43

вкорінюються в наше несвідоме й тому в доросле життя пере-носяться як психічна програма. А ще серйозно впливають на наше сприйняття, мислення, дії та почуття.

Дію постулатів знову буде проілюстровано на прикладі Міхаеля та Сабіне: як я вже згадувала, мати Міхаеля майже не зважала на його бажання та не звертала уваги на його особи-стість. Міхаель також має двоє молодших братів і сестер, а його батьки разом керували пекарнею. Мати була надміру переван-тажена та в постійному стресі й не могла кожній дитині подару-вати ту увагу й турботу, яких вони потребували. Батько також не міг компенсувати цей материнський дефіцит, адже постійно працював. Через брак батьківської емоційної та фізичної при-сутності часто не було задоволено ні його потребу в прив’язано-сті, ні потребу в підвищенні самооцінки. Як наслідок, сформува-лися такі постулати, як «Мною нехтують» та «Я неважливий». Ці постулати досі несвідомо формують його сприйняття. Щора-зу, як він не почувається «видимим», його тіньова дитина зді-ймає крик: «Знову! Мною знову нехтують!» Ці постулати — справжня причина, чому Міхаель так швидко спалахує, коли Сабіне начебто приділяє замало уваги йому та його бажанням.

А батьки Сабіне, навпаки, дуже добре дбали про доньку, проте прагнули від неї зависоких результатів. Вони встановили дуже суворі межі правильного й неправильного. Сабіне часто відчувала, що не здатна їм догодити. Власне кажучи, вони й критикували її набагато частіше, ніж хвалили, а отже, часто нехтували її потребою у визнанні та в підвищенні самооцінки, а також потребою в автономії та вільному розвитку. Тому тіньо-ва дитина Сабіне має постулати на кшталт: «Я роблю недостат-ньо» та «Я мушу підлаштуватися під тебе». Тепер легко уявити, як тіньові діти Сабіне й Міхаеля взаємодіють одне з одним. Дратівливість Міхаеля — тобто його тіньової дитини — і над-мірна критика незначних хиб Сабіне глибоко ранять її тіньову

44

дитину, яка потім почувається маленькою, непотрібною та зно-ву обмеженою чиєюсь опікою. Її тіньова дитина реагує на ці почуття гнівом, плачем і докорами, а тому сварки в пари швид-ко загострюються.

Наші постулати — це наче наша психічна операційна си-стема. Як би просто та наївно не звучали, вони з неймовірною силою впливають на нас — як у позитивному, так і в негатив-ному аспектах, тобто як на світлу, так і на тіньову дитину. Постулати — це окуляри, крізь які ми бачимо реальність. Тому дуже важливо сповна усвідомити їх.

РОЗБАЛУВАНА ТІНЬОВА ДИТИНА

Щоправда, негативні постулати виникають не тільки через заборони, нехтування чи надмірну опіку. Батьки, які забагато дозволяють своїм дітям і надміру їх балують, закладають у них переконання, що все має відбуватися за їхнім бажанням і що їм не потрібно докладати для цього ніяких зусиль. Так розви-ваються постулати, що замість недооцінювання власного зна-чення та важливості свідчать про їх переоцінювання. Тож діти сприймають як належне, що завжди отримають те, що хочуть, а тому неймовірно ображаються та зляться, коли цього не тра-пляється. У занадто балуваних дітей розвивається низька то-лерантність до фрустрації. Тому вони дуже погано справля-ються навіть із незначним незадоволенням своїх потреб. Якщо в дітей, які виросли з певними обмеженнями, часто спостері-гаємо досить високу готовність пристосуватися, то в розпеще-них дітей вона занадто низька. Вони не навчилися вписувати-ся в суспільство й пристосовуватися до його законів, адже були шефами або принцесами в мами й тата. Їхні постулати звучать приблизно так: «Я дуже важливий/-а!», «Мені завжди раді!»,

