Раптом він почув схвильовані голоси. Це мурахи бігали навколо свого зруйнованого мурашника. Якийсь необережний звір зачепив його лапою, і весь складний мурашиний дім просто розсипався.

– Біда! Біда! – метушилися мурахи. – Ми не встигнемо все полагодити до свята!

Проша вмить забув про свій смуток.

– Не хвилюйтеся! – сказв він. – Я вам допоможу.

Він був хоч і маленький, але дуже акуратний. Своїми лапками він підняв великі гілочки, склав одна до одної голки хвої, допоміг відновити стіни мурашника. Мурахи радісно закивали головами:

– Дякуємо тобі, їжачок Проша! Ти справжній друг!

Проша усміхнувся вперше за цей день і пішов далі. Його смуток потроху розсіювався, наче ранковий туман.

Незабаром він почув тихий писк. Біля великої калюжі на листочку сидів маленький жучок в синьому плащі і гірко плакав.

– Що трапилося? – запитав їжачок.

– Я ненароком впав у калюжу, – схлипував жучок. – Я геть мокрий, мої крильця стали важкими, я не можу злетіти. А мені необхідно швидше потрапити до своїх діточок!

Проша не роздумуючи, підійшов до калюжі, обережно нахилився, піддів жучка своїм вологим від води носом і переніс його на сухий пагорб.

– Ось, тепер висохнеш на сонечку і полетиш, – сказав їжачок.

– Ой, спасибі тобі! – просипів жучок, розправляючи крильця. – Ти врятував мене!

Проша кивнув головою і побіг далі, відчуваючи в своєму серці маленьку іскорку тепла.

Далі на своєму шляху він зустрів стару маму-мишу, яка тягла важке гроно сухих ягід для своїх мишенят.

– Дозвольте вам допомогти, – запропонував Проша і взяв у неї найбільш важку частину ноші.

Вони вдвох донесли ягоди до нірки, і мама-миша сказала йому ласкаво:

– Добрий ти, їжачок. Господь подарував тобі велике серце.

Проша не дуже добре розумів, що таке "Господь", але ці слова були такими теплими, що йому стало дуже добре.

Так, за допомогою лісових мешканців, Проша не помітив, як обійшов майже весь ліс. Сонце вже хилилося до заходу, розмальовуючи небо в рожевий і золотий кольори. "Мабуть, всі вже зібралися на галявині, – з легким сумом подумав Проша. – Піду подивлюся на їхнє свято хоч одним оком".

Він повернувся на галявину. Усі звірі вже були там. Галявина сяяла прикрасами. Але що це? Всі звірі стояли не на своїх місцях, а скупчилися навколо мурашника, навколо калюжі і дивилися то на небо, то на землю. На обличчях у них було не просто захоплення, а справжній подив.

– Дивіться! – пищали мурахи. – Це їжачок Проша нам допоміг! Тепер наш дім став ще красивішим!

– А мене їжак Проша врятував, – вигукнув жучок у синьому плащі, весело пурхаючи прямо над калюжою, в котрій відбивалося вечірнє небо. – Тепер в калюжі, наче в дзеркалі, видно всі зорі!

– А мені їжак Проша допоміг ягоду до дому донести! – розровіла стара мама-миша. – Який він добрий!

Всі повернулися до Проші, який несміливо стояв зкраю галявини. Йому було соромно, що він прийшов з пустими лапками. Але мудрий Філін повільно підлетів до нього, всівся на гілку поряд і сказав таким теплим голосом, що у всіх на душі стало спокійно:

– Не сумуй, їжачок Проша! Ти приніс лісу найголовніший і найпрекрасніший дарунок.

Проша здивовано подивився на нього своїми чорними очима-бусинками.

– Я? Але ж в мене нічого немає…

– Помиляєшся, – продовжив Філін. – Ти приніс найбільш коштовне, що є у світі, – любов і добрі справи. Ти допомагав усім, кого зустрічав, не думаючи про винагороду. Ти віддавав частинку свого серця. Подивися довкола!

