— А ти, — тихо питає вона, — ти сьогодні... розтягувалась? Перед тим, як їхати? Ти казала, це допомагає тобі зосередитись...

БЛЯЯЯЯЯТЬ!!!! Я саме запихала до рота величезний шматок піци, тягнучи за собою нитку гарячої моцарели, і ледь не вдавилася!!!! Розтягувалась?!?!? Ну хіба що мозок розтягувала, щоб придумати, як не спалитися!!!! Починаю судорожно жувати, щоб виграти час, і саме в цей момент, дивлячись у вікно, я бачу.

Така, знаєте, тоненька помаранчева смужка, що летить звідкись з горизонту. Швидко-швидко. І я навіть не встигаю подумати: "Що за хуйня?", як розумію, що це за хуйня. А, ну да. Звичайна справа. Середа, дев'ята вечора. Саме час для кацапського вогника.

СУКАБЛЯДЬНАХУЙПІДАРАСИ!!!!!!

Ще до того, як звук долітає до нас, я бачу яскравий, білий спалах десь в районі промислової зони. Лампа над головою моргає раз, другий, і гасне нахуй. Всі вогні за вікном – РРРАЗ!!! – і зникають. Повна, абсолютна, єгипетська, блядь, темрява!!! А за секунду – густий, важкий, низький звук "БУУУУУУХХХХХ!!!!!", від якого шибки в її гігантському вікні починають дрібно-дрібно тремтіти.

— Ааа!!! — Аріандра різко скрикує і смикається, хапаючи мене за руку. Її пальці холодні як лід.

Я сиджу нерухомо. Я, бляха, навіть піцу не випустила з рук. Ну от що за хуєсоси, а? Ну от що за рукожопі хромосомні виблядки?!!?!? По підстанції в'єбали, сто відсотків!!! От їм що, нормально не живеться?!!!?!? Не можна просто так взяти і здохнути всім разом десь у себе в болотах, не заважаючи нормальним людям їсти піцу і прикидатись анальними гуру?!?!?

— Марічко, що це? — її голос тремтить, вона вчепилась в мою руку так, ніби я – її останній рятувальний круг. — Що це за звук?

Їй, звичайно, похуй, що світло зникло. Вона й так живе в темряві. Але цей звук... цей звук знайомий всім. Я відчуваю, як в мені борються два бажання: перше – вилізти на підвіконня і горланити прокльони в сторону росії, поки не зірву голос, і друге – якось заспокоїти цю бідолаху.

— Та не сци, кицько, — кажу я максимально спокійним, але повним ненависті голосом. — То просто русня. Салют невдалий запустили. Вони завжди так хуйово феєрверки роблять, що вся електрика в місті лягає. Звичайні криворукі довбойоби. Не бійся.

Вона не відпускає моєї руки, але дихати починає трохи рівніше.

— Світла... немає?

— Немає, блядь, — констатую я факт, вдивляючись у темряву, в якій не видно абсолютно, сука, ні-чо-го. — Тепер ми з тобою, сонечко, в однакових умовах. Тільки в тебе, на відміну від мене, ще й піца залишилась. Бо я свою від несподіванки, здається, на підлогу впустила.

І тут я розумію всю глибину пиздеця. Я, блядь, в пастці. У повній темряві, на останньому поверсі, в пентхаусі зі сліпою дівчинкою, яка вважає мене своєю інтернет-коханою зі специфічними хобі. І єдиний орієнтир у цьому грьобаному чорному лабіринті — це її холодна рука на моєму зап'ясті і ледь чутний запах сиру "Дорблю" з коробки. Це буде довга нічка. Пиздець, як довго.

От сиджу я, як та дурепа, в цілковитій, сука, сраці світу!!!! Не просто темрява, а ніби хтось вилив відро смоли тобі прямо в очні яблука!!! Абсолютний, курва, вакуум!!!! І тиша... ооооо, тиша – це окремий вид пиздецю!!!! Спочатку навіть не помічаєш. Ну, вибух стих, шибки перестали тремтіти. Але потім... потім ти розумієш, що не чуєш ні-чо-го!!! Взагалі, блядь!!!! Нема звичного гудіння міста за вікном, нема сусідів, які сваряться за стінкою, нема, сука, навіть гулу холодильника, бо він теж вирішив, що з нього досить на сьогодні!!!! Тільки моє дихання – нервове, уривчасте, як у загнаної кобили, і її – тихіше, але таке ж перелякане. І ще стукіт... ту-дум, ту-дум, ту-дум... Бляха-муха, це що, серця?!!?!? Я чую, як б'ється її серце!!!! І своє теж!!!! Це ж якийсь сюр, сука, кіно Девіда Лінча з бюджетом в ціну однієї піци!!!!!

