Їй снився бик. Він рив копитом землю. Рогами бик теж рив землю. Простір навколо звіра вже був вщент поритий траншеями й окопами, а бик усе не міг вгамуватися.

Величезний, лютий землекоп.

— Приймай поповнення!

Сон згинув. Бика не стало.

У дверях посміхався лев. Молодшого сержанта Вахненка і звали Левом, і позивний у нього був Лео, й буйно-руду гриву, а також вогняну кучеряву бороду Вахненко відрощував із фантастичною швидкістю — хоч стрижись, хоч голись.

Цар звірів!

Характер, щоправда, підкачав — м'якуватий. Може, воно й на краще. Жесті навколо вистачало з надлишком.

Калина ліниво потягнулася й сіла на ліжку. Іржава панцирна сітка заскрипіла під матрацом — так вона скаржилася від будь-якого руху.

— Дай поспати, — буркнула Калина. — Поповнення — до старлея.

— А ось і ні! — лев ошкірився на всю пащу. — Нам нових пташок підігнали!

— Пташки? Ми на ротації. Гнали б одразу на передок, «Канюкам».

— По-перше, нам бомберів пригнали, а «Канюки» більше по FPV, — Лео почав загинати пальці. — По-друге, новий комплекс. Його ще освоїти треба…

— То й освоюй!

Різкувато вийшло. Хороший хлопець Лео, й пілот тямущий, але його вміння з'являтися в найневідповідніший момент і нудити без продиху Калину лютило. Другий день ротації, ледь вимилася-випралася, зараз би боки тиснути у своє задоволення — і ось, на̀ тобі! Пару днів почекати не могли?

Лео був тут ні до чого, й Калина це прекрасно знала. На жаль, гінцям із поганими звістками завжди дістається.

«Чому, власне, з поганими? — запитала вона себе. — Гей, стара буркотухо! Не зарано, га? У твої двадцять чотири?! Тобі що, не цікаво, що там за пташки?»

— …А по-третє, старлей сказав: це для Калини. Хто в нас ХНУРЕ закінчив? Одна з усього взводу?

— Ну, я.

— З червоним дипломом! За цими, як їх…

— СШІПР.

Лео запитально підняв брову.

— Системи штучного інтелекту, — уточнила Калина. — Й прийняття рішень.

— Ось! Точняком для тебе подаруночок. Дронокомплекс з ШІ.

— Серйозно?!

Калина сама не помітила, як опинилася на ногах, застрибнувши в розтоптані берці.

— Ні, в сертифікаті по приколу написали!

— Де? Показуй!

Сну у старшого сержанта Калини Бадрачук не залишилося в жодному оці.

* * *

— Вау!

Вона застигла перед «іконостасом» — шістьма контрольними моніторами, розгорнутими на збірному стенді з анодованих дюралевих рейок. Два центральних — з діагоналлю в двадцять чотири дюйми; решта — менші. Джгут кабелів, прихоплених пластиковими стяжками, йшов у круглий отвір у робочому столі. Під столом виявився масивний процесорний блок, схожий на обтесану брилу базальту — натуральний «чорний ящик».

Броньований, чи що? Серйозно у них тут усе…

Клава, «миша», два джойстики. Калина більше звикла до портативного пульта з кнопками, перемикачами та двома стіками. Втім, з таким комплектом теж довелося попрацювати. Ні, не з таким. На клавіатурі праворуч виявилися додаткові кнопки: «Ручний режим», «Автозахоплення», «Автоповернення», «Автоураження», «Програмний режим», «Автономний режим», «Інтерактивний режим», «Інтегральний режим»…

І дві кнопки режимів, винесених окремо: тренувальний та бойовий.

Ще на столі лежав шолом ВР — глухий, чорний, блискучий, схожий на мотоциклетний. У лицьовій частині виступав плавний вигин монітора. Шоломів Калина надивилася всяких, але такого монстра бачила вперше.

Монітори байдуже відблискували сірими екранами. На процесорному блоці не горів жоден вогник: живлення не підʼєднали.

— Пташки-то де?

— Сюди дивись.

Неабиякий штабель темно-синіх, майже чорних кейсів. Ледь стримуючи нетерпіння, Калина відкинула засувки у верхнього, відчинила кришку. Дрон був схожий на американський Autel EVO Max 4T — добра машинка, до речі, теж із ШІ. Тільки цей трохи більший та вантажність явно вища. А це що? Стелс-покриття? Досі Калина про нього лише читала, а бачила хіба що в роликах на ютубі.

— Кру-у-у-уть! — завила вона.

— Я знав, що тобі сподобається. Допомога потрібна?

— Інструкція є?

— Тримай.

Важкий фоліант викликав легкий острах. З іншого боку, старенька, той же Autel ти ж освоїла? Очі бояться, а руки роблять! До речі, чия це вундервафля? Фірма, країна?!

Здається, вона вимовила це вголос, бо Лео відгукнувся:

— А дідько його знає!

— На кейсах дивився?

— Й на кейсах, і на корпусах, і в інструкції — ніфіга. Старлей теж не знає. Каже, питав комбрига — без поняття. Нагорі сказали: вивчайте, тестуйте. Спочатку на полігоні, потім у бойових умовах. Звіт після кожного випробування! Інакше всіх відіб'ють у три батоги: комбрига, комбата, старлея…

— Й мене наостанок. Кому війна, а кому звіти! А потім: «Купуйте нашу вундервафлю! Випробувано в Україні в бойових умовах!» Випробувальний полігон їм тут, хай їм грець!

— Хрін із ними, нехай випробовують, — Лео підморгнув Калині. — Нам-то що? Аби ці пташки москалів пачками косили. А зі звітами я допоможу, коли що.

— Теж правильно, — відтанула Калина.

На смаглявому обличчі блиснула білозуба усмішка:

— Що б я без тебе робила, мій Леве?!

Її настрій змінювався, як погода в березні, на контрасті із завждишньою незворушністю Лео.

— Що? — Лео розсміявся. — Закопалася б у звіти й гарчала крізь зуби.

— Гарчати — це до тебе! Що в нас у комплектації?

— Комплекс управління, передавальна станція, ретранслятор. «Старлінк», дві зарядні станції, десять дронів-бомберів — базовий комплект. Ще десять запасних…

— Ого! Непогано!

— …два дрони-розвідники з посиленими акумуляторами та оптикою. Чотири запасні комплекти акумуляторів, боєприпаси — й купа дрібних потрухів.

— На чому все це возити?!

— Бус у комплекті. Броньований. У дворі стоїть.

— Аф-фі-геть! Хтось нагорі розщедрився. Акумулятори зарядиш?

— Без проблем. Зарядка стандартна.

— Тоді заряджай, а я пірнаю у цю диво-техніку. Назад найближчим часом не чекай.

— На обід я тебе за вуха висмикну!

— Гаразд.

* * *

Лео мав рацію: фірма-виробник Вундервафлі ніде вказана не була. А від офіційного найменування — МБРБК БПЛА ШІ, тобто мультизадачний бойовий розвідувально-бомбардувальний комплекс БПЛА з використанням штучного інтелекту — можна було вивихнути щелепу або зашипіти по-гадючому:

— Ш-Ш-ШІ-І-І!

На відміну від назви, процес взаємодії з Вундервафлею виявився напрочуд простим і зрозумілим, не втомлюючись підносити приємні сюрпризи. У старшого сержанта Бадрачук була профільна освіта й досвід роботи з ШІ-дронами, але Калина була впевнена: вона б упоралася й без досвіду, й без освіти. Ну, довелося б довше повозитися, й все.

Упевненості в собі Калині було не позичати. Без цієї впевненості, яка часом переходила у відверте нахабство, за її-то імені та зовнішності, — ніяк. Чорнява смуглянка, «метр у кепці», вітер подує — понесе. Тут вже або бути вічною жертвою та об'єктом глузувань — або… Ще в дитячому садку Калина без вагань вибрала друге «або». У підсумку вітром несло всіх, хто мав необережність прискіпатися до незагрозливої на вигляд дівчини.

