Карл – Король Підземель

Метт Дінніман

Переклад з англійської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

телеграм канал ПОЛІГНОТ -- https://t.me/POLIGNOT

Рим існуватиме доти, допоки існуватиме Колізей; коли впаде Колізей, впаде Рим; коли впаде Рим, впаде весь світ.

-- Беда Преподобний

[1]

Трансформація відбулася десь о 2:23 ночі за Північноамериканським тихоокеанським часом. Наскільки я знаю, всі, хто був у приміщенні, коли це трапилося, відразу загинули. Якщо над тобою був якийсь дах, тобі наставав гаплик. Це включало людей в машинах, літаках, метро. Навіть в наметах і картонних коробках. Дідько, мабуть, під парасолями теж. Хоча на рахунок останнього я не впевнений.

Не буду брехати. Ви, народ, хто був у приміщеннях, спали в теплі й вам снилося якесь рандомне лайно? Я вам заздрю. Вам пощастило. Ви просто зникли. Перетворилися в пил під час трансформації.

Був вівторок, календар щойно перегорнули на третє січня. На Північну Америку налетів страхітливий зимовий шторм, половина країни опинилася під снігом і кригою. Тієї ночі в нас у Сіетлі снігу було небагато. Але температура опустилася набагато нижче нуля, було надзвичайно холодно, навіть як на січень.

Певен, що в інших частинах світу, де було тепліше і не була середина ночі, вижило набагато більше. Набагато більше.

Готовий посперечатися, коли трапився інцидент, більшість з них мали на собі більше одягу, ніж я. І тим засранцям вистачило розуму не йти на світло.

Я, в мене не було вибору. Як я вже казав, було нижче нуля. Я був на вулиці. І на мені були сімейні труси, шкірянка і замалі рожеві сандали.

А ще я тримав кішку, на ім‘я Принцеса Пончик, Пампушка Королеви Анни, яка жалібно нявкала, дряпалася, звивалася і шипіла. Це була перська, черепахова кішка, варта більше, ніж я заробляв за рік. Моя колишня дівчина називала її скорочено Принцесою Пончик. Я обмежився просто Пончиком.

Дозвольте мені повернутися на десять хвилин назад. Я не буду втомлювати вас якоюсь довгою передісторією, але деякі з цих подробиць можуть виявитися важливими.

Мене звати Карл. Мені двадцять сім років. Після служби в береговій охороні США, я почав працювати морським технарем, ремонтував електричні системи на яхтах багатих засранців. Ще кілька днів до того, як все почалося, я жив зі своєю дівчиною в нашій квартирі в Сіетлі.

Її звали Беатріс. Беа. Вона з компанією друзів поїхала на Багами, зустрічати Новий рік. Вона не сказала мені, що разом з ними поїхав її колишній хлопець. Я вияснив це доволі швидко, як тільки побачив на Інстаграмі фотку, де вона сиділа в нього на колінах.

Я не люблю сцен і не вмію їх влаштовувати. Не мало значення, зраджувала вона мене чи ні. Вона збрехала. Тож я подзвонив їй і повідомив, що між нами кінець. Я пообіцяв, що приготую всі її речі й вона зможе забрати їх, як тільки повернеться. Ніяких сцен. Ніякої метушні. Але між нами кінець.

Вона попросила батьків приїхати і забрати кицьку, але вони живуть з іншого боку Каскадів, а за цієї погоди було неможливо пробратися крізь перевали. Тож я пообіцяв, що догляну за нею, поки Беатріс не повернеться.

Отже, дозвольте мені розповісти вам про кішку Пончик. Як я вже згадував, вона одна з тих пухнастих котів з пласкою мордочкою, місце яких на колінах у лиходія у фільмі про Бонда. Ми з Беа жили в двокімнатній квартирі, й одна з цих кімнат була присвячена кішці, якщо це вам що-небудь говорить. А докладніше, кімната була присвячена її відзнакам “Переможниця виставки”, відзнакам “Найкращий родовід”, безлічі трофеїв і фотографій у рамці, де вона сидить на столі, вся така пухнаста і розлючена, в той час, як Беа і суддя стоять позад неї. У Беї було десь п’ятдесят таких фотографій. Практично кожного разу, коли Беатріс брала Пончик на якийсь захід, вона вигравала купу відзнак, трофеїв і фотографій. А Беа тягала ту кляту кицьку на виставку майже кожних вихідних.

Вся її родина вирощувала і виставляла перських котів. Я, особисто я, майже нічогісінько не знав про весь той світ виставок котів. Не хотів у це надто влізати. Як я вже згадував, не люблю сцен.

І хочу сказати вам дещо про любителів котів. А докладніше, про любителів виставок котів.

А взагалі-то, забудьте. Пішли вони на хуй. Головне, що Беа і Пончик були частиною всього того світу, з яким я не хотів мати нічого спільного.

