Але я ж тепер Марічка. Треба тримати марку.

— Так, — урочисто і з придихом вимовляю я, наче ділюся священним знанням. — Один в один. Тепла. Нескінченна. Порожнеча.

— І... і що ти відчувала... коли рука проходила повністю? — допитується вона з тремтячим від цікавості голосом. — Це було... як портал?

— Як п'ять порталів одразу! — не зупиняюся я. — І не тільки рука! Якось я засунула туди цілу курку-гриль!!!! Гарячу!!!! Знаєш, яке це було космічне сяйво?!?!? З сирним соусом, до речі. Чотири сири.

Її рука здригається в моїй руці. Мовчання. Навіть я розумію, що, здається, трохи перегнула палицю. Мабуть, навіть для просунутої збоченки Марічки курка-гриль в дупі – це вже занадто.

— І... цеглу, — додаю я тихо, щоб хоч якось врятувати ситуацію. — Силікатну. Білу. Теж одного разу... пхала. Розширювала, так би мовити, світогляд. І простір. Може, саме через це ми зараз тут і блукаємо! Це залишкове відлуння моїх анальних експериментів!

Знову тиша. А потім я чую, як вона ледь чутно... хмикає. А потім сміється. Тихо, мелодійно.

— Ти така кумедна, Марічко. Курка-гриль... Яка ж ти все-таки вигадниця.

Фуууух, блядь, пронесло!!! Я теж починаю хихикати. Спочатку нервово, а потім все сильніше і сильніше, поки ми обидві не регочемо, як дві божевільні, стоячи посеред абсолютної темряви нескінченного, бляха-муха, коридору. І в цьому сміху вже немає страху. Тільки чистий, дистильований, концентрований абсурд.

Наш сміх, що котився луною по цій чорній безкінечності, нарешті затих. І знову ця клята тиша, тільки тепер вона стала ніби ще густішою, ще більш інтимною. Я відчуваю її подих, такий близький, що шкіру поколює. Які, бляха, холодильники, яке вино. Ми забули, куди йшли і навіщо. Існують тільки дві точки в цьому вакуумі — я і вона.

— Марічко... — шепоче вона, і в її голосі така, курва, суміш дитячої цікавості й дорослої хтивості, що в мене волосся на руках дибки стає. — А... коли ти говорила про курку-гриль... і цеглу... Ти не жартувала, так?

"БЛЯДЬ!!!!!" — волає мій внутрішній голос, зриваючись на ультразвук. "Я, СУКА, ПРОСТО РЯТУВАЛА СИТУАЦІЮ, ЩОБ НЕ ЗДАВАТИСЯ ЙОБНУТОЮ ІМІТАТОРКОЮ!!!!!!! Я ЖАРТУВАЛА, КУРВА, ЖАРТУВАЛА!!!!!"

Але вголос, тим самим солодким, з придихом, голосом фальшивої Марічки, я відповідаю:

— У таких речах не жартують, кицю. Це мій шлях... шлях до абсолютного розширення.

— Я... я хочу перевірити.

Слово "перевірити" зависло в повітрі, як сокира над головою приреченого. Перевірити ЩО, блядь?! Мої знання з квантової фізики чи правдивість моїх анальних байок?! Я думаю, відповідь очевидна. Мої яйники стиснулись до розміру родзинок від жаху. Вона хоче полізти мені в дупу. Сліпа дівчинка в темряві безкінечного коридору хоче полізти мені, бідній доставщиці піци, в дупу, бо я напизділа їй про свій досвід анального альпінізму! ЦЕ. БЛЯДЬ. ФІНІШ. Я в пастці. У пастці власної брехні, яку я зліпила на ходу, щоб її не розчаровувати. Геніально, Роксолано. Просто, бляха, геніально.

Мовчати — означає спалитися. Відмовити — означає розбити їй серце і теж спалитися. Вихід один. Віддати свою цнотливу (ну, майже) сраку на поталу допитливій дослідниці.

— Тільки... будь обережною, — видавлюю я. — Там зараз... підвищена космічна активність. Може вдарити струмом. Від задоволення.

Я чую тихий, щасливий видих. Я — жалюгідна, брехлива курва, але я зробила цю дівчинку щасливою. Хоч і ціною власної дупи. Я незграбно опускаюсь навкарачки, відчуваючи, як дурні паєтки на сукні дряпають мої коліна. Припіднімаю сраку так, наче виставляю на ярмарку найкращого гарбуза. Господи, я виглядаю, як пес, що какає. Добре, що вона не бачить. Добре, що ніхто не бачить. Тільки я знаю, яке я посміховисько.

