Сіла Анна на корабель золотоглавий, попрощалася з близькими з плачем і вирушила морем. Хвилі колисали корабель, мов немовля в колисці; дельфіни ж пливли поруч, немов сторожі тихі. Прибула вона до Корсуня, і вийшли корсунці зустрічати її з поклоном, хоч води в них і досі було мало. Провели Анну до світлиці з мозаїкою на підлозі: риби срібні, грона виноградні, хрести золоті. Посадили її на ложе м’яке, шовком укрите.

Та з Божого промислу занедужав Володимир на очі. Мряка застлала зір його, і не бачив він нічого, лише темряву густу. Скорбів він дуже, метався в палаті, руки простягав:

– Де світло? Де сонце моє?

А дружина шепотіла поміж собою:

– То боги старі гніваються…

Тоді Анна увійшла з лампадою маленькою, у шаті білій, мов перший сніг. І мовила стиха, але владно:

– Коли хочеш зцілення – хрестися скоріш. Як не хрестишся – не позбудешся недуги.

І засміявся Володимир крізь біль, мов крізь туман сонячний:

"Коли справді сповниться – воістину великий Бог християнський".

І звелів він хрестити себе.

Єпископ корсунський, старець сивий, борода його сягала аж до пояса, повів князя до церкви святого Василія, що стояла посеред града, де ярмарок був завжди гучний. У храмі пахло ладаном, воском свічним та миром духмяним. У купелі вода була тепла, мов свіже парне молоко.

І коли єпископ поклав руку на голову Володимира – тоді ж ураз прозрів він: світ ударив йому в очі, ясніший за тисячу свічок.

І закричав:

– Нині узрів я Бога істинного!

Дружинники, побачивши чудо, багато хто хрестився. Малий Добриня зайшов у купіль останнім; вода плеснула йому на личко – і всміхнувся він, мов уперше побачив небо.

Після хрещення привели Анну на шлюб. Вона підперізалася шатою білою, на голові – вінець перлинний; Володимир же надів плащ червоний. І справили весілля тихе, але радісне, мов спів жайворонка на світанку.

Потім узяв Володимир царицю свою Анну, Анастаса, священників корсунських із мощами святого Климента в ковчезі золотім, посуди церковні та ікони на благословення. І поставив церкву на горі високій – тій самій, що її насипали посеред града, коли корсунці викрадали землю з валу. Стоїть церква та й донині, бо молитва міцніша від каменю.

А три дзвони мідяні – Віру, Надію та Любов – взяв він із собою. Сам же Корсунь повернув грекам, як віно за царицю, а сам поплив до Києва.

А дорогою трапилося диво велике. Налетіла буря чорна: хвилі вставали стіною, ладді скрипіли, немов старі вози, що йдуть у яр горбатий. Добриня тримався за борт, зуби в нього цокотіли від страху.

Та раптом з морської пучини піднявся кит великий, білий, мов зимовий сніг. І на спині його стояла ікона Божої Матері з Немовлям. Засвітилася та ікона тихим світлом, мов свіча під склепінням храму.

І враз буря вщухла – небо стало чистим, наче хто витер його рушником білим.

Дружина заспівала: "Слава во вишніх Богу!"

Увійшов Володимир до Києва. Град зустрічав його дзвоном старих, поганських біл. І повелів князь скинути ідолів.

Перуна дубового, з головою срібною, прив’язали до коня й потягли до Дніпра. Кінь спіткнувся, Перун упав, голова одкотилася, і люди ахнули. Дехто плакав: "Як же житимемо без богів старих?"

А Володимир мовив:

– Дивіться!

І ударив у дзвони корсунські.

Віра загуділа густо, мов мед у вулику; і світ розлився по небу, наче сонце зійшло серед ночі.

Надія заспівала дзвінко, мов джерельце гірське; і діти перестали плакати, засміялися.

