Чотири бабки з металу та пластику влетіли у двері — як завжди, подвійним зигзагом — і синхронно опустилися на підготовлені для них ящики. Дзижчання стихло. З нуля долинали відгомони розривів і дробовий перестук важких кулеметів, але до цього звукового тла Лео давно звик.

У бліндажі, можна сказати, запанувала тиша.

Він глянув на чорні кубики динаміків комп'ютерного комплексу. «Малевич 3D», охрестив їх Лео, коли в нього ще залишалися сили на вимучений гумор. Коли це було? Він не пам'ятав.

Нещодавно. Давно.

Динаміки мовчали. Вони мовчали не перший день. Калина більше не відгукувалася голосом. Видавала короткі повідомлення на нижньому центральному дисплеї, і все.

Повідомлення? Накази.

«2х2 ОБП-23.1. 2х2 РКГ-1600. Змінити акумулятори».

Тяжко зітхнувши, Лео взявся за роботу. Зняти акумулятори. Поставити на зарядку. Вставити свіжі. Перевірити живлення. Прикріпити боєприпаси. Звести детонатори. Він повторював ці операції сотні — тисячі? — разів. Перед очима плавала сіра завись, обриси предметів розпливалися, немов він дивився крізь каламутну воду.

Скільки часу він не спав? Лео не пам'ятав.

Пальці слухалися погано: на правій руці — обрубки дерева, на лівій — рукавичка, набита ватою. Так і підірватися недовго! Він завмер, проморгався. Змусив себе зосередитися. З максимальною акуратністю звів детонатори. Повільно, занадто повільно. Що сильніше навалювалася втома, то більше часу йшло на звичні операції. Паузи між перезаряджаннями скорочувалися: графік Калини був нелюдськи жорстким.

— Готово.

Він ледве встиг відсахнутися вбік, коли дрони знялися з ящиків і вилетіли у двері. Лео впав у крісло, відкинувся на спинку та прикрив очі. Скільки в нього є часу на відпочинок? Десять хвилин? П'ять? Добре б, десять, але на це не варто розраховувати: він став занадто повільний.

Чому він усе ще тут? Калину — ту, що з плоті й крові — відвезли в госпіталь. Він намагався дізнатися, що з нею. «Лікарі роблять усе необхідне», — надійшла відповідь після третього запиту. В якому вона госпіталі? Чи є поліпшення? Вона прийшла до тями? — питання залишилися без відповідей.

«Лікарі роблять усе необхідне».

Калину відвезли, а він залишився. Калина в певному сенсі теж залишилася. На жорстких дисках комп'ютера, в оперативній пам'яті, в накопичувачах дронів, у мережі. Вона продовжувала вести бій, і він допомагав їй, як міг. Спочатку вона навіть йому відповідала: скупо, уривками.

Потім перестала.

Цю роботу може виконувати будь-хто, думав Лео. Спорядити дрон, зарядити акумулятор, перевірити рівень пального в баку генератора. Хто завгодно! Він, зрештою, пілот. Скоро його переведуть звідси. Дадуть простіші дрони, до яких він звик. Поставлять на бойові вильоти. Це ж повна дурня — використовувати грамотного пілота для «принеси-подай»!

Він і бажав, і боявся цього.

Йому підвозили боєприпаси, пальне для генератора, воду, продукти. Одного разу він зібрався з духом і накатав рапорт про переведення. Передав у штаб із водієм пікапа, що привіз каністри з солярою. Наступного дня надійшла відповідь: «У переведенні відмовлено. Наказ: залишатися на місці дислокації. Виконувати поточне завдання з обслуговування дронокомплексу до наступних розпоряджень».

Щоправда, після рапорту йому прислали помічника: капловухого рядового з позивним Щиголь. Помічник виявився старанним, шустрив по господарству.

— Дрони заряджати вмієш? — поцікавився в нього Лео. — Акумулятори міняти?

— Плюс-плюс! — просяяв Щиголь.

Коли Щиголь під пильним контролем Лео взявся прилаштовувати бомби, на дисплеї спалахнув і замигав криваво-червоний напис:

«Молодший сержанте Вахненко! Наказую негайно повернутися до своїх обов'язків!»

Напис розгорався дедалі яскравіше: ось-ось дисплей пропалить! Завищав пронизливий зумер, переходячи в ультразвук. У Лео заклало вуха. Щиголь ледь не впустив зведений боєприпас.

Про змінника довелося забути. На тому світі відіспимося. Одне гріло: він все-таки потрібен Калині. Саме він, і ніхто інший. Слабка втіха, коли голова налита свинцем, в очі сипонули по жмені піску, а руки й ноги належать комусь іншому…

Від вереску зумера Лео підхопився в кріслі.

«Молодший сержанте Вахненко! Наказую негайно повернутися до своїх обов'язків!» — блимало на дисплеї. У двері бліндажа сунувся Щиголь. Лео махнув йому рукою: йди, не лізь.

Рядовий слухняно випарувався.

З другої спроби Лео встав. Похитнувся, ширше розставив ноги, ловлячи рівновагу. Він дивився прямо в камеру, вбудовану у верхню окантовку дисплея.

Бунт, із крижаною люттю подумав Лео. Заколот на кораблі.

— Мені потрібен відпочинок.

Зумер притих, але не вимкнувся. Напис продовжував блимати.

— Чорт тебе забирай, Калино! Я не можу більше! Фізично не можу! Ти ще пам'ятаєш, що таке «фізично»?!

Зумер змовк. Напис перестав блимати, але не зник.

— Ти там, я знаю! Що, забула, що людині потрібно спати? Їсти? Пити? Срати, врешті-решт! У мене закінчився ресурс! Та́ктобі зрозуміло?!

Напис згас. Динаміки захрипіли. До голосової відповіді Калина не зійшла, зате на дисплеї з'явився новий напис:

«Молодший сержанте Вахненко, вам виділено 12 годин сну на відновлення ресурсу. Рядовий Гузій отримує дозвіл замінити вас на цей час».

Гузій? Це ще хто?!

А-а, в сенсі, Щиголь. Він, виявляється, Гузій…

Дванадцять годин сну. Дванадцять годин! Розкішний подарунок, Калино. Ціла вічність: спати, спати…

Він кликнув Щигля, ткнув пальцем у дисплей — читай! — і дивом зумів дійти до дерев'яних нар у кутку. Жорсткі дошки, накриті кинутим на них спальником, — перина, гідна короля. Ну так, він і є король. Цар! Цар звірів, як називала його Калина в тому, іншому житті.

Лео звалився на нари й відрубився ще в падінні.

Йому нічого не снилося.