Малявка чорномаза?

А золою в пику? Хто тепер чорномазий?

Циганва? Погадати?!

Зараз нагадаю! Сто чиряків на дупу, більмо на око, матері твоїй ковінька, най би тебе шляк трафив, все життя будеш сірники в кредит брати!

Калинко-малинко, ляжемо на перинку?

Давай, лягай. Тільки жорстко буде.

А я люблю жорстко!

Нема проблем!

Удар лобом у сонячне сплетіння. Удар накатаний, відточений, перевірений. Бугай на прізвисько Ржевський згинається навпіл, хапає ротом повітря. Тепер підбити дурневі ногу — й лягай на підлогу, красунчику.

Попереджали: жорстко буде.

В кого вона вродилася смаглявою та чорнявою, Калина знала чудово. В маму, а більше в діда — маминого тата. Дід був натуральним індусом, у сенсі індійцем… Ну, ви зрозуміли. За давніх давен він приїхав до Радянського Союзу з міста Калькутта, штат Бенгалія. Ага, бенгальські вогні та бенгальські тигри. Чаттерджі Вішванатх навчався в університеті, щоб повернутися додому дипломованим фахівцем, але в підсумку одружився й залишився.

Невдовзі бабуся Оксана народила маму Калини.

Дідова четвертинка в Калини виглядала трьома чвертями. Натуральні індійці, з якими Калина пізніше познайомилася, приймали її за свою. А коли Калина хвалилася, що дідусь — спадковий брахман із відповідної касти…

Одразу просили з дідом познайомити. Без проблем, знайомила.

Дідусь Чат був сімейною легендою — цілком, до речі, живою та бадьорою! Де він працював і чим займався добрих двадцять років у СРСР, а потім ще тридцять у незалежній Україні, ніхто до пуття не знав, навіть бабуся Оксана. Ну, бабуся, може, й знала, але мовчала, зберігаючи інтригу. Одне можна було сказати точно: сім'я товариша, а пізніше пана Чаттерджі не бідувала. Досить було зайти в дідову квартиру, щоб у цьому переконатися.

У дитинстві Калина бувала там регулярно — дідусь Чат коло онучки упадав всією душею. Вона забиралася з ногами на бордовий диван, пропахлий приємними ароматами, й гортала написані незрозумілою мовою важкі книжки — книжищи! — з кольоровими картинками. На картинках билися багаторукі боги й чудовиська, йшли в атаку бойові слони, підносилися до небес величні храми, а смагляві красуні мліли в обіймах смаглявих героїв.

Калина уявляла себе такою красунею. Але куди частіше — відважною героїнею на колісниці, що вражає злісних ворогів вогняними стрілами! Героїні в книжках були відсутні, тільки герої-чоловіки; богині були, а героїнь — як виметено!

Але хто заважав Калині уявляти себе ким завгодно?

Дідусь, бувало, сідав навпроти й розповідав онучці казки — переказував історії з книжок. Далеку та загадкову Індію він називав Бхаратою. Міста й храми, боги й богині, подвиги воїнів, вірність їхніх дружин, мудрість наставників…

Кілька разів, прийшовши в гості, Калина заставала діда у вітальні в оточенні патлатих молодих людей, які сиділи просто на підлозі. Вони слухали дідуся з палаючими очима, розкривши роти. Маленьку Калину дід теж навчав. Показував на картинку: «Хто це, по-твоєму? А це хто? Добре! А як його звати? А чим вони займаються?» Калина вже давно зіставила дідові казки з картинками — й відповідала жваво, упевнено, навіть якщо в підсумку помилялася.

Тільки карколомні імена їй спочатку важко давалися. Нічого, звикла.

Пізніше дід став навчати її санскриту — мови, якою були написані книги. А заодно почав розповідати нові казки: незрозумілі й нудні. Калина навіть татові на діда поскаржилася. Мовляв, у діда нормальні казки закінчилися, залишилися одні безглузді. Й продекламувала уривок по пам'яті, єхидно наслідуючи дідів голос.

Тато розсердився. Він намагався не подати знаку, але Калина все одно помітила. Увечері тато пошепки кричав на маму на кухні, за зачиненими дверима:

«Що твій батько собі дозволяє?! Дурить дитині голову своїми ведами-шмедами?! Тільки релігійного мракобісся нам не вистачало! А ти куди дивишся? Завтра ж піду до нього…»

Мабуть, у тата з дідом відбулася серйозна розмова. Більше дідусь не розповідав Калині казок — ані нудних, ані цікавих. І санскриту вчити перестав. А в Калини з'явилися інші інтереси, й в діда вона стала бувати рідше.

Чому вона зараз згадала про діда?

Напис.

Один напис на дроні вона все-таки знайшла — на внутрішній поверхні акумуляторного відсіку. Коли акумулятор був вставлений, він повністю приховував написане. Але зараз акумулятор перебував на зарядці, Калина випадково заглянула у відсік — і ось, будь ласка:

काली

Санскрит. Що за слово? Здається, вона вже бачила його в дідових книжках. Ні, не пригадується. Калина схопила інший дрон, третій… На кожному — той самий напис. І на задній кришці процесорного блока, куди Калина не полінувалася глянути, забравшись під стіл.

Назва фірми? Модель? «Вундервафля» на санскриті?

Калина не втрималася, хмикнула.

Індія з Україною начебто не співпрацює, тримає нейтралітет. Принаймні в галузі озброєнь. Пакистан? Боєприпаси постачають, хоча й не афішують. Та ну, звідки в пакистанців така крута розробка?

Хто?!

У дверях стояв усміхнений Лео; в руках — коробка з акумуляторами. На «Червону калину» Калина не ображалася, на відміну від «калинки-малинки», з якою до неї зазвичай підкочували нахабні залицяльники, упевнені у своїй неперевершеності.

— Вважай, підняв і розвеселив, — вона підморгнула Лео. — Акумулятори зарядив?

— На повну! Готова до першого польоту?

— Авжеж! Виноси дрони на полігон.

Калина рішуче попрямувала до «іконостасу», сіла в крісло. Вхід у програму управління. Перевірка зв'язку. Прогін тестів… Усе працювало як годинник. Вона одягла шолом і активувала картинку з камер.

* * *

Для початку — ручний режим.

Вона поганяла один дрон над полігоном. Машинка йшла плавно, впевнено, не метлялася, не тряслася. Слухався дрон із пів дотику. Прискорення просто фантастичне: рвав із місця в кар'єр крутіше за будь-який мотоцикл — і гальмував у нуль, зависаючи в повітрі за помахом пальця, немов поняття інерції було йому невідоме. Прямо корабель із «Зоряних війн» при виході з гіпера!

Картинка з камер була взагалі зашибісь. Краща, ніж в Autel EVO Max 4T, хоча камери за специфікацією стояли такі ж самі: 48-мегапіксельний телевик із 10-кратним оптичним зумом й 160-кратним цифровим; 50-мегапіксельний ширик і непогана інфрачервона. Треба буде, до речі, вночі випробувати.

Це Калина ще до розвідника не добралася, а його камери набагато крутіші!

Коли вона вела дрон на поземному, палець здригнувся, й старший сержант Бадрачук обклала себе останніми словами. Дурепа косорука! На першому ж випробуванні втратити пташку…

За пів метра від землі дрон сам вийшов на пологу глісаду та, успішно минувши нижню точку, плавно злетів угору, немов серфер, що осідлав хвилю. Зависнув у повітрі в очікуванні подальших команд.

— Вау!

Ось ШІ себе й проявив. У ручному режимі, до речі, де його бути не повинно. Що ти ще вмієш, мій хороший?

Два дрони одночасно.