45

«Я отримую все, що хочу!», «Я маю на все право!», «Я сильні-ший/-а за інших!», «Я найкращий/-а!» Як наслідок, вони мають труднощі з адаптацією в дитячому садку, школі чи в до-рослому житті, а також часто ображають своїх близьких. Крім того, таким дітям аж тепер доводиться вчитися, що не все в житті дається задарма і що їм також потрібно докладати зусиль. У деяких випадках це веде до зниження успішності навчання або навіть до кидання університетів. В інших, не та-ких критичних випадках їм хоч і досить добре вдається впи-сатися в суспільство й успішно взаємодіяти з іншими, проте дуже складно переживати поразки. Приміром, відмова в ро-мантичних стосунках може призвести до жахливого відчаю тільки тому, що розбалувані діти звикли отримувати бажане.

КРИТИКУВАТИ БАТЬКІВ? ЦЕ НЕЛЕГКО!

Коли ми обговорюємо наше дитинство та батьків, у деяких людей виникає внутрішній спротив: їм важко звинувачувати батьків у своїх проблемах. Я знову й знову переживаю ситуації, коли клієнти потрапляють у конфлікт лояльності, бо змушені критично поглянути на своїх батьків. Вони люблять їх і багато за що їм вдячні. Їх охоплює почуття провини, коли вони зму-шені розповісти мені, що, ймовірно, якась батьківська пове-дінка була не зовсім оптимальна. Тоді їм здається, наче вони зраджують власних батьків. Тому я хочу особливо наголосити, що тут ідеться не про те, щоб заперечити батьківські зусилля й звинуватити їх у проблемах нашого дорослого життя, а лише про те, щоб глибше зрозуміти óбрази, які ми винесли з дому. І я маю на увазі не тільки критичні моменти, а й позитивні óбрази, за які ми маємо відчувати вдячність. Крім того, по-трібно також пам’ятати, що наші батьки формувалися під

46

впливом власних батьків, тож, зрештою, також є жертвами виховання. Наприклад, у мене були дуже люблячі батьки. Я була дуже бажаною дитиною і маю здебільшого щасливі спо-гади з дитинства. Проте моя мама не дозволяла собі права на «слабкі» почуття. Вона була найстаршою з дев’яти братів і се-стер, а коли їй виповнилось одинадцять, почалася Друга світо-ва війна, тож місця для слабкості просто не було. Вона була вимушена з усім справлятися. Й оскільки сама не вміла пере-живати «слабкі» почуття, як-от смуток, то іноді була трохи безпорадною, коли сумно було мені. Тож у мене виникли такі постулати, як: «Я мушу бути сильною!» та «Плакати — сором-но!» Навіть люблячі батьки не завжди все роблять правильно.

Також важливо зрозуміти, який зразок для наслідування дали нам батьки. Наприклад, якщо в дівчинки дуже любляча, але дуже слабка мати, яка постійно пристосовується до домінант-ного батька, то через ідентифікацію зі своєю мамою в дитини можуть розвинутися постулати на кшталт: «Жінки слабкі», «Мені потрібно пристосовуватися», «Я не можу заперечува-ти». Або ж, відмежувавшись від матері, вона розвине інакші постулати: «Я мушу захищатися», «Я ніколи нікому не підко-рятимуся», «Чоловіки небезпечні».

Важливу роль відіграють також норми та цінності, поши-рені в батьківському домі. Скажімо, якщо в цілковито любля-чій сім’ї панує суворе ставлення до сексу, воно відповідно формуватиме особистість дитини — у неї згодом можуть ви-никнути серйозні проблеми з природним сприйняттям свого тіла та сексуальності. Тож навіть люди, які багато в чому зав-дячують своїм батькам, все ж часто розвивають ті чи інші постулати, що утруднюють їхнє доросле життя.