Любов задзвеніла ніжно, мов мати над колискою, і старенька жінка, що йшла з клюкою, випросталася, відкинула клюку й пустилася в танець.

Люди падали на коліна, сльози текли по щоках. Дзвін линув Дніпром, лісами, степами. Птахи підхоплювали мелодію, вовки вили в лад, вітер шепотів:

– Сла-ва Бо-гу…

Поставив Володимир церкву Десятинну з каменю білого, з куполами золотими.

А дзвони корсунські повісив на дзвіниці високій.

І щоранку дзвонив Анастас:

Віра – будила совість;

Надія – підіймала серця;

Любов – лагіднила душі.

Люди йшли до храму: малі діти несли квіти польові, старухи – хлібці медові.

Минали літа. Добриня виріс, став воєводою. І спитав якось:

– Дядьку, навіщо Бог попустив облогу, спрагу, сліпоту?

А Володимир усміхнувся, як сонце над Дніпром:

– Щоб знайшли ми не золото, а Його. Труднощі – як зілля гірке: вип’єш – і оживає душа.

Чуєш дзвін?

То Віра, Надія й Любов співають. І дзвонитимуть, доки свята православна віра стоятиме на цій землі.

+

КАЗКА ПРО МУДРОГО ПРОФЕСОРА ТА ЧАРІВНОГО ГОРОБЧИКА

+

У великому місті, де високі будинки здіймались до неба, а вулиці гули, як розлючені джмелі, жив відомий професор Семен Семенович. Він був найвченішою людиною у світі. Його кабінет був завалений книгами від підлоги до стелі, а сам він дні і ночі безперервно розмірковував над найголовнішим питанням: "У чому секрет справжнього щастя?"

Він писав про це товсті книги, такі важкі, що їх важко було підіймати навіть двірнику дядькові Мишкові. Але що більше професор писав, то тим більше він хмурився і зітхав. Секрет щастя ніяк не хотів вміщатися у слова та формули.

А прямісінько під вікном кабінету професора, у старому дубі з дуплом, жив звичайнісінький горобець на ім'я Живчик. Він не знав жодних секретів та складних слів. Він знав, що ранок починається зі сходу сонця, що хлібні крихти на бульварі – це смачно, а купатися в калюжі після дощу – найбільше задоволення на світі.

Професор Семен Семенович, почувши це веселе цвірінькання, тільки сердито хмурився.

– Знову цей базіка заважає великим думкам! – бурчав він і щільніше закривав вікно.

Якось увечері, коли професор вкотре перечитував свою нову книгу про щастя, до кабінету постукали. У двері просунулась кучерява голова маленької дівчинки. Це була Надійка, дочка двірника. У руках вона обережно несла щось загорнуте в хустку.

– Дядько Семен, – прошепотіла вона, – з Живчиком біда! Він не літає і не цвірінькає!

Професор глянув на маленьку пташку, що лежала на долоні у Надійки. Живчик був такий тихий і зляканий, яким професор його ще ніколи не бачив.

– Гм, – пробуркотів учений. – Орнітологічний випадок. Потрібно встановити діагноз.

Він посадив Надійку в крісло, взяв збільшувальне скло і почав уважно вивчати горобця. Але що довше він дивився, то більше розумів, що його товсті книжки безсилі. У них не було написано, як вилікувати смуток у маленьких пташиних очах.

Раптом у каміні, який давно не топили, щось затріщало. Із труби, обсипаної сажею, прямо на килим звалився невисокий кумедний дідусь у валянках на босу ногу і квітчастому шарфі. Він обтрусився і весело підморгнув здивованому професорові.

– Здрастуйте, Семене Семеновичу! Чув, у тебе проблема з пернатим другом? Я – дідусь-Лісовичок, хранитель парку. А ці проблеми лікуються не підручниками, а пригодами!

– Якими ще пригодами? – обурився професор. – У мене наукова праця!