Парою пташок із двох рук Калина керувала непогано, хоча й відчувала деяку скутість — так, немов замість одного широкого вікна можливостей у неї відкрилися два вузьких. Поганявши дрони вроздріб, вона запустила «синхрон», виставивши крок у сім метрів, і по мінімуму задіяла ШІ. Ведений дрон ішов за ведучим як на прив'язі, чітко повторюючи всі запаморочливі кульбіти головної машини.

— А якщо так? — в азарті шепотіла Калина, закладаючи крутий віраж. — А так? А зверху? А знизу? Ух ти! Супер! Давай ще так!..

Груди здіймалися, як після довгого бігу. З губ зривалося гучне спекотне дихання, немов це не пташка, а вона сама металася в небі — до виснаження, на межі можливостей. Звуки й вигуки, що лунали з поста управління, більше скидалися на метушню коханців, які вирішили перепробувати всі пози з «Кама-сутри» разом, ніж на тест-драйв безпілотників.

Це саме й спало на думку молодшому сержанту Лео, коли той сунувся у двері — нагадати Калині, що акумулятори ось-ось сядуть, і взагалі, час на обід. Лео поперхнувся, закашлявся…

— Аки на десяти відсотках, — повідомила Калина, не обертаючись. — Саджаю пташок. Тягни нові аки — спробую четвірку на інтерактиві.

— Обід! — видавив Лео, яскраво-червоний, як рак. — Через десять хвилин.

— Фіг із ним, з обідом…

— Ти обіцяла!

— Тягни аки!

— Помреш із голоду — що я старлею скажу? Він мене самого тоді живцем з'їсть. Без солі.

Коли треба, у Лео була мертва хватка.

Калина перемикнула щось на клавіатурі, з явним жалем стягнула з голови шолом. Обличчя її розчервонілося, волосся розпатлалося, очі сяяли — зараз вона була диво як гарна!

Лео крадькома зітхнув.

— Угода дорожча за гроші, — вона встала. — Веди мене, Леве-годувальнику!

* * *

Обід вона, давлячись, закинула в себе, як компоненти розчину в бетонозмішувач — і стрімголов вилетіла з їдальні, не чекаючи на Лео. Коли молодший сержант Вахненко знову з'явився на полігоні, четвірка дронів уже щосили гасала в небі, раз у раз змінюючи стрій. Квадрат, ромб, «карусель»; шеренга, колона, вертикальний «стовп»; божевільний розгардіяш із квартету п'яних бабок; розлетілися, зійшлися…

Знайшли одне одного, сумно думав Лео, ревнуючи до ШІ. А я потрібен тільки акумулятори заряджати та дрони на полігон виносити. Й то — ось, сама впоралася…

Тим часом Калина перемикнулася на польоти з перешкодами. Лінія електропередач? Лісопосадка? Зграйка покинутих будинків? Чудово! Страх облажатися й загубити один із дронів — або не один! — вона заштовхала якомога далі та зачинила за страхом дверцята. Урізала функції ШІ, залишивши підстрахування — опції вона міняла вже на автоматі, не думаючи — та, вишикувавши дрони ромбом, повела флагман прямо на високовольтні дроти.

У верхньому правому куті дисплея заблимав червоний знак оклику:

«Увага! Небезпека зіткнення!»

— Знаю! — процідила Калина крізь зуби. — Не сліпа.

Знак оклику згас. Почув, чи що?!

В останній момент вона повела флагман вгору, «перестрибуючи» перешкоду — сама? чи ШІ підкоригував? — і периферійним зором зафіксувала, як інші три дрони злагоджено уникли зіткнення. Два пройшли над дротами, третій підпірнув знизу.

Що в нас далі? Лісопосадка?

До посадки залишалося метрів сімдесят, коли на дисплеї шолома виник запит:

«Задіяти режим прихованого переміщення? Так / Ні».

Калина, не роздумуючи, ткнула в «Так». Опустивши дрон нижче зелених крон, вона пішла виписувати петлі й синусоїди між стовбурів тополь, горобин і грабів. Ведені дрони миготіли позаду, легко огинаючи стовбури й прослизаючи між верхніми та нижніми гілками — так їх проблематично було відстежити хоч згори, хоч знизу, з землі.

Ось ти який, «режим прихованого переміщення»? Непогано!

Вдосталь покружлявши по посадці, вона вивела ескадрилью на оперативний простір і кинулася до занедбаних будинків. Після дерев — балощі, та й годі. Утім, побавитися їй не дав сигнал зумера: п'ять відсотків заряду акумуляторів, тільки-но до бази дотягнути.

Довелося повертатися.

Лео ледь витягнув її на вечерю. Нашвидкуруч проковтнувши котлету з пюре, на ходу допиваючи чай, Калина поспішала втекти до своїх дронів — але на заваді постав старший лейтенант Суперечко, командир групи: голена «під нуль» щогла в камуфляжі. Над Калиною старлей височів, як удав, що піднявся на хвості, над кроликом.

— Як справи з новою технікою?

Бас командира звалився з гірських височин. Довелося задерти голову.

— Офігенно! Техніка супер!

— Освоюєш?

— Ну! Йду розвідника в нічному режимі ганяти.

— Ганяй, — схвалив Суперечко. — До виходу на бойові в тебе два тижні. Впораєшся?

— Плюс-плюс, командире! Впораюся!

— Дерзай. Так і знав, що цей комплекс — для тебе.

— Дякую! Він бомбезний!

— Ось відбомбишся — тоді й скажеш, наскільки він бомбезний. Коли скиди відпрацьовувати збираєшся?

— Завтра.

— Ні хвоста, ні луски.

— До біса!

* * *

«Макет-імітація БМП-2. Бомбометання недоцільне».

Шістка дронів ішла на двохстах метрах в інтерактивному режимі. Вела Калина, ШІ тримав стрій та коригував. Над ними, на висоті кілометра, нерухомо завис дрон-розвідник. Учора Калина встигла поганяти його й на денній оптиці, й на інфрачервоній. Спеціально відправила Лео в темряві на полігон, веліла замаскуватися та прикинутися ганчір'ям — засіче його розвідник чи ні?!

Засік, як миленький! Зі «стелі» у вісім кілометрів! І картинку дав пристойну. Вдень, з висоти кілометра, розвідник давав панорамний огляд через ширик, а ШІ інтегрував у нього картинки з камер бомберів, що йдуть нижче. Стики були майже непомітні, та іякість зображення не особливо відрізнялася: у розвідника камери були помітно крутішими. От якщо різниця висот буде кілометри три…

Орел і круки. Дивне порівняння. Чому — круки? Швидше вже голова та руки! Голова високо летить, далеко бачить, а рук багато, цілих шість. І в кожній…

«Макет-імітація танку Т-72Б3. Бомбометання недоцільне».

«Макет-імітація РСЗВ БМ-21 «Град». Бомбометання недоцільне».

«Нефункціональний БТР-80. Бомбометання недоцільне».

«7 манекенів у формі ЗС РФ. Бомбометання недоцільне».

«Макет-імітація…»

«Нефункціональна…»

Десяток об'єктів, розкиданих по полігону, позначили жовті кружки. Від них вистрілили стрілки-виноски з «поличками» і поясненнями: «Макет… недоцільно…»

— Ну ти окатий! Фальшивки відразу засік, молодець. Тільки в нас зараз тренування, а не бойовий виліт.

«Перейдіть у тренувальний режим».

— Ти що, мене чуєш?!

«Система аудіокомунікації ввімкнена за замовчуванням».

— Оф-фі-геть!

Цей вигук ШІ залишив без коментарів. Калина перемикнулася на тренувальний режим — забула, розтяпа! — й поцікавилася:

— У тебе функція голосових відповідей є?

«Плюс».

Треба ж! І військовий сленг знає!

— Перейти в режим голосового діалогу.

— Плюс-плюс, — пролунав у навушниках приємний чоловічий баритон. — Виконано.

— Як тебе називати?

— Як забажаєте, моя пані.

Калина розгубилася. Не «Вундервафлею» ж його звати?! Вундер? У сенсі, «Чудовий»? Коротко та доречно.

— Нарікаю тебе Вундером!