Її пальці все ще стискають моє зап'ястя з силою гідравлічного пресу. Я відчуваю кожен її нервовий пульс.

— Марічко... — шепоче вона в цю оксамитову чорноту, і її шепіт здається оглушливим, як постріл. — Мені... мені страшно. Тут так... тихо.

А мені, блядь, не страшно?!!?!? Мені теж страшно!!!! Мені страшно, що ця тиша раптом закінчиться і в двері почне скребтись якась невідома хуйня!!!! Або що зараз Аріандра зрозуміє, що моя рука – не ніжна ручка фетишистки Марічки, а груба, робоча лапа кур'єра, яка двадцять разів на день крутить ручку газу на роздовбаному скутері!!!!!

— Це... це через тиск, — видаю я чергову геніальну маячню, бо що ще я можу сказати?!! — Коли відбувається... е-е-е... електрична аномалія, то змінюється атмосферний тиск! І всі звукові хвилі... вони... ну, коротше, вони тимчасово перестають коливатися! Це норма, так завжди після руснявих феєрверків буває!!!! Науковий факт!

Я сама в ахуї від своєї брехні. Який, в сраку, науковий факт? Я в школі з фізики ледве "трійку" мала, бо показувала фізику сиськи, а він потім всю ніч накручував собі бали, ставлячи мені їх. Але, здається, це спрацьовує! Її пальці трохи розслаблюються.

— Справді?.. — вона звучить як дитина, якій розповіли, що бабайки не існує.

— Звісно! — я починаю входити в раж. — Навіть... навіть серця стукають гучніше, бо вакуум! У вакуумі ж звук краще розповсюджується! Точніше, вібрація!!! От ми і чуємо вібрацію сердечних м'язів!

Кого я намагаюсь наїбати? Саму себе? Навколо така чорнота, що я починаю бачити якісь кольорові плями перед очима. Якісь фіолетові кола, зелені спалахи... це що, глюки починаються?!!!? Або це русня в ту ракету ще й ЛСД, блядь, напихала для посилення ефекту?!?!?!

І тут... з темряви... з абсолютного ніхуя... лунає ледь чутне... "Мяу".

Я підстрибую на місці так, що в мене хрустить щось в коліні!!!!! БЛЯЯЯЯЯТЬ!!!!!!!!! Аріандра теж скрикує і притискається до мене всім тілом, труситься, як осиковий лист!!!!

— М-м-марічко... що ц-це? — лепече вона мені у плече.

Кіт, блядь!!!! У НЕЇ ВДОМА КІТ!!!!!!! Ти могла, сука, раніше сказати, що тут є ще одна жива, дихаюча істота, яка крадеться в темряві й несподівано видає звуки, від яких можна всратися, як після тижневої діареї?!!?!?

— То... то наш... астральний тотем! — видаю я, відчуваючи, як піт стікає в мене по спині. — Він з'являється тільки в моменти повної тиші й темряви, щоб захистити нас... і наші... еммм... ануси... від... злих духів!

Вона замовкає, здається, переварюючи цю порцію епічного пиздежу. Я відчуваю, як об мою ногу треться щось тепле і пухнасте. Ну, слава богу. Хоч одна нормальна душа в цьому божевільному домі.

— Він... теплий, — шепоче Аріандра.

— Бо він живиться енергією космосу! — не зупиняюся я. — Зараз він нас підзарядить трохи, і стане не так страшно! Головне – не панікувати. Паніка... вона... вона стягує.

— Стягує?

— Так, — підтверджую я з максимальною серйозністю. — Анальний портал. Паніка його зачиняє. А нам це зараз зовсім не потрібно, правда?

Мовчання. І знову "Мяу", але тепер вже впевнене, вимагаюче.

— Здається... здається, він голодний, — тихо каже Аріандра.

