— Мило... — задумливо протягую я, намагаючись виграти дорогоцінні секунди, щоб згенерувати чергову порцію правдоподібної маячні.

— Так, — підтверджує вона, і я відчуваю, як вона посміхається в темряві. — Ти писала, що взяла цілий, новий, непочатий шматок... звичайного, господарського 72%.

— Ти писала... — її голос стає ще тихішим, ще більш інтимним. — Що ти взяла цілий, новий, непочатий кусок... Звичайного, господарського.

"ГОСПОДАРСЬКОГО?!?!?! СУКА, НЕ ДАВ-Шампунь, НЕ ПАЛМОЛІВ 'НІЖНІСТЬ ОРХІДЕЇ', А, БЛЯДЬ, ГОСПОДАРСЬКЕ МИЛО 72%?!!?!?!! ЦЯ МАРІЧКА — МОНСТР!!! Вона що, намагалась відмити свою душу зсередини?!"

ГОСПОДАРСЬКОГО?!?! 72%!!!! Ця Марічка була не просто хворою на всю голову, вона, блядь, практикувала ритуальне очищення з елементами хімічної атаки на власний організм!!! І ця мила, сліпа дівчинка читала про це і думала, що це, блядь, романтично?!

— Ти його теж... цілком. І писала, що це був досвід, який змінив тебе назавжди, — її голос звучить, як у прихожанки, що слухає розповідь про диво.

ВСЕ. ШЛЯХУ НАЗАД НЕМАЄ. ТРЕБА ГРАТИ ПАРТІЮ ДО КІНЦЯ.

— Оооо... Це було більше, ніж досвід, кицю, — мій голос стає глибоким, як проповідь. — Це був катарсис. Уяви. Шорсткий, чесний, як передвиборча обіцянка, брусок мила. Ти повільно вводиш його в себе... і спочатку відчуваєш легке, майже приємне, печіння. Це як докір сумління за всі гріхи. Він роз'їдає не лише бруд, він роз'їдає сумніви. А потім... починається найцікавіше.

— Що? — ледь чутно шепоче вона.

— ПІНА! — проголошую я урочисто. — Всередині тебе все оживає, все починає дихати! Мільярди колючих, лоскітливих бульбашок! Ти ніби величезний келих шампанського, який наповнюють зсередини! Все тіло здригається, ти вже не людина — ти хмара! Мильна хмара! Весь біль, весь бруд, вся туга, вся злість на русню, — все це перетворюється на запашну піну і виходить з тебе! Ти очищуєшся до стану... до стану новонародженої дитини! До скрипу! Це, блядь, анальний екзорцизм!

Я замовкаю, в захваті від власної поетичної брехні. Я не актриса, я, курва, пророк!

— Після того, як воно повністю розчинилося, — додаю я тихо, — всередині залишилась тільки дзвінка, сліпуча, стерильна чистота. Скрипуча нірвана. Я тиждень ходила, і з мене пахло альпійською свіжістю. Здавалося, я можу лікувати людей одним дотиком своєї... емм... п'ятої точки.

Тиша. Ми знову йдемо. Я навіть забула, що ми йдемо.

— Скрипуча нірвана... — заворожено повторює Аріандра.

А я з жахом думаю: що далі? Які ще перли були в тій її єбучій переписці? Монтажна піна? Їжак? Холодець? Від однієї думки про господарське мило мій портал, ще недавно гордий і широкий, починає панічно свербіти і стискатись до розміру копійчаної монети. Здається, на сьогодні експериментів досить. Навіть для такої видатної дослідниці, як я.

Ми знову занурились у цю безмовну ходу крізь чорноту. Мені здається, я починаю бачити в темряві. Не предмети, ні. Я бачу саму темряву, її відтінки, її глибину. Я бачу, як тиша лягає на неї шарами, наче пил на старі меблі. І весь цей всесвіт тримається лише на одній тоненькій ниточці – на дотику наших рук.

Я вже майже змирилася, що цей шлях не має кінця, що ми тепер назавжди будемо отак блукати, поки не перетворимось на місцевий фольклор — дві дівчини, які шукали вино, а знайшли нескінченність. Але Аріандра знову заговорила. І її голос був сповнений такого щирого, майже дитячого жалю, що у мене серце йокнуло.