Проша підняв очі і ахнув. Той мурашник, який він полагодив, тепер акуратний і високий, був схожий на маленький золотий замок в променях сонця, що повільно сідало.

Калюжа, з якої він врятував жучка, була чиста та прозора. В ній, наче в величезному дзеркалі, відбивалося все рожеве небо з першою вечірньою зіркою. Вона сяяла, мов коштовний діамант.

А стежинка, якою він ніс ягоди для мишенят, тепер була засипана пелюстками перших квітів, які розкрилися протягом дня. Здавалося, що сама земля усміхалася йому.

– Бачиш? – запитав Філін. Ти не просто допомагав. Своєю добротою ти зробив ліс чистішим, красивішим, щасливішим. В Євангелії, найголовнішій книзі, сказано: "Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони бачили ваші добрі вчинки". Твоє світло, Проша, це твоє добре серце. І його сяяння – найбільш красива прикраса.

І раптом Проша зрозумів. Він не приніс на галявину жодного предмета, натомість приніс з собою найважливіше – мир, радість і допомогу. Його маленькі справи, наче намистини, нанизалися на ниточку цього дня і склалися у найкрасивіше намисто.

Всі звіри його оточили, від кожного з них лунали лагідні слова. І їжачок Проша більше не відчував себе невдахою. Бо він був частиною одного великого цілого, де кожен – важливий, і де найбільша цінність – це любити один одного, і допомагати один одному.

Вони зустріли Великдень на прикрашеній галявині, головною прикрасою якої стала не яскрава мішура, а любов, що сяяла в серці кожного, особливо, в серці маленького доброго їжачка. І ліс довкола виблискував від щастя, прославляючи Воскресіння Христове – свято любові, добра й світла, яке живе у кожному, хто готовий ним поділитися з іншими.

+

ЛЕГЕНДА ПРО ДЗВОНАРЯ ГОДРИКА

+

У старому соборі Святого Миколая, що стояв на околиці засніженого міста, жив дзвонар на ім’я майстер Годрик. Його вежа здіймалася вище всіх дахів, і дзвони його гриміли так голосно, що птахи панічно розліталися у всі сторони. Годрик не любив людей. "Шумлять, метушяться, заважають мені", – буркотів він, смикаючи за мотузки дзвонів. Їх звук був таким різким, ніби удар батога, і ніхто не приходив до собору на заклик цих дзвонів. А от у Святвечір, коли місто запалювало вогні, Годрик дзвонив особливо люто, щоб відігнати горобців від карнизу.

Того вечора сніг падав тихо, наче пух янгольських крил, Годрик забрався в свою комірчину під дзвіницею. Він загорнувся у старий плащ і задрімав біля пічки, де тліло вугілля. І ось опівночі, коли годинник відрахував дванадцять, двері скрипнули. Увійшов хтось високий, в сірому, з обличчям, схожим на Годрика, але…кам’яним. Очі – пусті, як вибоїни у граніті, руки важкі, як дзвони.

– Хто ти? – прошепотів Годрик, відхилившись.

– Я – це ти, – відповіло видіння глухо, наче з-під землі. – Таким ти станеш, коли мине десяте від сьогодні Різдво. Злість скам’янить тебе, як статую. Але сьогодні Святий Миколай Чудотворець дав мені час, щоби показати тобі шлях.

Годрик хотів закричати, але голос застряг у горлі. Примара взяла його за руку, холодну, як лід, і вони зробили крок просто у стіну. Замість каменю – небо, замість підлоги – дахи, вкриті інієм. Вітер підхопив їх, і вони полетіли над містом, як два темних крила.

І тут почалося диво. Над ними спалахнуло північне сяйво – не холодне, як зазвичай, а тепле, переливчасте, немов небо само вирішило розповісти казку. Зелені, фіолетові, золоті стрічки закружляли, і в них, як у чарівному дзеркалі, відкрилися видіння.