– В тому то і справа! – засміявся Лісовичок. – Пора його відправити у подорож! Щоб зрозуміти секрет щастя маленької істоти, потрібно і самому стати маленьким!

І перш ніж професор встиг заперечити, Лісовичок смикнув за пензлик свого шарфа і щось прошепотів. Кімната раптом почала стрімко зростати! Ні, це професор і Надійка почали зменшуватись! За мить вони стояли на величезному килимі, а книжки височіли над ними, як хмарочоси.

– Ось так краще! – промовив Лісовичок, який тепер здавався велетнем. – Ваше надзавдання – повернути Живчику його пісню. А для цього вам потрібно дібратись до Озера Ранкової Роси та вмитися його краплею. Але шлях неблизький! Тож гайда! Сказавши це, дідусь – чарівник розтанув у повітрі, як серпанок.

Так почалася неймовірна подорож мандрівників. Шлях їх простягався через неосяжну квартиру. Їм потрібно було перетнути простори Лінолеумної рівнини, пройти небезпечні Ніжки Стільця та дістатися балконних дверей.

Першим випробуванням став Похід через Килим-Джунглі. Ворсистий килим перетворився на густі, колючі зарості. Професор, який звик усе розраховувати, намагався скласти карту, але травинки-ворсинки колихалися і збивали його з пантелику. А Живчик ставав все сумнішим і сумнішим.

– Дивіться! – раптом крикнула Надя. – Павучок!

На тонкій, майже невидимій павутинці зі стелі спускався вгодований павук. Він з цікавістю розглядав мандрівників.

– Куди прямуєте? – прошипів він.

– До Озера Ранкової Роси! – сміливо відповіла дівчинка.

– А-а-а, за піснею! – павук усміхнувся. – Я вас пропущу, якщо відгадаєте мою загадку. "Сидить на павутинці, але не павук. Ловить сонце, але не птах. Що це?"

Професор Семен Семенович насупився. Він перебирав у пам'яті наукові класифікації, але нічого придатного не спадало на думку. Надійка ж уважно подивилася на сонячний промінь, у якому танцював пил, і на краплинку роси, що блищала на павутинці, як діамант.

– Це роса! – радісно вигукнула вона. – Вона сидить на павутинці і ловить сонце, щоб переливатись!

Павук здивувався такій кмітливості і, дотримавшись слова, пропустив їх далі.

Наступною перепоною стала Дивана Гора. Її схили були круті та стрімкі. Професор, намагаючись діяти за правилами, шукав пологий схил, але це тільки забирало час. Надя ж просто почала дертися вгору, знаходячи зручні зачепи – візерунки на тканині, пензлики. Професор вимушений був піти за нею, і незабаром вони опинилися на вершині. Звідти відкрився вид на цілісіньке море – Лінолеумний океан, а вдалині мерехтіла мета їхнього шляху – балконні двері.

Але як його перетнути? Раптом з-під дивана з гучним скреготом викотилася величезна кулька-монстр! То був кіт Васька, який прийняв маленьких мандрівників за мишей! Його вуса колихалися, як шаблі, а очі горіли зеленим вогнем. Професор завмер від жаху. І тут усі його знання були марними. Раптово Надя помітила стару газету, що лежала на підлозі. Вона схопила її і крикнула:

– Дядько Семен, біжимо!

Вони стрибнули на газету, як на пліт. Надя підняла куточок, і потік повітря з-під плінтуса поніс їх по гладкому лінолеуму прямо до балкона! Кіт Васька тільки пирхнув від подиву.

Нарешті вони дісталися балконних дверей. Щілина під ними стала для них справжньою брамою в новий світ. Вони вибралися на балкон. І тут професор ойкнув.

У старому тазі, де дядько Мишко замочував квіти, після вчорашнього дощу скупчилася вода. Вода ця іскрилася в променях сонця, як мільйони алмазів. Це і було Озеро Ранкової Роси!