І тут я чую цей звук. "ПЛЮХ". Мокрий, соковитий звук, від якого мої нутрощі перевертаються. ЦЕ. ВОНА. ЩО. ПЛЮНУЛА. НА. РУКУ?!?!? ЗАМІСТЬ ЛЮБРИКАНТУ?!? А-А-А-А-А-А!!!! СВЯТА ДЖАВЕЛІНО, ЦЕ НЕВЖЕ XXI СТОЛІТТЯ?!?!? ЯКИЙ АНАЛЬНИЙ ФІСТИНГ, ЯКА РОМАНТИКА?!?!? ЦЕ СУВОРИЙ, СІЛЬСЬКИЙ БДСМ!!!!!!!

Холодна, ледь волога від слини долоня лягає мені на поперек, і я здригаюсь, як від удару батогом. "ЯКЩО В НІГТЯХ БРУД, Я ЇЇ ВБ'Ю!!!!!" — проноситься в голові. Пальці повільно повзуть вниз, вивчаючи кожен хребець... спускаючись все нижче... до самої брами пекла. Ось її палець зупиняється, ледь торкаючись самого центру мого всесвіту.

— Готова... відкрити портал? — шепоче вона, і я відчуваю її гарячий подих на своїй шкірі.

"НІ!!!! НІ, БЛЯДЬ, НЕ ГОТОВА, ЗАБЕРИ СВОЇ РУКИ, ВІДЬМО СЛІПА, Я ХОЧУ ДОДОМУ ДО МАМИ!!!!"

— Завжди... готова... — стогну я.

І палець входить. Не те щоб туди ніколи нічого не входило, але це... це так... буденно і так страшно!!! Гострий ніготь дряпає ніжну шкіру зсередини!!! БІЛЬ!!!! РІЗКИЙ, ЯК СЕРПОМ ПО ЯЙЦЯХ!!!! Я хочу закричати на повний голос: "АЙ, БЛЯДЬ, ТИ ЩО, СУКА, РОБИШ?!?!? ПОСТРИЖИ НІГТІ, ІДІОТКО!!!!!!", але замість цього з мого рота виривається довгий, тремтячий стогін, який мав би символізувати початок екстатичного трансу.

— О-о-о-о-охххххх... — стогну я, вчепившись пальцями в підлогу. — Так... т-ти відчуваєш... енергію...?

До першого пальця додається другий. ВІН ЙОГО ТУДИ ЗАПИХАЄ СИЛОЮ!!!!!! В мене зараз очі з орбіт вилізуть і покотяться по цьому безкінечному коридору!!! БОЛЯЧЕ!!!! БОЛЯЧЕ, ЯК СУЦІ!!!!!!! Мені здається, мене зараз розірве на шматки, на тисячу маленьких роксолан!!!!

— Так... о-о-о... відчуваю... воно таке... пружне, — констатує вона з цікавістю науковця. — А ти казала — курка-гриль... Я б не ризикнула...

"А Я, БЛЯДЬ, НЕ РИЗИКУВАЛА!!!!! Я НАПИЗДІЛА!!!!!!" — кричить моя душа, а тіло вигинається і здригається, імітуючи пік насолоди.

— Воно... воно стискається... після кожної цеглини... а-а-а-а-а... глибше... прошуууу... глибше...

Я САМА В ШОЦІ ВІД ТОГО, ЩО Я ВЕРЗУ!!! ПРОШУ ГЛИБШЕ?!? Я ХОЧУ, ЩОБ ВОНА ЗАБРАЛА СВОЇ КЛЯТІ ПАЛЬЦІ Й ПІШЛА СОБІ НАХУЙ У СВІЙ БЕЗКІНЕЧНИЙ ХОЛОДИЛЬНИК ЗА СВОЇМ ВИНОМ І НІКОЛИ, БЛЯДЬ, НІКОЛИ НЕ ТОРКАЛАСЯ МОЄЇ СТРАЖДЕННОЇ ДУПИ!!!!

Третій палець. ЦЕ ВСЕ. ЦЕ КІНЕЦЬ. Це межа. Це розрив анального отвору і прямий квиток в хірургію. Я відчуваю, як сльози котяться по моїх щоках, але в темряві цього ніхто не бачить. Мій стогін перетворюється на високий, тонкий, майже справжній крик насолоди, змішаний з неприхованим болем і відчаєм. Я — геніальна, курва, актриса! Оскар мені в сраку, блядь!!!!!