Перше видіння: площа біля собору. Годрик побачив себе – старого, згорбленого, з обличчям, вкритим тріщинками, мов стара штукатурка. Він смикав за мотузку, але дзвони не дзвонили. Натомість з його грудей виривався чорний дим злості, який поповз по вулицях. Діти, що бігли з санчатами, раптом зупинилися і заплакали. Матері зачиняли вікна. Навіть собаки поховалися. А над усім цим сяйво перетворювалося на сіру хмару.

– Це твоє серце, – сказала примара. – Воно труїть місто.

Друге видіння: дзвіниця. Годрик побачив, як його дзвін, той самий, що мав зазивати на Різдвяну службу, зірвався з балки. Він падав повільно, як у кошмарі, і вдарив по статуї ангела біля входу в собор. Ангел розколовся, а з тріщини вилетіли іскри, не злі, а сумні, як сльози. І сяйво над ними стало блідим, наче плакало.

– Це твоя радість, – прошепотіла примара. Ти вб’єш її.

Третє видіння: але тут сяйво змінилося. Зелені стрічки стали золотими, фіолетові – рожевими, і в них з’явилася Віфлеємська Зірка. Вона сяяла так яскраво, що Годрик примружився. А коли відкрив очі, побачив пастухів. Вони стояли на даху сусіднього будинку, в простих кожухах, з палицями і дивилися вгору. Один з них – хлопчик років семи – простягнув руку до зірки, і зірка опустилася, торкнувшись його долоні. І в цю мить сяйво перетворилося на веселку, не просту, а різдвяну, з семи кольорами радості.

– Дивись, – сказала примара, і її голос став м’якшим. – Це ті, кого ти відганяєш дзвоном.

Четверте видіння: волхви. Три королі над дахом ратуші. Один – в червоному, з золотою короною, другий – в зеленому, з миррою, третій – в білому, з ладаном. Вони їхали не на верблюдах, а на хмарах, і хмари були із північного сяйва. А за ними – Ангел-Охоронець, з крилами, зітканими з райдужних променів. Він летів до Годрика та примари, а в руках у нього була маленька ікона Святого Миколая.

– Майстер Годрик, – сказав Ангел голосом, схожим на дзвіночок. – Святий Миколай просить тебе пригадати: дзвони не для злості. Вони – голос неба.

І ось, п’яте видіння: собор. Але вже не похмурий, а сповнений світлом. Двері відчинені, всередині – діти, старі, матері з немовлятами. А на дзвіниці – Годрик, але не старий і злий, а молодий і з усмішкою. Він дзвонить, і дзвони співають. А сяйво над містом перетворюється на величезну веселку, яка опускається на землю і торкається кожного будинку.

Примара почала танути. Її кам’яне обличчя стало м’яким, наче віск.

– Прокинься, – сказала вона. – Ще не запізно.

Годрик відкрив очі. Він лежав біля пічки, але все було інакшим. За вікном сяяло північне сяйво – справжнє, але в ньому він бачив райдугу. Він підхопився, побіг на дзвіницю. Ноги ковзали по льоду, але він не падав, його наче підтримував сам Ангел-Охоронець. На верхньо-му майданчику він схопив мотузку і ...завмер. Вперше в житті він не знав, як дзвонити з радістю.

І тут він пригадав. Пригадав, як у дитинстві, до того, як стати злим, мама водила його до собору. Як дзвони співали "Слава во вишніх Богу". Він смикнув мотузку – не різко, а плавно, ніби гладив. І дзвони відповіли. Спочатку тихо, потім гучніше, і ось вже все місто прокинулося.

Люди вибігали на вулиці. Діти у нічних сорочках, старі в шапках, матері з немовлятами. Вони дивилися вгору – на дзвіницю, де Годрик дзвонив, і плакали від щастя. А над ними сяйво перетворювалося на райдугу, і в райдузі з’явилася Віфлеємська Зірка. Вона опустилася до собору і повисла над хрестом.