— Шкода... — зітхнула вона так, наче щойно дізналась, що Санта Клауса не існує. — Шкода, що в мене немає такого мила.

Я трохи розгубилась. Що, блядь, шкода? Що вона не може влаштувати мені хімічний опік прямої кишки? Це комплімент? Чи докір?

— У мене все таке... ну... дороге, — продовжила вона винуватим тоном. — Французьке, з ароматом лаванди, з олійкою ши, якесь ще з частинками перламутру. Воно ж не дасть такого ефекту очищення, правда? Воно ж надто... ніжне. Для справжнього катарсису потрібен хардкор, так? Потрібне господарське.

"ХАРДКОР, БЛЯДЬ!!!!!" — мій мозок почав битися об стінки черепа, як навіжений метелик. "ДІВЧИНКО, ХАРДКОР — ЦЕ КОЛИ В ТЕБЕ ПОСЕРЕД МІСТА ЛЕТЯТЬ РАКЕТИ, А НЕ КОЛИ ТИ ПХАЄШ СОБІ В СРАКУ ГОСПОДАРСЬКЕ МИЛО ЗАРАДИ ДУХОВНОГО ПРОСВІТЛЕННЯ!!!!!"

Але я ж тепер гуру. Ментор. Анальна наставниця.

— На жаль, так, кицько, — з мудрою скорботою в голосі погоджуюся я. — Тільки біль. Тільки хардкор. Тільки запах дешевої хімії розкриває твою третю... еммм... третю анальну чакру. Вся ця лаванда і олійки – це для профанів.

Вона глибоко зітхнула, і я відчула, як її рука на мить здригнулася від якихось внутрішніх переживань. А потім її голос знову потеплішав, сповнився надією та... хтивістю.

— Але... якби ми зараз... знайшли ванну кімнату...

СЕРЦЕ, СУКА, ПРОПУСТИЛО УДАР.

"...Я б тобі ввела... оце моє. Перламутрове."

НАСТУПНИЙ УДАР.

"І подивилася б... чи будуть іскри. Ти ж розумієш, про що я. Перламутр і... ти."

Пауза. Зависла в повітрі, як запах каналізації після сильного дощу. Вона чекає моєї реакції. Вона чекає захвату. Ентузіазму. Очікування дива. Вона чекає, що я зараз закричу "ТАК! ДАВАЙ ШВИДШЕ ЗНАЙДЕМО ТУ ГРЬОБАНУ ВАННУ КІМНАТУ! Я ХОЧУ, ЩОБ МОЯ СРАКА СЯЯЛА, ЯК ДИСКО-КУЛЯ!!!".

І що я, бляха, роблю? Я починаю енергійно кивати, як китайський болванчик на панелі автомобіля, хоча вона цього й не бачить. Потім я роблю радісний, майже дівочий, писк. Виходить щось середнє між криком чайки і звуком повітряної кульки, яку проткнули.

— О!!! Так!!! Боже, це... це було б так... витончено!!! Уяви, кицько! Після грубої, чесної цегли... після палючої, всепрощаючої курки-гриль... ніжний, мерехтливий перламутр... це як десерт!!! Це як... як вірші Ліни Костенко після романів Стівена Кінга!!! Я... я в захваті від цієї ідеї! Давай! Давай шукати ванну!!!!

І я з таким ентузіазмом тягну її вперед, в цю чорну, сука, безодню, ніби я й справді вірю, що за наступним поворотом на нас чекає сяюча, білосніжна ванна, наповнена піною з ароматом лаванди. І перламутрове мило, яке чекає, щоб увійти в мене і влаштувати там, блядь, феєрверк. І, дивлячись на те, що відбувається навколо, я вже ніхуя не здивуюсь, якщо воно й справді засяє.

Ми йдемо шукати ванну. Тобто, "ми". Це я з ентузіазмом ідіотки, що повірив в акцію "виграй мільйон", тягну за собою спокійну, як двері, Аріандру, періодично вигукуючи щось на кшталт: "О! Здається, я чую звук води!" або "Так, так, я відчуваю запах кахлю!". Хоча навколо – все та сама грьобана тиша і запах ніхуя.

Я вже готова була здатися, сісти на підлогу і заплакати, пропонуючи їй замість перламутрового мила засунути в мене мої власні сльози розпачу. Але тут Аріандра зупинилася. Різко. Я ледь не врізалась в неї.