Ледве стрималася, щоб не розсміятися.

— Плюс, — ШІ очікувано залишився серйозним. — Зафіксовано голосове ім'я: Вундер. Дякую, моя пані.

— Полетіли бомбити, Вундере! Розподіл за цілями згідно з типом боєприпасу.

— Плюс. Виконано, моя пані.

— Визначення вразливих місць. Відповідай стисло.

— Плюс.

Дрони перегрупувалися. Жовті кола навколо цілей налилися кривавим багрянцем. Вундер дав збільшення, підсвітивши вразливі зони. Калина сама не впоралася б краще.

— Зниження по глісаді до тридцяти метрів. Захід на цілі. Синхронний скид по цілях через три… два… один… Скид!

Кожен дрон ніс по два масогабаритних макети реальних боєприпасів. Калина набрала різних — благо, навчальний арсенал дозволяв. Кумулятивні РКГ-1600, уламкові УБП-23.1 та «Зайчики», термобари РГТ-27С. Зараз діловиті дрони поспішали кожен до своєї цілі — з персональним «подарунком».

Термобар поцілив прямо до роззявленого круглого рота — у відкритий люк іржавого БТРа. Приціл у дрона був крутезним, та й Калина навичок не розгубила.

— Звіт за цілями.

— Шість із десяти цілей уражено.

— Вразити цілі, що залишилися. Дієш самостійно.

— Плюс.

Чотири дрони рвонули до мішеней. Кожен летів за своєю траєкторією, але в русі відчувалася дивна узгодженість, немов усі вони були частинами єдиного механізму. Організму? І чому «немов»? Так воно й було.

Вундер без наказу дав збільшення, розбивши поле огляду на чотири сегменти.

— Усі цілі вражені.

Залишалися два невитрачені боєприпаси. Старший сержант Бадрачук не відмовила собі в задоволенні по-братерськи поділити їх із Вундером, щоб закинути у відкриті люки двох машин-мішеней. Бомба Калини пірнула в темне нутро БМП рикошетом від краю люка. Бомба Вундера увійшла в люк чисто, по центру.

— Чудова робота, Вундере!

— Дякую, моя пані.

— Повертаємося на базу.

На зворотному шляху вона переглянула записи перших шести скидів: жодного промаху. Точність фантастична, в межах двадцяти сантиметрів. Наступному поколінню дронів і пілот не потрібен буде. Сумуєш, старенька? Якого біса? Радіти треба!

Нехай залізяки воюють — люди цілішими будуть.

* * *

Десять днів вона ганяла Вундера у всіх можливих і неможливих режимах. Накладала режими один на інший, вмикала додаткові опції, поєднувала несумісне. Граничні висоти, граничні швидкості, граничні навантаження. Визначення цілей на граничній дальності. Залетіла на сусідній полігон, до танкістів. Танки розкочували по підритому гусеницями полю й стріляли по мішенях. Навколо них виникли зелені кружки з написами, а Вундер не забарився повідомити:

— Чотирнадцять дружніх об'єктів із маркуванням ЗСУ, — у бічному віконці виник збільшений танк із білим хрестом. — Скид бомб заблоковано.

Танкісти «візиту ввічливості» не оцінили й почали гатити по дронах Калини із трьох кулеметів. Сама винна: попередити забула. Довелося бігом забирати лопаті. Зате бойове хрещення, заспокоїла себе Калина після суворого прочухана від старлея — йому зателефонував начальник танкового полігону. Били прицільно, на ураження, а ми жодного дрона не втратили!

…Скиди в пікіруванні, без гальмування й зупинки. День, ніч. У дощ, у туман. Поправки на вітер Вундер брав на «відмінно». Один пристрілювальний скид, а далі всі бомби — точно в ціль.

Кілька разів Калина згадувала про загадкове слово на санскриті. Збиралася залізти в інтернет, з'ясувати, що воно означає. Так зрештою й не зібралася: щоразу знаходилися куди більш термінові справи.

Бажаючи випробувати Вундера в режимі перешкод і радіозаглушення, вона роздобула через старлея антидронову рушницю, схожу на важкий футуристичний бластер, і відправила Лео на полігон, наказавши: «Бий без жалю!» Лео, за всієї його добродушності, наказ виконав на всі сто, із садистським задоволенням: він уже навсправжкиревнував Калину до Вундера. Й зловтішно посміхнувся, коли два дрони почали теліпатисяв повітрі, немов п'яні, а потім косо пішли вниз.

Доліталися, залізяки?!

Тріумф Лео виявився недовгим. Не долетівши до землі метрів п'ять, дрони різко вирівнялися й пішли вгору, після чого приєдналися до решти компанії, продовживши виконання завдання. Лео розрядив по них акумулятор рушниці в нуль — безглузда справа, що мертвому припарки. Вундер перемикався за лічені миті, міняв частоти, переходив на запасні канали та прекрасно обходився без GPS-навігації.

Наостанок він скинув Лео під ноги макет уламкової бомби:

«Тебе вбито!»

Калина, однак, не заспокоїлася: через день загнала дрони під серйозну РЕБ — цього разу заздалегідь домовившись із начальством сусіднього полігону. Спочатку «пташки» ледь не посипалися на землю — й не дві, а всі разом. Але Вундер впорався, вирівняв дрони в останню мить, з кулеметною швидкістю міняючи канали зв'язку — й вони з Каліною накидали РЕБівцям «у панамку» пів дюжини навчальних бомб, просто на станцію. Були б бойові — від РЕБки залишився б один брухт.

У вільний від польотів час Калина вивчала талмуд інструкції, разом з параметрами заліза та налаштуваннями софту. Кожен дрон, крім потужного процесора та навороченоїпериферії, мав неабияку вбудовану пам'ять. А в самому комп'ютері місця на HDD-драйвах було, як гуталіну у відомому мультику.

Навіщо стільки?

Відповідь вона знайшла, вивчивши файли логів. Вундер стрімко навчався й вдосконалювався. Результати тестових польотів і скидів, маневри та карколомні режими, накази Калини, успіхи й невдачі — все аналізувалося, і генерувалися нові алгоритми. Інформація структурувалася відповідно до пріоритетів і осідала в неосяжній пам'яті комп'ютера. А часто вживана — в пам'яті дронів.

— Хочеш політати? — великодушно запропонувала Калина одного разу.

Лео зрадів:

— Ще і як!

— Інструкцію читав?

— Читав.

— За мною спостерігав?

— І за тобою, й за дронами.

— Розібрався, що до чого?

— Більш-менш. З основними функціями — так точно.

— Почни з ручного режиму. Далі — як піде.

Лео був уже в кріслі й надягав на голову шолом. Активував живлення, завмер на мить…

— Що за дурня?!

— Ти про що?

— Він мене не хоче!

— У сенсі?

— У прямому! Він тебе узурпував!

Калина сама вже бачила, що пише Вундер на нижньому центральному дисплеї:

«Виявлено нового оператора. До завершення інтегральних випробувань зміна оператора вкрай небажана! У доступі відмовлено».

Знак оклику гнівно багрів у червоному трикутнику.

— А ну, дай-но сюди шолом!

Калина розлютилася не на жарт. Буде ще всякий Вундерпшик, хай йому мегагрець через терабайт, нашого напарника ображати!

— Це я, твоя пані! Негайно надати доступ молодшому сержанту Лео! Це наказ!

— Прошу вибачення, моя пані. Виконання вашого наказу недоцільне. Це з великою ймовірністю порушить налаштування інтерактивної взаємодії. Моя ефективність знизиться на 40–45 %. Можливі непередбачені збої в системі. Але якщо ви наполягаєте…

У грудях клекотів гнів, але старший сержант Бадрачук наказала собі заспокоїтися. Вона може наполягти на своєму, і Вундер підкориться. Але що, коли почнуться збої в системі? До виходу на бойову роботу часу залишилося — аж надто мало. Будь-який збій «на нулі» — це загибель когось із побратимів.