Проте деяким людям дуже важко скласти реалістичне уявлення про своїх батьків. Наприклад, коли сприйняття одного з них сильно забарвлене маніпуляціями іншого. Якщо

47

мама часто плачеться своїй дитині про «поганого тата», то дитя сприйматиме його крізь мамині окуляри. Зі своєї бага-торічної роботи експерткою в сімейному суді знаю, що ці образи деколи мають такий тривалий ефект, що діти впро-довж усього життя погано ладнають зі своїм батьком або ж узагалі не контактують із ним. Те саме, звісно, стосується й тат, які цькують дітей на мам.

Однак є ще одна причина, чому деяким людям важко ви-працювати реалістичну думку про своїх батьків, і це пов’язано зі схильністю дітей їх ідеалізувати. Діти екзистенційно зале-жать від довіри до своїх годувальників і сприйняття їх добри-ми та правильними. Вони мають їх ідеалізувати, інакше ви-никне непереборний страх опинитися в руках дефектних або навіть злих батьків. І таке ідеалізування в декого залишається і в дорослому житті. Часом це суттєво ускладнює формування реалістичного уявлення про батьків, зокрема про їхні сильні та слабкі сторони. Якщо в дорослому віці я досі сприймаю своїх батьків крізь призму ідеалізації, то не можу відокреми-тися від них у здоровий спосіб. А якщо я на це не здатний/-а, то мені буде важко знайти свій шлях у цьому житті. Якщо я хочу пізнати себе — що є передумовою мого розвитку як особистості, — то важливо отримати якомога реалістичніше уявлення про себе та своїх батьків. Реалістичний образ не сто-їть на заваді глибокій прихильності. Я й далі можу дуже силь-но любити й цінувати батьків за те, які вони є і були. Для цього вони не мають бути ідеальними та непогрішними. Тут діє той самий закон, що і з коханням: якщо я в змозі любити тільки ідеальне, то це — несправжня любов.

ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП:

ГЕНЕТИЧНО ЗУМОВЛЕНИЙ

ПОГАНИЙ НАСТРІЙ

Що стосується негативних образів, то достатньо навіть кіль-кох негативних подій, щоб залишити глибокі сліди в нашій пам’яті. На жаль, це не працює з позитивним досвідом, тому що в нас генетично закладено більше звертати увагу на по-гані новини, ніж на добрі, і пам’ятати їх довше. Причина в тому, що для виживання важливіше зважати на небезпеки, ніж на те, що йде за планом. Наприклад, якщо, поки сім’я кам’яної доби розважалася веселою грою, раптом з’являвся шаблезубий тигр, то чисто технічно, для виживання, мозко-ві було важливо, щоб пов’язані з грою приємні емоції момен-тально поступалися страхові. Тому мозок мав негайно пе-ремкнутися зі схеми кругообігу щастя на схему страху, щоб зі страху перед тигром сім’я втекла і мала шанс вижити. Від-повідно для виживання першим людям важливіше було за-пам’ятовувати отруйні рослини, ніж неотруйні. Помилки могли і досі можуть бути смертельними. Тому наш мозок створений так, щоб звертати увагу на хиби та недостачі. І, на жаль, це дуже часто означає, що ми буквально поринаємо в помилкове сприйняття, а надто коли перебуваємо в режи-мі тіньової дитини. Це також і причина того, що ми легше запам’ятовуємо неприємні події, ніж радісні. Саме тому ми навіть через багато років так соромимося неприємної ситу-ації, наче вона сталася вчора, натомість втіха від приємної

49

події згасає відносно швидко. Зовсім поганий побічний ефект від цих генів полягає в тому, що один-єдиний негативний досвід з іншою людиною може перекреслити сотні позитив-них. Тому наступного разу, коли злитимешся на друга чи когось іншого й дедалі глибше занурюватимешся в полон образ і розчарувань, цілком свідомо задумайся над тим, скільки прекрасного ти вже пережив/-ла із цією людиною.

