ви чекали?

«Хулі ми чекали?» — ці слова досі дзвенять у мене в голові.

Кібермавка. Блядь. Це єдине, що може описати ту істоту. Красива, смертоносна і, схоже, з охуєнним почуттям гумору. Я стояла, як вкопана, тримаючи за руку тремтячу Аріандру, і мій мозок, який вже пережив за цю ніч більше, ніж за все моє нікчемне життя, відмовлявся працювати.

То ми не в чорній дірі? І не в іншому вимірі? А в майбутньому? Чи в альтернативній реальності, де після війни світ перетворився на оце? На тихий, зелений постапокаліпсис, в якому гуляють кіборги-німфи? А наш коридор... той безкінечний коридор... що це, в біса, було? Портал? Тест? Глюк в матриці?

А Марічка? Та сука, що все це замовила? Вона знала про це? Вона спеціально відправила мене сюди? Вона — одна з них? Чи вона — ця кібермавка? Купа питань. Жодної, блядь, відповіді. Тільки іронічний погляд зелених, світлодіодних очей.

Одне я знаю точно. Моє життя з доставкою піци скінчилось. Попереду – розбиратись з цим новим світом. З його правилами. І його мешканцями. І з Аріандрою, яка досі, здається, думає, що ми в пентхаусі, і все ще чекає на свій ментальний борщ. Треба буде їй якось пояснити…

А ще треба буде дізнатися, що ця кібермавка знає про анальний фістинг і чи може вона вбудувати мені в сраку роз’єм для USB. Бо здається, в цьому новому світі мені знадобиться прокачати не тільки скіли брехні, але й власні портали. Бо якщо це майбутнє, воно має бути високотехнологічним. Навіть в дупі. І я дізнаюся. Я, блядь, все дізнаюся. Навіть якщо для цього доведеться ввести в себе не цеглу, а цілий термінатор. Гра тільки починається.

Кінець першої книги.