— Мені необхідний дублер. Є альтернативні варіанти? Без ризику порушення налаштувань?

— У моєму комплекті є шолом дублера. Молодший сержант Лео зможе проходити навчання в пасивному режимі, з мінімальною участю.

— Годиться.

Роль пасивного дублера Лев сприйняв без ентузіазму. Але це було краще, ніж нічого.

— Хто тут ким командує? — бурчав він, розпаковуючи шолом із номером «2» на потиличнику. — Ти ним, чи він — тобою?

— Я — тобою! — відрізала Калина. — Підключайся — і вперед.

Лео змирився. Йому навіть сподобалося: Вундер запустив для дублера режим навчання, відображаючи всі дії «пані», щоб молодший сержант міг їх повторювати й відпрацьовувати на віртуальних клавіатурі та джойстиках. Невдовзі Лео стало простіше допомагати Калині зі звітами щодо тренувальних вильотів: режими, параметри, завдання, результати…

Звіти начальство вимагало щодня.

— Рекомендую освоїти інтегральний режим, моя пані, — повідомив Вундер на дев'ятий день тренувань, коли Лео пішов міняти акумулятори. — Ви ще жодного разу ним не користувалися.

— Рекомендуєш?

— Плюс-плюс.

Дійсно, чому вона його не спробувала? Щоразу, коли Калина перемикала режими, кнопка інтегрального режиму немов потрапляла у неї в сліпу пляму. Підсвідомі побоювання? Страх? Нісенітниця! Чого тут побоюватися?! Просто ще один режим, і вона має його освоїти.

Палець ліг на кнопку:

— Поїхали!

* * *

Вона злетіла вгору.

Відчуття було настільки реальним, що вдарила тривога: ти не пристебнута! Негайно пристебнися! Але збентеження минуло, страх зник — залишилося лише чудове відчуття польоту. Відчуття свободи й могутності — та що там, всемогутності! Шість дронів у піднебессі, сьомий розвідник; шолом, клавіатура, джойстики, дисплеї — усе це була вона, Калина Бадрачук.

У небі над полігоном.

Вона бачила все — буквально все! — на всі боки світу, з недоступною для людського ока чіткістю. Не повертаючи голови, не віддаючи команд. Повна сфера огляду! Запаморочилося в голові, але це швидко минуло. Вона відчувала пружний вітер і завихрення від гвинтів, тепло сонячного проміння, що ковзало стелс-покриттям, потужну, упевнену роботу моторів, вагу бомб у захватах, заряд енергії в акумуляторах — і багато іншого, для чого їй не вистачило слів.

— Оф-фі-геть!

Хтось відгукнувся луною. Вундер? Вона відчувала його як частину себе. Альтер его? Внутрішній голос? Накази віддавалися й виконувалися самі, і відповіді народжувалися самі. Завдання, згадала Калина. Внизу виникли позначки цілей. Дитяча забава! Як у них можна не влучити? Металеві пальці-захвати розтискалися в точно вивірений, єдино можливий момент; бомби йшли вниз, пірнаючи в розпростерті люки мішеней, падаючи в самісінькій гущавині ворогів-манекенів, щоб завдати під час вибуху максимальної шкоди.

Вибухів не було. Чому?!

Тому що все це — гра. Захоплива, цікава гра. Їй потрібні справжні вороги! Справжні бомби, справжня кров, розірвані тіла, палаючі танки та БТРи!

Хвилин сорок Калина носилася в небі: злітала вгору, стрімко падала до самої землі, так, що солодко завмирало серце — у неї є серце? правда?! — на поземному носилася над полігоном, змушуючи траву колихатися морськими хвилями, зеленим кільватерним слідом…

Коли в акумуляторах залишилося п'ять відсотків заряду, вона з жалем повернулася на базу. Стягла з голови шолом — світ був тьмяним, тісним, втративши добру половину барв.

Як у в'язниці, подумала вона.

— Ну ти дала джазу! Гей, з тобою все гаразд?

Над нею схилився стурбований Лео. Калина моргнула й прийшла до тями. Усе повернулося: звуки, фарби, простір.

— Все гаразд. Інтегральний режим… Це щось!

— Покажеш?

— Пізніше, — збрехала Калина, не дивлячись Лео в очі.

Не покажу. Це для мене. Тільки для мене!

Що ти несеш? Лео — чудовий хлопець, твій напарник. Побратим. І до тебе небайдужий, але це це до діла не стосується. Він має всього навчитися. Раптом із тобою щось трапиться? На війні всяке буває. Хто тоді…

Ні! Не віддам!

Їй стало страшно.

Ти що, наркоманка? Не хочеш ділитися дозою?! Звідки в тебе ця жага крові? Так, тобі доводилося вбивати. Скидами з дронів — багато разів, ти давно втратила лік. Один раз — з автомата, впритул, коли на позицію незрозуміло як просочилася ворожа ДРГ. Потім довелося кров із плитоноски й куртки відпирати. Не свою, чужу.

Смерть ворогів тебе не нервувала, але й не тішила. Що на тебе сьогодні найшло? Жадаєш повторити?! Повернутися в інтегральний режим?

Ні. Не можна.

Не сьогодні.

Звіт старшого сержанта Бадрачук був коротким:

«Протестовано інтегральний режим. Було залучено шість дронів-бомбардувальників плюс розвідник. Світлий час доби, ясна погода, без опадів, вітер мінімальний. Усі цілі успішно вражені. Інцидентів та ускладнень нема».

Уночі їй знову наснився бик. Величезний, страшний. Бик — і вириті ним траншеї з окопами, на тисячі кілометрів навколо. Калина прислухалася до себе. Страху не було, була тільки ненависть. Так, з ненавистю в обіймах, вона і проспала до ранку.

Коли Вундер знову запропонував їй увійти в інтегральний режим, вона не відповіла й мовчки ввімкнула інтерактивку.

Через день їхню групу підняли по тривозі. Двадцять хвилин на збори.

* * *

— Готуй вісім пташок. Заряди: десять РКГшок і шість «Зайчиків». РКГшки окремо, «Зайчики» окремо.

— Плюс-плюс!

Лео почав споряджати дрони.

Додавши зуму, Калина наблизила ворожу колону, що поспішала на рубіж розгортання: розвідник був уже в небі. Роздовбаною ґрунтівкою вздовж посадки повзли два танки та чотири бехи, тягнучи за собою довжелезні хвости пилу, що клубочився не гірше за димову завісу.

Від триокого розвідника завіса не допомагала.

Передати координати арті? На віддалі глухо гахнула гармата: раз, другий, третій. У бліндажі, де засіли Калина з Лео, звуки виходів були ледь чутні. Арта вже працювала — сусіди, «Очі гніву» зі своїми «Лелеками», теж не спали, передаючи артилеристам координати цілей.

Били не по колоні, яку засікла Калина.

Вона підняла розвідника вище, прикрутила зум, розширюючи поле огляду. Біля перехрестя шосейки та ґрунтівки спухали димні гриби розривів, здіймалися оранжево-чорні клуби чадного полум'я. Ворожа техніка горіла й вибухала, але роботи арті ще вистачало з лишком. Калина нарахувала з десяток цілих залізяк — вони розповзалися тарганами, поспішаючи розосередитися, але при цьому вперто продовжували рухатися вперед, до лінії фронту.

Вона перевела погляд на колону, що пилила вздовж посадки. Нічого, самі впораємося. Сім із половиною кілометрів, поки долетимо — буде шість із половиною. Робоча дистанція, навіть із запасом. Треба доповісти командиру.

— Прийнято. Працюй. За результатами доповіси.

— Плюс! Працюємо.

Вона обернулася до Лео, який завмер в очікуванні:

— Пташок — на позицію! Вилітаємо.

— Плюс!