Я ніколи не вважав себе великим любителем котів. Але, якщо говорити правду, Пончик мені подобалася. Цій кішці було насрати на всіх і на все, і це викликало в мене повагу. Якщо Пончик хотіла посидіти в мене на колінах, коли я рубався на PlayStation, то вона сідала на мої кляті коліна. Якщо я намагався зігнати її, вона шипіла, дряпала і вискакувала знов мені на коліна. А тоді дивилася на мене своєю сплющеною мордочкою, яка говорила, І що ти мені зробиш?

Мені кортіло, і то не раз, задушити скотину. Але я не засранець. До того ж впертість малого чудовиська викликала в мене повагу. Деякі мої приятелі діставали мене за те, що я проводив весь цей час з пухнастою кішкою, вартою більше, ніж я зароблю за рік, але мені подобалося. Мені подобалося, коли ця пухнаста кулька сиділа в мене на колінах.

Одним з непорушних, “це-не-обговорюється”, правил Беї, була заборона курити в квартирі. Тож після нашої суперечки і розриву, я взяв за правило курити якомога більше. Знаю, це по-дитячому. Але на вулиці був мороз. Пончику не дуже подобався дим, а запах приставав до її хутра. Тож як компроміс, коли я курив, то відхиляв трохи кватирку.

Отже, коли я прокинувся біля другої ночі, прокинувшись від сну, то вирішив, що мені потрібно покурити. Я витягнув пачку, прочинив кватирку і запалив цигарку.

Пончик, яка спала поряд зі мною на ліжку, саме в цю мить вирішила, що хоче – вперше за своє котяче життя – вийти на вулицю і дослідити околиці. Вона стрибнула мені на плече і вистрибнула з вікна на другому поверсі на дерево поряд з квартирою. Ось так просто. За останній рік я відчиняв вікно десятки разів і вона жодного разу навіть не глянула в його бік. Але сьогодні, в найхолоднішу ніч року, пухнаста засранка вирішила вирушити в експедицію, як якийсь Миклухо-Маклай.

Вона збігла вниз по дереву, кілька разів понюхала тротуар, а тоді швидко зрозуміла, що там йобаний дубак. Її пригоди закінчилися так само швидко, як почалися, вона помчала по дереву вгору і втупилася в мене з півтораметрової відстані між вікном і гілкою. Оскільки їй вже розхотілося пригод, Пончик вирішила не ризикувати і не стрибати назад. Замість цього вона а почала дертися на всю пащеку.

Наступних кілька хвилин я провів проклинаючи кицьку, намагаючись заманити її назад. Я розчинив вікно навстіж, впустивши потік крижаного повітря в до цього спекотливе помешкання. Пухнаста чорно-бежево-біла кицька просто сиділа собі на гілці, скиглила і дерлася так голосно, що я боявся, що прокинеться один з моїх сусідів і застрелить її.

Я залишив черевики в сушарці в підвалі будинку. І не знав, де в біса були мої кросівки. Тому я прийняв миттєве рішення, яке дуже швидко пошкодую, і запхав ноги в сандали своєї колишньої дівчини, натягнув важку шкірянку і помчав на вулицю за кішкою. Якась частина мене повторювала, Та ну на хуй. Це не твоя кішка. Хай пизда замерзає.

Але, як я вже згадував, я не настільки засранець. Як би сильно Беатріс не заслуговувала на це, вона все-таки любила цю кляту кішку. А бідолашна, дурненька Пончик не мала на морозі шансів. Не надовго.

До того ж кішка була буквально поруч, дерлася так, наче хтось в неї на очах пожирав її кошенят.

Я помчав вниз по сходах, вистрибнув на вулицю і побіг до дерева, що росло поміж тротуаром і будинком. І відразу пошкодував, що не знайшов часу, щоб нормально вдягнутися. Холодне, вітряне повітря запустило свої пазурі мені в ноги.

Пончик була на місці, сиділа на дереві поза досяжністю, дивилася то на мене, то на відчинене вікно в квартирі. Вона продовжувала дертися. В квартирі на першому поверсі загорілося світло. Я застогнав. Місіс Парсонс. Сварлива, я-люблю-скаржитися місіс Парсонс.

-- Пончик! – сказав я. – Ну ж бо, ти маленьке лайно!

Я простягнув руки.

Кішка вміла стрибати мені на руки. Я її цьому навчив. Я тряс упаковкою з котячими ласощами і вона відразу приходила. Я промовляв киц-киц-киц, і інколи вона стрибала мені на плече. Я вилаяв себе за те, що не взяв з собою котячих ласощів.

Вікно в квартирі на першому поверсі відчинилося.

-- Заради Господа, що тут коїться? – вигукнула місіс Парсонс, висунувши голову у вікно. Голова літньої жінки була обмотана якимось рушником, від чого вона виглядала як свамі. Її очі-намистинки сфокусувалися на мені. – Карле, це ти?

-- Так, місіс Парсонс, -- відповів я. – Пробачте. Моя кішка втекла, і я намагаюся дістати її перш ніж вона замерзне на смерть.

-- Здається, це ти замерзнеш на… -- місіс Парсонс не закінчила речення.

Бабах.

Все трапилося дуже швидко.