В соборі запалили свічки. Святий Миколай на іконі усміхнувся. Пастухи – ті самі, з видіння, ввійшли у двері, ведучи за собою дітей. Волхви – у багатих мантіях, несли дарунки: один – хліб, другий – молоко, третій – іграшки. Ангел-Охоронець летів над усіма, і крила його були із райдужних променів.

Годрик дзвонив і дзвонив. Його руки тремтіли, але не від холоду, а від радості. І коли розпочалася служба, він опустився вниз і став біля входу. Люди проходили повз, і він кланявся кожному. А діти тягнули його за плащ:

– Дядько Годрик, а ти будеш дзвонити щодня?

– Буду, – відповідав він, і очі його сяяли, як Віфлеємська Зірка.

З того часу собор Святого Миколая став серцем міста. Дзвони співали не для того, щоб відганяти, а щоб закликати. І кожне Різдво над містом спалахувало північне сяйво, яке перетворювалося на райдугу. А в райдузі діти бачили пастухів, волхвів, Ангела-Охоронця і святого Миколая, який благословляв їх з ікони.

І майстер Годрик більше ніколи не був самотнім. Тому що дзвони – це голос любові, а любов – то Різдво.

+

ВЕСЕЛКА І ДОЩ

+

В ті часи, коли світ ще був зовсім молодим, і небо розмовляло з землею шепотінням вітру і співами птахів, стався великий і грізний Потоп. Втім потім буря вгамувалася, хмари розійшлися, і Бог подарував людям прекрасну обіцянку – що більш ніколи вода на вкриє землю. А знаком тієї доброї обіцянки, яку називають Завітом, стала дивна Райдуга.

Із того часу щоразу після дощу, коли сонечко визирало з-за хмар, Веселка просиналася і розкидала свій дивний міст між небом і землею. О, яка ж вона була красива! Сім кольорів переливалися на її дузі: червоний, як стигла маківка, оранжевий, як апельсин, жовтий, наче курча, зелений, як соковита трава, блакитний, мов небо в ясний день, синій, як волошка в полі, і фіолетовий, мов лісна фіалка.

Люди, звірі і птахи завмирали від захвату, коли бачили її.

– Дивіться, дивіться, яка краса! – кричали діти.

– Диво дивне! – захоплено казали дорослі.

– Краще за всіх! – цвірінькали ластівки.

І Веселка чула ці слова. Вона раділа і пишалася, однак поступово гордість перетворилася на пиху. Вона милувалася своїм відображенням в калюжах і думала: "Ось яка я нарядна! Я – найпрекрасніше, що є на небі. Без мене світ був би нудний і сірий". Вона так запишалася, що навіть сонечку казала:

– Ти, Сонечко, звісно, світиш яскраво, але твоє світло просто жовте. А у мене цілих сім кольорів!

Сонечко було дуже мудрим і добрим, лиш усміхалося лагідно, і гріло землю ще сильніше.

А поруч з Веселкою жив старий друг – Дощ. Він був зовсім не таким яскравим. Він був тихим, спокійним і часто сумував. Люди не завжди його любили. Вони говорили: "Знову цей Дощ, на вулицю не вийти, калюжі скрізь". І Дощ тихенько плакав над землею, омивав листя, напував травичку, наповнював струмки.

Одного разу, після того як Дощ особливо довго поливав землю, визирнуло Сонечко і покликало Веселку на небо. Вона вийшла, сяюча, горда, і розкинула свій міст. Всі, як зазвичай, захоплювались нею.

Внизу, на краю лісу, стояло маленьке Зайченя. Воно дивилося на Веселку і зітхало:

– Як би я хотів бути найкрасивішим, як ти, Веселка!

Мама Зайчиха ласкаво почухала його за вушком і сказала:

– Краса це добре, синку. Але найбільша краса – в доброму серці. Ти пам’ятаєш, як Дощик щойно напоїв нашу галявинку, і тепер у нас є соковита травичка? Це його труд.