Третій палець. Кінець. Це фінальна зупинка на маршруті "Моя грьобана гідність". Я, звісно, дівчинка з досвідом, що вже казати. Ті лисячі хвости, що мені доводилось пхати в сраку заради заробітку, ті силіконові пробки, які анімешні виродки вимагали для "повного занурення в образ", — я думала, я знаю, що таке дискомфорт. ЯКА Ж Я, БЛЯХА-МУХА, БУЛА НАЇВНА ДІВЧИНКА З ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ!!!!!!

Одна справа – гладенький, спеціально спроєктований конус, щедро змащений дешевим, але все ж таки любрикантом. Він заходить, як по маслу, делікатно, як прохач у кабінет до начальника ЖЕКу. І зовсім інша, КУРВА, справа – це три чи чотири пальці, зліплені в тупий, твердий кулак, змочені холодною, швидковисихаючою слиною! ЦЕ ВАРВАРСТВО!!!! Це наче намагатися забити цвях мікроскопом!!! Я відчуваю кожен, блядь, міліметр її шкіри, кожну нерівність, кожен ніготь, що треться об мої багатостраждальні нутрощі!!!! Це звук, як пінопластом по склу, тільки всередині мене!!!!!

БІЛЬ! Він вже не гострий, він... він об'ємний, сука!!!! Такий, наче моя дупа – це маленький, затишний будиночок, в який намагається влізти шафа-купе! І господиня, тобто Аріандра, наполегливо пхає цю шафу, не зважаючи на те, що стіни тріщать, а з даху сиплеться штукатурка!

Мій мозок, блядь, мій мозок!!!! Він зараз перетвориться на омлет! Він волає: "ВОНА Ж ТЕБЕ РОЗІРВЕ!!! ТИ ЗАРАЗ ВИСРЕШ КИШКІВНИК, ЯК ПОВІТРЯНУ КУЛЬКУ!!!! КРИЧИ, ДУРА!!!! КЛИЧ НА ДОПОМОГУ! ХОЧА Б КОТА ПОКЛИЧ, МОЖЕ, ВІН ЇЙ В ОБЛИЧЧЯ ВЧЕПИТЬСЯ!!!!"

Але замість цього я чую власний голос, ніби збоку, хриплий і тремтячий:

— Тааааак... Оооо... воно... воно таке... просторе... сьогодні... не дарма я... з'їла... цілу банку... консервованих ананасів... кільцями... для... для еластичності... АААААХХХХ!!!!!

І ось, коли я вже думаю, що це межа, що моя тканина реальності, а точніше, анального отвору, зараз лусне, щось змінюється. Її рука, ніби здолавши якийсь останній опір, провалюється глибше. Четвертий, а може, й п'ятий палець, я вже не рахую, пройшли бар'єр. Біль стає іншим. Він вже не ріже, а тисне. Тупо, важко, зсередини, наповнюючи мене, як чортовий гумовий м'яч. Це вже не боляче... Це просто... є. Це факт мого існування зараз. Є темрява, і є рука в моїй сраці.

Глибше... Господи, глибше. Я відчуваю, як її зап'ястя треться об мої стиснуті сідниці. Я більше не відчуваю паєток, не відчуваю холодної підлоги під колінами. Я перетворилась на суцільний, пульсуючий портал для цієї сліпої дослідниці. Мої істеричні стогони стають рівними і протяжними, як мантра тибетського монаха, який досяг нірвани шляхом введення собі в дупу руки допитливої незнайомки. Я вже не граю. Мій мозок відключився, передавши керування тілом автопілоту "професійної збоченки Марічки". Моє тіло прийняло цю гру. Тільки в голові, як далеке відлуння, пульсує одна-єдина думка: "Яке, блядь, щастя, що вона сліпа. І що я не встигла доїсти ту піцу. Бо зараз би в цьому лабіринті, бляха-муха, з'явився б не тільки Мінотавр, але і його гімно".

Коли рука виходить... це як після народження, їй-богу. Тиша, порожнеча, і відчуття, наче з тебе щойно дістали слона, а не чотири пальці. Я нерухомо стою навкарачки, дихаючи, як марафонець після фінішу. Мій "портал" пульсує, як скажена медуза, а мозок повільно перезавантажується: "CTRL+ALT+DELETE... Систему не пошкоджено, але потрібне оновлення антивірусу 'Довірливість'".

І в цю мить відновлення системи я відчуваю ніжний, ледь відчутний дотик до... ОП-ПА! А це вже інша ділянка. Інший, так би мовити, сектор для досліджень. Легка, тепла долоня, тепер вже без слини, дякувати Джавеліні, м'яко лягає мені між ніг, просто на сукню. Пальці так делікатно, так грайливо ковзають по тканині... це як кошеня лапкою. АЛЕ БЛЯХА-МУХА! Вчора вранці я голила там, щоб було "чисто для себе", а до вечора вже виріс їжак, як на дачі в моєї баби! ЯКЩО ВОНА ЗАРАЗ ПРОВЕДЕ ПАЛЬЦЯМИ І ВКОЛЕТЬСЯ, МІЙ ОБРАЗ УТОНЧЕНОЇ МАЙСТРИНІ АНАЛЬНИХ ПРАКТИК РОЗСИПЕТЬСЯ, ЯК ДІМ З КАРТОК ПІД ЧАС ЗЕМЛЕТРУСУ!