Будинок зрівнявся з землею. В мене на очах. В одну мить семиповерховий будинок стояв, в іншу – зник. Але він не зник безслідно. Я дивився на місіс Парсонс, коли він обвалився. Це виглядало так, наче будинок був велетенською бляшанкою, яку розчавив гігантський, космічний чобіт. Я побачив це, і почув це. На мене налетів вітер і на вулиці негайно потемніло. Зник вуличний ліхтар зліва від мене. Зникли будинки навколо мене. Також зникли машини на вулиці.

Зникло все крім дерев і велосипедів у велостійках і мопеда Марджорі Вільямс з заблокованими колесами за неправильну парковку.

Я озирнувся навколо себе, на якусь мить забувши про морозну погоду. В темну, захмарену ніч я мало що побачив. На відстані – відстані, яку я тепер міг бачити, через відсутність будинків – палав вогонь.

Панувала цілковита, абсолютна тиша.

-- Що за дідько? – запитав я, крутячись по колу.

Вціліло кілька випадкових предметів. Таких як велостійка. Світлофор був на місці, дорожній знак поряд з ним зник. Це все не мало сенсу. Там, де на дорозі були запарковані машини, з‘явилися заглиблення у формі машин, так наче пробивши асфальт, їх потягнули в центр землі.

Пончик стрибнула в мої досі простягнені руки. Я дивився на кішку, не знаючи, що робити чи що сказати.

-- Що за дідько? – повторив я.

Від мого будинку залишився тільки прямокутник змішаної землі й каміння.

А тоді я побачив її, прямо в себе під ногами.

Голову місіс Парсонс. В темряві було важко сказати. Але я відразу знав, що це.

В цю мить мене немов струмом вдарило. Одна справа раптове потрясіння від обвалених будинків. Але в будинках були люди. Майже всі в клятому місті. Дідько, навіть більшість безхатченків була в притулках. В новинах був цілий репортаж про те, як їх всіх збирають через сильні морози. І зараз була друга година клятого ранку в ніч на понеділок. Всі були в ліжках. А це означало, що всі були мертвими!

Я крутився по колу, як якийсь придурок, не знаючи, що робити. В мене похолонуло в животі. Вирішивши що з мене ніякої користі, Пончик почала вовтузитися. Вона дряпала мене, але я не відпускав її.

Тоді почувся голос. Чоловічий, механічний голос.

Він пролунав у мене в голові. Голос був немов щось реальне. Шип, який дряпав мені мізки. Він говорив не по-англійськи. Але я розумів слова. Коли він заговорив, в повітрі перед мною з‘явився також текст.

До уваги людей, що вижили.

-- Що? – промовив я вголос. – Що це? Хто тут?

Я копнув завислі в повітрі слова, і замалий сандал злетів мені з ноги. Я пострибав до нього на одній нозі й швидко натягнув його знову. Слова рухалися за мною, висіли десь за метр від мого обличчя.

Навіть букви були не англійськими. Вони повзли вниз, а не вбік екрану. Але я знав їх, розумів так, наче все життя читав цією мовою.

Згідно з правилами Синдикату, параграф 543 Кодексу про Запаси Дорогоцінних Елементів, оскільки ваша планета не подала належного звернення про права на мінерали та елементи протягом 50 Солярів від першого контакту, її було конфісковано і тепер призначений планетарний регент розробляє всі поклади елементів.

Всі надра вашого світу були подрібнені й уся сировина – органічна і нежива – перебуває в процесі видобутку бажаних елементів.

Згідно з актом про Рекламацію Видобутих Матеріалів разом з параграфом 35 Акту про Захист Тубільних Планетних Видів, людям, що вижили буде надано шанс повернути втрачені матеріали. Корпорація Борант, яку призначили регентом цієї сонячної системи, має право обирати спосіб цього повернення, і вони обрали опцію 3, відому також як 18-рівневий Світ Підземель. Корпорація Борант володіє всіма правами на трансляцію і рекламу, контролює всі аспекти Світу Підземель, і буде контролювати допоки дотримуватиметься правил Синдикату стосовно повернення планетарних ресурсів.

Після успішного завершення 18 рівня Світу Підземель право на володіння цією планетою повернеться до правонаступника.

Для догляду за створенням Світу Підземель і щоб запевнити дотримання всіх правил та інструкцій, Синдикатом було створено і відправлено на цю планету AI – мене – як нейтрального спостерігача.

Будь ласка, уважно вислухайте наступну інформацію, бо я не буду повторювати.

Згідно з Актом про Захист Тубільних Планетних Видів, всі матеріали, що залишилися – приблизно 99.999999% просіяних матеріалів – зараз перенаправляються на створення підземного Світу Підземель. Перший рівень цього підземелля відкриється приблизно через 18 секунд після закінчення цього повідомлення. Входи на перший рівень будуть відкриті рівно одну і тільки одну людську годину. Коли входи зачинять, ви більше не зможете увійти. Якщо ви увійдете, то не зможете вийти, допоки або не пройдете всі 18 рівнів Світу Підземель, або не виконаєте певні інші вимоги.