— Це тому, що він витратив багато космічної енергії, щоб нас знайти в цій аномальній зоні! Йому потрібна підзарядка! Мабуть, піцою...

У цій абсолютній тиші та темряві я, опираючись на звуки дихання, власне чуття і напрямок котячого мурчання, починаю повзти навкарачки по підлозі, шукаючи загублену коробку "Чотири сири". Відчуваю себе, блядь, героїнею фільму жахів... комедійного фільму жахів. І десь попереду я чую, як поповзла і Аріандра, ведена звуками свого пухнастого астрального захисника. Картина, певно, та ще: дві дівки в вечірніх сукнях рачки повзуть по підлозі в темряві на запах піци і котячий крик. А над містом – тиша і ніч без вогнів. Абсурд. Але, блядь, страшно весело.

Ну все, до біса ту піцу. І кота-провідника – теж до біса. Я, блядь, не для того народилася і пережила пубертат, щоб у вечірній сукні навкарачки повзати по темній хаті за якимось шерстяним хуліганом, який замість священного сирного артефакту привів нас до холодної бетонної стіни. Я відчуваю цю стіну долонею – шорстку, непривітну. Зашибісь. Припливли.

— Марічко? — шепоче Аріандра десь поруч. — Здається... це глухий кут. Мабуть, портал закритий для нас сьогодні.

"Портал, блядь, у мене в сраці зараз відкриється від такого сюрреалізму!!!" — думаю я, а вголос кажу з максимальною турботою:

— Астральний тотем просто втомився, кицю. Давай залишимо його медитувати біля стіни. А в мене до тебе ділове, сука, екзистенційне питання. В тебе є щось випити? Бо моя енергія розтягнення анусу, знаєш, потребує рідкого каталізатора. Горілка, коньяк, самогон баби Галі... я неперебірлива.

Відчуваю, як вона посміхається в темряві. Її дихання стає ближчим.

— У мене є вино. Червоне. В холодильнику.

ВИНО!!!! ЦЕ, БЛЯДЬ, ВЖЕ ЩОСЬ!!!!!! Це вже промінчик надії в цьому чорному царстві абсурду!!!

— Чудово! — кажу я, намацуючи її руку і піднімаючись з колін. Паєтки на моїй випускній ганчірці боляче впилися в шкіру, сука. — Веди мене, моя Тесея. Де твій клятий холодильник? Я готова битися з будь-яким Мінотавром за келих напівсолодкого!

— Просто прямо, — відповідає вона, впевнено стискаючи мою долоню. — Тримайся за мене.

І ми йдемо. Вперед. У ніхуя. Вона, як єдина, хто реально орієнтується в цьому просторі, йде першою. Я, як сліпе цуценя, тримаюся за її руку. Крок. Два. Три. Чую, як під її босими ногами ледь поскрипує паркет. Під моїми туфлями – тиша, бо підошва гумова. П'ять. Десять. Двадцять кроків. Мозок, який звик до стандартних розмірів квартир-хрущовок і зрідка офісних коридорів, починає посилати мені тривожні сигнали. Ми йдемо вже секунд тридцять. Вперед. У темряву. І ні в що, сука, не впираємось!

— Еммм... Аріандро? — обережно питаю я. — В тебе що, квартира-вагон? Ми точно не вийшли помилково на злітно-посадкову смугу аеропорту "Бориспіль"?

— Ні, що ти, Марічко. Ще трохи, — її голос спокійний, як у буддійського монаха. — Я відчуваю його прохолоду.

ЯКУ, В СРАЦІ, ПРОХОЛОДУ?!!?!? Ми вже пройшли метрів п'ятнадцять, не менше!!! Тут мала б бути не просто стіна, тут мав би бути вже сусідній будинок, блядь!!!!! Навколо нас абсолютна чорнота, ні стін, ні стелі, нічого!!!! Тільки безкінечна підлога під ногами і її рука в моїй руці!!!!! Мені стає реально стрьомно!!!!! Це не просто відключення світла, це якась хуйня з вимірами!!! Може, та ракета руснява була не простою, а квантовою?!!?!? І вона не просто роз'єбала підстанцію, а й зламала простір і час в радіусі п'яти кілометрів?!!?!? І ми зараз йдемо по четвертому виміру в напрямку вічності і холодного вина?!!?