— Ти така крута... — шепоче вона голосом, в якому і захват, і повага, і легка заздрість. Наче я щойно на її очах голіруч зігнула сталевий прут. А не... ну, ви зрозуміли. — Яка ж ти глибока... наче Маріанська западина. А тепер... ходімо вже до холодильника. Я вже справді хочу вина.

І вона прибирає руку. ФУУУХ! ПРОНЕСЛО! Навіть не намацала мою щетину, яка могла б конкурувати з щіткою для чищення взуття.

Вона підводиться, і я, незграбно обтрушуючи з колін невидимий пил і намагаючись розпрямити сукню на своїй приниженій сраці, теж встаю. Ноги трохи тремтять. І не тільки від втоми. Після такого... гм... "розширення свідомості" хода стає трохи невпевненою. Наче в моряка, що вперше зійшов на сушу після дев'ятибального шторму.

Знову її прохолодна долоня знаходить мою. Ми йдемо.

І ЗНОВУ В НІКУДИ!!!!!

БЛЯДЬ, БЛЯДЬ, БЛЯДЬ!!!! Ми знову йдемо в цю безкінечну чорноту!!!! Я думала, що той акт анальної капітуляції мав якось скинути налаштування цього глючного виміру, перезапустити систему! А воно ніхуя! Той самий шлях в ніщо. Десять кроків... тридцять... п'ятдесят...

Мені вже навіть не страшно. Мені... смішно. Абсурдно. Спочатку була сукня, потім пенсіонери-садисти, потім відключення світла, тепер сліпа німфоманка-дослідниця і нескінченний коридор її свідомості чи хуй знає чого! Це не може бути реальним! Це якийсь сон, галюцинація, експеримент божевільного вченого!!!

— Марічко, — раптом знову порушує тишу Аріандра. Її голос звучить абсолютно спокійно, наче вона веде мене по звичайному коридору своєї квартири.

— Що, моя глибино? — питаю я, вже повністю занурившись в роль. Я вже сама починаю вірити, що я - Марічка.

— Ти коли наступного разу будеш цеглу пхати... поклич мене. Я б хотіла... просто послухати. Звуки. Мені здається, це має бути дуже... фактурно.

Я спотикаюсь на рівному місці, ледь не падаю, але її рука міцно мене тримає. Послухати?! Послухати, як я пхаю в себе цеглу?! Що, блядь, за аудіо-БДСМ?!!?! Ми йдемо в вічність, оточені мороком і тишею, а вона планує, блядь, концерт! І я розумію, що мені вже не вибратись. Я не просто заблукала в її квартирі. Я, блядь, заблукала в її світі. І холодильник з вином, який мав бути нашим рятівним маяком, здається таким же міфічним і недосяжним, як щаслива старість в цій країні. Ми просто йдемо. Разом. Послухати. Фактурно. Пиздець.

Мої ноги вже від'єднались від мозку і живуть своїм власним життям, методично переставляючись одна за одною в цій чорній, сука, вічності. Я – механізм. Рука в її руці, кроки в нікуди. Цей безкінечний коридор став моїм особистим пеклом, моїм чистилищем. Тільки тут, здається, ніхто не збирається мене прощати. Навпаки, випробовують на міцність.

І саме коли я впадаю в повний дзен цього сюрреалістичного марафону, її голос, тихий і мрійливий, прорізає тишу:

— Марічко... а пам'ятаєш... ти ще писала про мило?

"МИЛО?!" — верещить мій мозок, який вже ледь-ледь дихає. Яке, в сраку, мило? Але потім... стоп. Чекай-но, бляха-муха. Курка-гриль з сирним соусом — то була моя імпровізація. Чиста, гаряча, нічим не замутнена творчість на межі фолу. Цегла, силікатна, біла, — то мій особистий, так би мовити, авторський вклад в архітектуру анальних збочень. Це були мої партії, мої ходи в цій божевільній грі, яку я вела в темряві.

А мило... МИЛО — це, курва, не моє! Це новий рівень! Це з її листування, з оригіналу! Я попалась. Я — самозванка, яку викликали на іспит зі священних текстів, а я навіть не читала передмову!!!