Надя обережно підійшла до тазу і зачерпнула долонькою краплю води. Вона піднесла її до дзьобика Живчика. Пташка зробила ковток. Потім інший. І раптом її очі заблищали. Вона змахнула крилами, злетіла з долоні Надійки, сіла на край тазу і дзвінко на весь парк защебетала:

– Дякую!

У цей момент із професором Семеном Семеновичем сталося диво. Лісовичок знову з'явився поруч і смикнув за шарф. Професор знову став більшим. Але щось у ньому змінилося назавжди. Він дивився на чисте небо, на зелені дерева у парку, на радісного Живчика, що гасав у повітрі, і на щасливе обличчя Надійки.

І він зрозумів. Він зрозумів усе без жодного слова.

Щастя було не у товстих книгах. Воно було в ранковому сонці, у краплі роси, у сміливій дівчинці, яка не боїться загадок, і в простій пісні маленької пташки, що радіє новому дню.

З того часу професор Семен Семенович змінився. Він, як і раніше, писав свої книги, але тепер він завжди працював з відчиненим вікном. А щоранку він виходив на балкон, сипав у годівницю хлібних крихт і з усмішкою слухав, як Живчик та його друзі виводять свою просту, але найправдивішу у світі пісню про щастя.

+

КАЗКА ПРО МИШКА МЕДОВОГО ТА ЇЖАЧКА ДЬОГТЯ

+

Жили-були в одному веселому селі два сусіди – ведмідь Мишко Медовий та їжачок Степан Дьоготь.

Ведмедик тримав велику пасіку. Бджоли у нього були працьовиті та ввічливі, носили нектар із лугів, а потім варили найсмачніший мед – бурштиновий, теплий, солодкий.

А Їжачок Степан варив дьоготь. Він жив біля болота, у маленькій хатицні, і цілими днями помішував у казані густу чорну смолу. Від неї тхнуло так сильно, що навіть комарі не підлітали!

Жили вони мирно. Тільки іноді сперечалися, хто з них корисніший.

– Без меду життя не миле! – казав Мишко.

– А без дьогтю віз не поїде! – відповідав Їжачок.

Поряд з ними жив хитрий півень Петя Купець. Він любив, щоб усі товаришували, але ще більше любив, щоб у нього від дружби була вигода.

Ось якось і каже він:

– Гей, Мишко і Степане! Що ви все сперечаєтеся? Ви ж обидва добрі майстри! Давайте дружити і разом варити мед із дьогтем! Ото буде диво-продукт! І солодко, і міцно!

Ведмедик почухав потилицю:

– Не знаю, Петре… Щось не вірю я, щоб із цього добро вийшло.

А Їжачок подумав:

– Зате цікаво! Може, хоч раз спробувати?

Петя плескає крилами, радіє:

– Молодці! Ось це я розумію – співпраця!

Вранці зібралися біля колодязя. Ведмедик приніс ціле відро меду, золотого та прозорого.

Їжачок – ложку дьогтю, чорного і пахучого.

А Петя взяв палицю, щоби все перемішати.

Розмішали. Вийшла липка чорно-коричнева каша.

Петро гордо сказав:

– Ех, тепер заживемо! Усім сподобається!

Першим підійшов Зайчик.

– Ой, а що це у вас, дядько Мишко?

– Новий мед! – гордо сказав Петя.

Зайчик лизнув ложечку... і тут же скривився:

– Фу-у-у! Гірко!

Потім підійшла Білочка.

– А я спробую! – І теж спробувала.

– Ой, гидота яка! Це не мед, а біда!

Навіть старий мудрий пугач Фома, що все пробував на світі, тільки похитав головою:

– Не буває насолоди з брехні та правди впереміш. Мед має бути чистим, як серце доброї людини.

Ведмедик засмутився:

– Ось бачиш, Петре... Я ж казав, що з меду та дьогтю добра не вийде.