ЯК ПОСТУЛАТИ ВИЗНАЧАЮТЬ

НАШЕ СПРИЙНЯТТЯ

Перш ніж я покажу тобі, як визначити свої особисті постулати, поясню, наскільки сильно вони впливають на наше життя.

Наші глибокі та несвідомі постулати — це фільтр для на-шого сприйняття, як ми це вже побачили вище на прикладі Міхаеля й Сабіне. Сприйняття ситуації впливає на наші по-чуття, думки та дії. І навпаки, наші думки та почуття теж впливають на наше сприйняття. Тож може статися, що люди-на, яку я вважаю кращою за себе, спричинить у мені почуття меншовартості. Проте якщо в мене «вдалий» день, коли я по-чуваюся сильною та успішною, то цілком можу побачити ту ж людину рівною собі чи навіть гіршою.

Що краще ми усвідомлюємо всі ці процеси та взаємозв’язки, то легше нам змінити свій погляд на речі, наші почуття та, зрештою, нашу поведінку. Однак для цього необхідно внутріш-ньо дистанціюватися від проблеми. Адже доки ми повністю ототожнюватимемо себе з нею, тобто з негативними постула-тами, почуттями та думками, з яких вона складається, доти ця проблема залишатиметься нашою реальністю на глибинному рівні почуттів і ми не здатні будемо від неї звільнитися. Цього разу я хочу пояснити це на прикладі Сабіне: коли Міхаель кри-чить на неї, вона несвідомо сповзає в сприйняття своєї тіньової дитини. У її очах Міхаель великий і має владу оцінювати її та керувати нею. Тіньова дитина в Сабіне проєктує на Міхаеля — несвідомо для Сабіне — «кращу» та авторитарну постать бать-ка. Постулати цієї дитини («Я роблю недостатньо» і «Я мушу

51

пристосуватися») змушують її почуватися маленькою і нікчем-ною. І позаяк у цій ситуації Сабіне повністю ідентифікує себе зі своєю тіньовою дитиною, у неї виникає комплексне відчуття, що саме вона маленька та нікчемна. Міхаелева критика сипле жменю солі на відкриту рану її нестабільної самооцінки.

Якби ж Сабіне натомість залишилася в режимі «Доросло-го» або світлої дитини, вона перебувала б із Міхаелем на рів-них. Тоді вона усвідомила б, що її партнер зараз перебуває в режимі своєї тіньової дитини, а його гнів насправді не має з нею нічого спільного. У такому разі напад Міхаелевої люті не викликав би в неї відчуття нікчемності й вона зберегла би спокій. Можливо, Міхаелева незріла поведінка її б розсердила. Проте якби Сабіне стрималася й не вступила в суперечку, то через деякий час заспокоївся б і Міхаель. Щойно Міхаель пе-ремкнеться в режим «Дорослого», він сам швидко зрозуміє, що перебільшував, а отже, буде готовий попросити в Сабіне пробачення. Тож якби Сабіне не рознервувалася, Міхаелів гнів ущухнув би щонайбільше через п’ять хвилин.

Тепер деякі читачі та читачки, імовірно, думають: але ж це Міхаель погано поводиться, то чому саме Сабіне мусить пра-цювати над своєю поведінкою? Це класичне «питання про вину», з яким я часто стикаюся на своїх сеансах психотерапії, передусім під час роботи з парами. Один партнер очікує, що інший зміниться, тому що проблема XY «цілком очевидно» лежить у сфері його відповідальності. Саме таку позицію мог-ла б відстоювати й Сабіне. Проте вона не може прямо впли-нути на те, чи змінить Міхаель свою поведінку. Вона може щонайбільше попросити його чи навіть психологічно натис-нути на нього. Але чи це матиме бажаний результат — вирі-шувати не їй. Єдина людина, на яку ми можемо вплинути, — це ми самі. Тому якщо Сабіне хоче щось активно змінити в ситуації, то їй доведеться працювати саме зі свого боку.