Вона відразу підняла дрони на пів кілометра — щоб уникнути випадковостей, включно з «дружнім вогнем». Внизу спливали назад прямокутники зелених полів, поцятковані вирвами, кучеряві смуги лісопосадок із вигорілими лисинами, буро-сірі стрічки доріг. Ось і передній край. Там кипів бій, усе заволокло димом і пилом, підсвіченими зсередини спалахами розривів, пронизаними вогняними трасами кулеметних черг.

Вундер позначив дюжину цілей. Калину обпекло гостре бажання накрити їх усіх одним махом. РКГшки — по техніці, «Зайчики» — по піхоті, й атака захлинеться. Одна з позначених цілей оповилася димом, бризнула уламками, спалахнула. За двадцять метрів від палаючого БТРа злетів у повітря стовп землі й диму, розкидавши в різні боки ворожих солдатів.

«Канюки» з FPV-дронами. Зараз вони працювали тут, на нулі. Ось нехай і працюють. У Калини своє завдання — колона.

Вундер відзначав нові цілі: бліндажі, окопи, спостережні пункти, мінометна батарея… Серце тривожно тьохнуло. На дві незграбно замасковані гаубиці Д-30 нічого не тьохкало, а на міномети…

— Вундере, передай у штаб координати мінометів. І гаубиць заодно.

— Плюс.

Вигоріле рідколісся. Дорога. Поле. Посадка. Поле. Ще одна посадка. Калина повела головний дрон на зниження. Решта синхронно повторила маневр.

Ось і колона.

— Розібрати цілі. Кумулятивними — по техніці. Коли піхота полізе назовні — осколковими по піхоті. Головний танк мій.

— Плюс.

Висота 500… 300… 100… 50. Цілі розібрано, вразливі зони підсвічено.

— Атакуємо!

Відповіді вона не почула. У вуха увірвався тріск перешкод — немов у шоломі роздирали щільну тканину. Перед очима зарябило, зображення пішло «снігом» і пікселями, втративши реалістичність. Дрон повело, Калина відчула, що втрачає керування, та інстинктивно потягла машину вгору, не бажаючи врізатися в землю.

— Вгору! Всі вгору!

Вона не знала, чує її Вундер чи ні.

— Перемикнутисяна запасний канал!

На полігоні під ударами РЕБ і антидронової рушниці Вундер змінював канали сам, не чекаючи наказу. Але зараз Калина боялася покластися тільки на спритність і кмітливість ШІ.

— Плюс, — ледь чутно донеслося крізь перешкоди.

Тріск зник. Мішанина пікселів злилася у зрозумілу картинку. Хіба що «сніг» до кінця не зник.

— Доповісти втрати.

— Втрат немає. Витрачено одну бомбу РКГ-1600. Ціль не уражено.

Й через секунду:

— Виявлено нову ціль…

— Бачу.

Далекий кінець посадки. Вундер позначив ціль червоним кружком і послужливо «підсвітив» її, збільшив, вивівши в окремий сегмент.

— РЕБка, лайно! «Борисоглібськ»?

Добре замаскували, гади! Навіть розвідник не відразу помітив. Антену під кроною бука сховали. Звідси, збоку, її видно — он, стирчить. Пародія на тризуб.

— Нові пріоритети, моя пані?

— Я беру на себе РЕБ. Після її знищення займися колоною. Починай без команди.

— Плюс.

Головний дрон ніс дві кумулятивні бомби РКГ-1600. Має вистачити, із запасом. «Борисоглібськ» — не танк, броня квола. Пропалимо, як папір.

Куди ти поспішаєш? Не знаю. Поспішаю, й все.

Верхівки дерев під дроном злилися в суцільні брижі. Різке гальмування: ага, ось і РЕБ. Калина підкоригувала дрон, обираючи правильну позицію — щоб бомби не зрикошетили від гілок. Є просвіт. Є ще.

Поїхали!

Перша бомба пішла в кормову частину машини. Не чекаючи вибуху, Калина ривком перевела дрон правіше та скинула другу РКГшку на носову частину, точно під основу антени.

Два вибухи злилися в один. З РЕБки вдарили фонтани жаркого полум'я, перетворюючись на два гриби. Калина зібралася було розгорнути дрон: подивитися, як справи у Вундера з колоною, взяти участь, коли ще не пізно…

Гуркіт. Удар. Темрява в очах.

Що?! Що сталося?! Дрон збили?!

Немає лісопосадки. Немає палаючого «Борисоглібська». Немає колони. Немає «пташок», що пікірують на неї. Нічого немає. Є темрява і біль.

І бичачий рев на віддалі.

Голова. Моя голова. Господи, чому так боляче?! Чому я нічого не бачу?! Де я? Бліндаж. Я в бліндажі. Мене поранило. У голову. На мені шолом. Дисплей згас, тому я нічого й не бачу. Я жива. Якщо біль — значить, жива.

Шолом. Треба зняти шолом.

Руки не слухаються. Тіло? Тіла немає.

Якщо воно і є, воно вже не моє.

Накотила паніка — відчайдушна, чорна. Захлеснула, потягнула на дно. Як не дивно, врятував біль. Єдина відчутна точка у морі нескінченної, безтілесної темряви. Біль у потилиці. Калина вчепилася в нього, як у рятувальний круг. Хриплячи, виринула на поверхню. Темрява нікуди не поділася, тіла, як і раніше, не було, але паніка спала.

Так, спокійно. Біль у потилиці. Йдемо від потилиці вниз. Шия. Я її відчуваю? Можу повернути голову? Ні, краще не треба — ще зрушу що-небудь, тільки гірше буде. Плечі? Ліве? Праве?!

Слабкий відгук. М'яз. Який? Не важливо. М'яз судомно сіпався, як від електричного розряду. Порухати плечем не вийшло. Гаразд, йдемо далі. Права рука. Передпліччя, зап'ястя, кисть, пальці…

Пальці! Вони ворушаться! Що можна зробити пальцями?

Кнопки. Під пальцями кнопки. Клавіатура.

Що зробить Вундер, виявивши, що його пані більше немає з ним? У нього наказ: розбомбити колону після знищення станції РЕБ. Станцію вона знищила. Чи виконає Вундер наказ? Він в інтерактивному режимі. Має взаємодіяти з пілотом — із нею, Калиною. Які в нього стоять пріоритети?

Виконання наказу? Відновлення зв'язку з пілотом?

Пальці лежать на клавіатурі. Якщо вдасться перевести Вундера в автономний режим, він продовжить виконання останнього отриманого наказу. Потім поверне дрони на базу.

Кнопки.

Вона стільки разів натискала їх наосліп, оперуючи «пташками» з шоломом на голові. Пальці мають пам'ятати. Права група. Перемикання режимів. Лівий нижній — ручний. Праворуч — «Автозахоплення» та «Автоповернення». Вище — «Автоураження». За ним, ще правіше, «Програмний режим»…

Пальці швидко втрачали чутливість. Ну ж бо! Та кнопка чи ні? Начебто, та: «Автономний режим». Час закінчується. Секунда, друга, й пальці зникнуть.

Вона втиснула кнопку до упору.

* * *

Мінометний обстріл застав Лео у відхожому місці.

Вискочив, як то кажуть, за потребою! Їм із Калиною дісталася порожня запасна позиція: взводний опорник, три з половиною кілометри від «нуля». Траншея, що загиналася підковою, стрілецькі поділи, «апендикси». В кінці одного причаївся бліндаж, в іншому облаштували відхоже місце. Пів сотні метрів траншеєю, нікуди не висовуючись. І взагалі, тут не «нуль» — кацапи не стануть гатити по порожній позиції…

Наврочив.

Оглушливо гахнуло зовсім поруч, на голову й за комір посипалася земля. Ще раз. Ще. Купчасто криють, гади. Лео застебнув штани, сунувся в траншею, але одразу ж сховався назад. Обстріл тривав. Міномет, стодвадцятка. Чи витримає бліндаж?

Тільки б не влучили! Тільки б…

Він думав не про себе.