П'ятдесят кроків. ШІСТДЕСЯТ!!!!! Я перестаю дихати!!!! Я чую, як моє серце колотиться, наче перфоратор!!!

— ТИ ВПЕВНЕНА, ЩО МИ НЕ В ПЕКЛО ЙДЕМО?!!?! — зриваюсь я на крик, бо мої нерви вже схожі на розтягнутий і порваний презерватив.

Ми зупиняємось. Тиша. Густа і важка. Я відчуваю її подих на своєму обличчі.

— Пекло? — здивовано перепитує вона. — Ні, Марічко. Холодильник. Я ж казала. Просто... прямо.

І вона робить ще один крок уперед, тягнучи мене за собою в цю безкінечну, сука, чорну порожнечу. А мені здається, що її рука стає холоднішою, і звідкись попереду дійсно тягне холодом. Але чи це холод від холодильника... чи від чогось зовсім іншого... я вже, блядь, не впевнена ні в чому.

Окрім нас і нашої невгамовної ходьби, не існує, блядь, нічого! П'ятнадцять хвилин, КАРЛ!!!!! П'ятнадцять!!! хвилин!!! Ми йдемо, сука, по рівній поверхні в абсолютній темряві й тиші!!!! Я вже втратила лік крокам. Спочатку я рахувала, потім намагалась співати про себе "Ой у лузі червона калина", щоб не збожеволіти, а тепер я просто плентаюся, як прив'язаний до її руки привид. Мої ноги налилися свинцем, а дешеві туфлі для випускного, здається, вже перетворились на іспанські чоботи і жорстоко мстять мені за цей вечір.

Яку, нахуй, піцу я везла?! Яке БДСМ, які пенсіонери?! Мені здається, це було в іншому житті, до того, як простір розчинився, а час став схожим на жуйку, яку хтось безкінечно тягне! Я навіть не впевнена, чи досі перебуваю у вертикальному положенні. Може, ми давно лежимо на підлозі і це все просто передсмертна агонія мого запаленого мозку?!

— Марічко... — раптом шепоче Аріандра, і в її голосі, вперше за цей наш нескінченний марафон, з'являються нотки сумніву. — Це... дивно.

ТА НУ НАХУЙ, СПРАВДІ?!??! ТИ ПОЧАЛА ЩОСЬ ПІДОЗРЮВАТИ, МОЯ ТИ ЗІРОЧКО НЕЗРЯЧА??!?!!? Я ледь стримую істеричний смішок, який булькає десь у мене в горлі.

— Ти... ти так вважаєш? — видавлюю я, намагаючись не звучати як Джокер, що втік з Аркхема.

— Так, — підтверджує вона, її кроки сповільнюються. — Навіть якщо я забула закрити двері на балкон... і ми йдемо по балкону... він не може бути таким довгим. Ми мали б уже або в щось впертися, або... впасти.

Ахуєнна перспектива, нічого не скажеш!!!!

— Можливо... можливо, це не ми йдемо... а квартира рухається НАВКОЛО нас? — з надією припускаю я. — Ти ж казала, що твій астральний кіт живиться космічною енергією! Може, він перепив цієї енергії після руснявого феєрверку і тепер крутить весь будинок, як центрифугу?!?!?

Аріандра знову замовкає на кілька секунд. Певно, оцінює рівень мого "маріччиного" божевілля.

— Ти знаєш... — починає вона знову тихо, майже інтимно, її голос знову теплішає, наче вона знайшла для себе якесь логічне пояснення. — Коли ти писала про анальний фістинг... ти казала, що відчуття дуже схоже. Наче ти провалюєшся у теплу, нескінченну порожнечу. І немає ні стін, ні часу... тільки ти... і рука всередині тебе. Це... це так?

БЛЯЯЯЯЯЯТЬ!!!!! Я аж зупинилася і закашлялась!!!!! НУ ЗНАЙШЛА ЧАС, СУКА, ДЛЯ ТАКИХ РОЗМОВ!!!!! Ми тут блукаємо в нон-юклидовому просторі, на порозі втрати свідомості від страху і втоми, а вона, бачте, про анальний фістинг згадала!!!! Ця Марічка була не просто піздоболкою, вона була, блядь, геніальною поетесою перверзій!!!!