— Стій, — скомандувала вона.

"Що? Ми прийшли? Це тут? Де ванна?! Де мило?!? Де іскри?!?!?!" — з надією подумала я.

— Почекай.

Я чую шелест тканини. Вона щось шукає. У своїй сукні. Блядь, в неї в сукні є кишені?!!? Яка жінки носить сукні з кишенями?! Це... це геніально! Це набагато крутіше за анальний фістинг! Я стою і слухаю, як вона нишпорить, а потім чую знайомий... злегка гучний шепіт. Це звук ниток. Маленького, сука, моточка ниток! Вона витягла з кишені чортів клубок Аріадни!

— Я... — вона трохи соромиться. — Я завжди ношу з собою. На випадок... ну... таких лабіринтів.

НА ВИПАДОК ТАКИХ ЛАБІРИНТІВ?! Тобто, вона була готова до того, що її квартира може перетворитися на нескінченний коридор без світла?!!?!?! Вона — не просто сліпа дівчинка з фетишами. Вона — підготовлений, блядь, боєць! Ветеран війни з простором і часом!

Я чую, як вона сідає навпочіпки, щось робить біля підлоги. Чую глухий звук – "тук".

— Я прив'язала до твоєї туфлі, — спокійно пояснює вона, піднімаючись. — До каблука. Тепер... якщо ми підемо... ми хоча б будемо знати, що йдемо по прямій. А якщо захочемо, зможемо повернутись назад. Ну, якщо ниток вистачить.

Це було так логічно, так просто і так геніально на тлі всього того пиздеця, що відбувався, що я на мить втратила дар мови. Мої методи дослідження з анальним милом і цеглою виглядали на її фоні як дитячий лепет. Вона — справжній Мінотавр. Вона — повелителька цього лабіринту!

— Ходімо, — сказала вона, знову беручи мене за руку.

І ми пішли. Цього разу хода була іншою. Більш впевненою. Адже ми залишали за собою слід! Фізичний, матеріальний, а не просто шлейф з розмов про збочення! Ми йшли, і я відчувала ледь помітний опір, легке натягнення на моїй нозі. Нитка тягнулася за нами. І це було неймовірне відчуття.

Ми йшли. П'ять хвилин. Десять. Двадцять. Пів години. Я вже звикла до цього медитативного стану, я пливла за течією її руки, ведена тоненькою ниткою надії. Це так просто! Ми йдемо, нитка тягнеться. Потім дійдемо до ванни, влаштуємо перламутрове шоу, а потім спокійно, по ниточці, повернемося назад, знайдемо вихід, вип'ємо вина... Життя налагоджується!

І раптом... "ЧПОК".

Такий тихий, жалюгідний звук. Опір на моїй нозі зник. Натяг пропав. Я завмерла. Вона завмерла.

— Що? — прошепотіла я.

Тиша. Абсолютна, як і раніше. Темрява. Невблаганна, як податкова інспекція.

— Здається... — промовила Аріандра своїм тихим, спокійним голосом. — нитки... закінчилися.

Нитка. Закінчилася. Ми посеред чорної ніхуйні. Без орієнтирів. З мотком ниток в кишені Аріадни, що тепер прив'язаний невідомо до чого... і другий кінець якого тепер бовтається десь біля моєї ноги, втрачений назавжди. Ми навіть не знаємо, в який бік тепер повертатися!

Я дивлюся в темряву перед собою, потім обертаюся, вдивляючись в темряву позаду. Ніякої різниці. Абсолютно. Нитка скінчилася, а навколо — ніхуя, як і було. Тільки тепер ми знаємо, що від початкової точки нас відділяє відстань, рівна одному маленькому, бляха-муха, моточку ниток. Я починаю істерично, беззвучно сміятися. Бо це було найсмішніше і найтупіше фіаско за всю мою нікчемну кар'єру анальної пророчиці. Ми програли цьому лабіринту. І він навіть не напружився.

Сміх застряг у мене в горлі і перетворився на тихий, жалібний хрип. Нитка скінчилась. Наша єдина надія на повернення до тями – тоненька, як павутинка, ниточка – урвалася, залишивши нас посеред ніде. Я готова була просто лягти на цю нескінченну підлогу і вмерти від абсурдності буття. Лягти і чекати, поки мене не зжере місцевий Мінотавр. Чи астральний кіт. Або поки в мене самій з дупи не полізе перламутрове сяйво від пережитого стресу.