Коли вибухи вщухли, Лео почекав хвилину й бігом рвонув до бліндажа. Бліндаж був цілий, Лео видихнув із полегшенням — і побачив. Край траншеї розвернуло вибухом, траншею до половини засипало землею. У кволих дверях бліндажа — не могли міцніше поставити?! — зяяли дірки від уламків.

— Калино! З тобою все гаразд?!

Відповіді не було.

Вона зайнята, вона просто зайнята, твердив собі Лео, перебираючись через завал. Берці грузнули в пухкій землі, він насилу витягував ноги — й грузнув знову. Вона колону бомбить, їй не до мене. Калина, коли літає, взагалі нічого не бачить і не чує. Добравшись до дверей, Лео смикнув їх на себе. Двері заклинило. Зараза! Він почав руками розгрібати землю. Розгріб, вломився всередину…

На моніторах крутила чорно-біла заметіль. Верхній правий був темним, мертвим, із тріщиною по діагоналі. У кутку застряг зазубрений уламок. На полиці ліворуч розвернуло банку з тушкованкою, наповнивши бліндаж смачним м'ясним запахом. Як він примудрився все це розгледіти в мізерному світлі з дверного отвору? В дратівливому мерехтінні моніторів?

Калина.

Вона вперто опинялася в сліпій плямі, куди б він не дивився. Лео змусив себе подивитися на неї. Калина сиділа — лежала? — ткнувшись обличчям у стіл. Ліва рука безвольно звисла вниз, права застигла на клавіатурі.

— Калино!

На негнучких ногах він зробив крок ближче, вдивився. Світла вистачило, щоб побачити трикутний акулячий зуб — уламок, що стирчав із потиличника шолома. Шолом тріснув, чорний пластик на краях тріщини стопився, намертво впаявши осколок у шолом. Тьмяно блищали перебиті проводки в обгорілій ізоляції.

Уламок закоротив контакти. Схоже, система накрилася… Про що ти думаєш, кретине?! Вгамувати тремтіння в пальцях було непросто, але Лео впорався. Приклав палець до шиї дівчини, збоку. Шия була тепла.

Пульс! Є пульс!

Дихає.

Лео схопився за рацію.

— Прийом, це Лео. Калина 300! Повторюю: Калина 300! Терміново потрібен медевак!

— …У голову… Непритомна…

— …жива! Точно! Пульс є, я перевірив. Давайте швидше!

— …На ній шолом ВР. Уламок застряг і припаявся…

— …Кровотеча?

Він подивився на свої пальці. Перевів погляд на потилицю дівчини.

— …Є, невелика. Майже зупинилася.

— …Плюс-плюс, зрозумів! Не чіпати, чекати медиків.

Він дав відбій, видихнув. Чекати, нічого не робити, нічого не могти зробити — нестерпно. Ще раз перевірив пульс: слабкий, але виразний. Прислухався до дихання: неглибоке, рівне.

Дасть бог, відкачають!

Тільки зараз він звернув увагу на праву руку дівчини. Долоня лежала на групі кнопок перемикання режимів. Одну з кнопок вказівний палець втопив до упору. Калино, що ти намагалася зробити в останній момент?

Не останній, тіпун тобі на язик!

— Тримайся, допомога вже їде. Будеш як новенька!

Не чує.

Він схилився над клавіатурою, намагаючись у мерехтливому світлі моніторів розгледіти, що за кнопку встигла натиснути Калина.

«Інтегральний режим».

У цьому режимі він із Калиною не літав. Ну, інтегральний. Де ці медики?! Чому так довго?!

Не знаючи, чим себе зайняти, Лео почав міряти кроками бліндаж. Чотири кроки в один бік, чотири в інший. Чотири в один, чотири… Бліндаж був більшим, але його заставили обладнанням. Запасні дрони, акумулятори, запчастини, кабелі, зарядна станція…

Що це?!

Лео різко обернувся, ледь не впавши. На шоломі блимав зелений індикатор. Поруч загорівся, заблимав другий, третій. Під столом натужно загудів процесорний блок — гніздо шершнів прокинулося від сплячки. Бічні монітори згасли, залишилися працювати тільки два центральні. Чорно-біла заметіль перетворилася на смуги, крізь них смутно проступило зображення.

Лео зробив крок ближче, вдивився. Смуги порідшали, зблякли. Зображення блимнуло, крутнулося; завмерло. Зробилося кольоровим, яскравим, чітким.

На моніторах ішов бій.

* * *

…Темрява рідшала, вицвітала. Перетворювалася на сіру каламуть. У центрі проступила світла пляма. Вікно, ілюмінатор, світловий тунель, що йде…

Куди?

Я вмираю? Світло, тунель… Невже так це й відбувається? Хто мене там зустріне?

Її зустріло небо. Блакитне, бездонне.

— Моя пані?

— Вундере?!

— Радий, що ви живі, моя пані.

Чи може ШІ радіти? Старенька, ти точно на небесах.

— Успішне виконання завдання дає позитивний зворотний зв'язок. Це можна вважати аналогом радості.

— Завдання?

— Одним із моїх пріоритетів є підтримання зв'язку з оператором — з вами, моя пані. А також забезпечення безпеки оператора. Ваше життя було в небезпеці, але мені вдалося вас повернути. Ви мені в цьому дуже допомогли, моя пані.

Ніколи ще Вундер не був таким багатослівним. Хвилюється?!

— Допомогла?

— Ви ввімкнули інтегральний режим. Без нього я не зміг би перенести вас у систему. Сталася аварійна перекомутація контурів. Перенесення буде завершено через чотири хвилини тридцять сім секунд.

— Перенесення?!

Вундер щось відповів, але Калина його вже не слухала. Світ крутнувся й розкрився, розпустився величезною квіткою. Північ і південь, схід і захід, небо й земля — земний світ бхумі. Це слово — бхумі, колись почуте від діда, поховане в глибинах пам'яті, спливло саме, щойно в ньому виникла потреба.

Калина роздвоїлася.

Вона була в небі над полями й посадками, окопами й бліндажами; над колоною бойових машин, яка повзла по дорозі. Її голова ширяла під хмарами, спостерігаючи за перебігом битви, й ніщо не могло сховатися від трьох всевидячих очей. Сім із восьми її рук, з'єднані нервами цифрових каналів зв'язку, стискали смертоносну зброю. Восьма долоня була порожня — зброя, що була в ній, уже знайшла свою ціль.

Водночас вона залишалася в напівтемному бліндажі — нерухоме смертне тіло в шоломі ВР. Рука на клавіатурі, палець застиг на втопленій кнопці інтегрального режиму.

Інтегрального, а не автономного!

Вона помилилася, наосліп натиснувши не ту кнопку. Зараз ця помилка рятувала їй життя.

Осколок пробив шолом і увійшов у потилицю. Замкнув контакти дротів, пошкодив мозочок — чи що там ще? — створюючи нові контури слабких струмів і неможливі нейронні зв'язки. Осколок дозволив Вундеру перенести свідомість пілота, пам'ять — душу?! — на HDD-драйви комп'ютера та в блоки пам'яті дронів.

Вона була тут.

Вона була там.

Тут її ставало дедалі більше, а там залишалося дедалі менше. Калина фізично відчувала, як перетікає з одного тіла в інше.

— …до завершення перенесення залишилося три хвилини чотирнадцять секунд…

Що станеться, коли завершиться перенесення? У будь-якому разі, старенька, у тебе залишилася незакінчена справа. Вундер не став відволікатися на колону, попри наказ. Вирішив, що порятунок пані — важливіший; спрямував на це всі свої ресурси. Ну так, пріоритети.

Правильно не став. Правильно вирішив.

Далі вона сама. Вона все зробить сама.

«…боги подарували їй свою зброю: Шива — тризуб, Вішну — диск-чакру, Ваю — лук зі стрілами, Індра — ваджру. Обрушила несамовита Калі свій гнів на Махішу та його демонів…»

Вісім кулаків піднеслися над запорошеною колоною. Один був порожній, але інші стискали в пальцях смерть.