Але Аріандра... Вона, здається, навіть не засмутилася. Я відчувала її спокійне дихання поруч. Невдача з ниткою її абсолютно не збентежила. Наче це був просто один з варіантів, який не спрацював. Ну, подумаєш, не вийшло. Треба пробувати інше. Її стійкість одночасно захоплювала і лякала до усрачки.

— Знаєш, Марічко... — раптом знову почала вона тим самим мрійливим, задушевним голосом, яким розповідають казки на ніч. — Я зараз згадала... ти ще писала мені про клізми.

Я ВДАВИЛАСЯ ПОВІТРЯМ! В цьому чорному, німому просторі, де скінчилась остання нитка, що зв'язувала нас з реальністю, ця дівчинка згадала про КЛІЗМИ?!??!?!?! Курва, ця Марічка що, складала енциклопедію "Всі види збочень від А до Я" і посилала їй по одній сторінці щодня?!!??!!

— Ох, клізми... — вичавлюю я з себе, намагаючись не звучати, як людина, яка хоче померти тут і зараз. — Так, це... це класика. Основа основ.

— Я теж пробувала, — зізналася вона так буденно, наче розповідала, що пробувала новий сорт кави. — З ромашкою. Але це було... якось нудно. Як чай пити, тільки не туди. А от ти писала... Ти писала, що любиш великі. На три літри.

ТРИ ЛІТРИ?!?!? ЦЕ ВЕДРО, БЛЯДЬ!!!! Туди ж цілу армію можна поселити!!!! Три літри — це коли тебе готують до операції на кишечнику, а не для романтичного вечора!!!! Ця Марічка була не просто хворою, вона була потенційною пацієнткою реанімації!!!

— ...І щоб обов'язково довгий, тонкий, гумовий наконечник, — продовжувала вона мріяти. — Ти казала, він дістає до самих... глибин душі. І коли вода входить в тебе, повільно... струменем... ти відчуваєш, як... як тебе змиває. Наче хвиля. Я зараз... я так добре це уявила... Знаєш, мені так хочеться зараз знайти нашу кухню... взяти велику каструлю... шланг від душу... і зробити тобі таку клізму. Прямо тут. Як ти любиш. Щоб тебе змило... і, може, нас кудись винесе. Нашою течією.

Я стою. І мовчу. І слухаю. Я слухаю цю фантастичну поему про трьохлітрову клізму і розумію, що мені вже ніхуя не смішно. Мені страшно. І не тому, що вона хоче залити в мене три літри води. А тому, що її голос звучить так... переконливо. Вона вірить. Вона вірить, що ця процедура може стати нашим порятунком. Що наш спільний, блядь, понос винесе нас з цього лабіринту, як Ісуса по воді.

— Так... — шепочу я, і мої губи ледь ворушаться. — Це... це найкраща ідея за весь вечір, кицько.

Я відчуваю, як моє тіло покривається холодним потом. Але голос мій звучить натхненно, як у людини, що знайшла істину.

— Відчуття... неймовірне, — продовжую я, вже не зупиняючись. — Спочатку — прохолода. Вона розливається по тобі зсередини, як гірська річка. Ти відчуваєш кожну складочку, кожну печеру в собі. Ти стаєш... картою. Географічною картою власного тіла. А потім, коли ти вже повна до країв... ти відчуваєш легкість. Невагомість! Ти — величезна, наповнена чистою водою, повітряна куля, готова злетіти. Це... це вихід за межі. Повне оновлення...

Я замовкаю, вичерпавши залишки фантазії. Вона задоволено зітхає.

— Змити все. Так... Нам треба це зробити.

І я, блядь, розумію, що якщо ми зараз дивом натрапимо на кухню, я не зможу відмовити. Я стоятиму раком в темряві безкінечності, поки ця сліпа пророчиця заливатиме в мене відро води зі шлангу від душу, в надії, що нас викине кудись на берег реальності. Господи, в що я вляпалася? І головне — скільки ще невідкритих талантів було в цієї клятої Марічки? Це питання лякало мене більше, ніж перспектива потонути зсередини.