Бомби йшли вниз одна за одною. Вони щоразу знаходили свої цілі, а в мозку Калини звучав голос діда. Казки з дивовижних книжок, які Чаттерджі Вішванатх — дідусь Чат! — переказував внучці в дитинстві.

Казка ставала реальністю.

«— …допомога вже їде. Будеш як новенька!..»

Ледь помітний голос долетів до неї з непомірної далечіні. З іншого краю світу, з іншого всесвіту. Знайомий голос. Хто це? Про що він?

Не важливо. Не можна відволікатися.

На землі розверзлося пекло. Злетіла, перекидаючись, башта танка; ледь не зачепила один із дронів — але Калі, сміючись, вчасно відсмикнула руку. Горіли бехи, горіла земля, щедро просочена паливом, що розлилося. Султани жирної кіптяви здіймалися до небес подібно до диму з жертовних вівтарів.

«Грізна богиня Калі пронизувала демонів списом, рубала мечем, вбивала їх стрілами, накидала їм на шиї петлі та волоком тягла їх за собою…»

З палаючих бех посипалися солдати в болотному камуфляжі. Збивали з себе полум'я, падали, каталися по землі, бігли геть. Дехто намагався відстрілюватися, гатячи по дронах з автоматів.

Це добре, коли ворог чинить опір. Тим солодша перемога.

«…Ти тільки тримайся, допомога вже їде…»

Допомога? Навіщо їй допомога?!

Прийшла черга уламкових «Зайчиків». Робота по піхоті, що біжить, — справа непроста, але вона відчувала нутром, знала наперед, де опиняться вороги в наступний момент. Навички пілота й лють безжальної богині, помножені на холодну точність алгоритмів ШІ, — так ось ти який, інтегральний режим!

Бомби рвалися під ногами тих, хто біг. Осколки рвали, шматували живу плоть, роблячи її неживою. Крики поранених і вмираючих тонули в гуркоті вибухів. А потім бомби закінчилися. Й вороги закінчилися. Залишилися вирви від вибухів. Купи землі. Плями крові. Тіла. Палаючі машини. Пелена смердючого диму затягнула поле битви похоронним саваном, приховуючи від очей справи рук Калі.

Багаторукої та триокої, з синьо-чорною шкірою, озброєної до зубів; гнівної войовниці, нищівниці демонів, захисниці богів і людей, що дарує звільнення; народженої з полум'я, чий танець стрясає основи світобудови.

Її охопила темна радість. Вона виграла бій, але не війну. Попереду ще багато роботи.

Від такої думки радості стало ще більше.

«Від цієї великої битви потемніло небо, затряслися гори й полилися ріки крові…»

У пам'яті спливло слово санскритом, виявлене на безпілотниках і корпусі комп'ютера.

काली

Ім'я: Калі.

Невже все, що сталося з нею, було сплановано заздалегідь?! Ім'я на дронах — це щось більше, ніж просто символ, пафосна назва моделі?

Триокий розвідник у небі, від чиїх всевидячих камер не сховається ніхто. Вісім темно-синіх «долонь», що стискають смертоносну зброю. Повалені вороги, вогонь і кров, дим і попіл.

Калі, чий помічник та їздова вахана — лев…

«…ти тільки тримайся…»

Вона впізнала цей голос.

— До завершення перенесення залишилося чотири… три… дві… одна… Перенесення завершено. Енергії в акумуляторах залишилося…

— Знаю!

Енергії залишилося обмаль. Тільки-но долетіти до бази. Колону вона знищила, але від дальнього перехрестя до передової поспішали сім машин, які вціліли після артобстрілу. Їй потрібні руки. Потрібна енергія. Зброя.

Потрібен зв'язок із Лео.

* * *

Верхній центральний дисплей блимнув. Виник текст:

«Лео, це Калина. Я повертаюся».

— Калино?! Ти?!

«Готуй десять бомберів і другого розвідника».

Погляд Лео заметушився між дівчиною, що поникла на столі, та дисплеєм. На мить йому здалося, що рука Калини ворухнулася. Вона приходить до тями! Не може говорити й набирає текст на клавіатурі!

Ні, здалося. Рука залишалася нерухомою.

Що відбувається?! Він збожеволів?!

— Заспокойся, Лео. Усе гаразд.

Голос Калини звучав із динаміків, вбудованих у бічні панелі моніторів.

— Вибач, не відразу згадала про голосовий інтерфейс.

— Калино?! Що відбувається?

Чортів ШІ! Це напевно його жарти!

— Довго пояснювати. Я в системі. У комп'ютері, на жорстких дисках, в оперативці, у пам'яті дронів. Ще й у хмарі — Вундер мені резервну копію сфабрикував. Про всяк випадок.

— Хто з нас марить?!

— Ніхто. Щоб ти остаточно переконався: пам'ятаєш, як ми всю ніч до своїх добиралися? Пікап заглух, ти його лагодив. У темряві, з ліхтариком. Там маслопровід тріснув. Ти його скотчем замотав, мастила долив — так і дотягнули. Пам'ятаєш?

— Пам'ятаю…

Крім них двох про цю пригоду ніхто не дізнався. Маслопровід Лео потім замінив — у ремонтників знайшовся запасний.

— Віриш, що це я?

— Вірю. Але як…

— Довго розповідати. Давай потім, га?

— Чорт, чорт, чорт! У голові не вкладається!

— У мене теж.

— А як же ти?! Ну, ти справжня?!

Облившись холодним потом, Лео кинувся до дівчини, приклав палець до шиї. Дихає, й пульс є.

— Ти жива! Жива!

— Ясна річ. Ось, із тобою розмовляю.

— Якщо вийшло туди, — очі Лео загорілися шаленою надією, — може, вийде назад?! Назад у тіло?

Калина мовчала цілих три секунди.

— Цікава думка. Шансів небагато…

— Але вони є! Зараз приїдуть медики, я їм усе поясню…

— Й тебе вважатимуть психом. Вколють заспокійливе…

— Я тебе поверну!

— Це все потім, мій вірний Леве. Готуй дрони! Це наказ!

— Плюс-плюс!

Як ошпарений, Лео заметушився по бліндажу. Витягнув із кейсів дрони, приводячи їх у робоче положення, вставив акумулятори, перевірив заряд…

— Я на підльоті. Посаджу вісімку відразу за бліндажем. Вийдеш — побачиш.

Лео сіпнувся до дверей.

— Не відволікайся! Потім забереш і перезарядиш. Поки що активуй ці.

— Прямо тут?

— Так, у бліндажі. Відкрий двері ширше, я їх прямо звідси виведу. Що в нас із боєприпасами?

— Вистачає.

— РКГшки є?

— Є.

— Уламково-фугасні?

— Є М46.

— Чіпляй на чотири дрони по дві РКГшки, на чотири — по два М46. Ще на два — один такий, один такий.

— Плюс, чіпляю.

— Розвідник готовий?

— Готовий.

— Вмикай. Я його вперед пошлю.

Лео активував розвідника — й позадкував, коли триока металева комаха впритул втупилася в нього об'єктивами камер, які тьмяно відблискували, з багряними вогниками індикаторів.

— Усе нормально, це я. Відійди від дверей, дай вилетіти.

Лео здригнувся. Вона так і сказала: «Дай вилетіти».

Пропелери розвідника стрімко розкручувалися. Дрон піднявся над ящиком, на якому стояв, виплив у дверний отвір — і рвонув у небо.

— Усі дрони готові?

— Усі.

— Ну, я полетіла. Готуй змінні. Запускаємо «карусель»!

Лео втиснувся у кут, коли бліндаж заповнив рій дронів, що загрозливодзижчали. Один за одним залізні птахи пірнали в отвір і неслися геть. Хвилина — й бліндаж спорожнів. Лео вибіг слідом, закинув обличчя до неба.

Рій дронів ішов у бік лінії бойового зіткнення. У височині ширяв ледь помітний розвідник. Я бачу її, подумав Лео. Це безумство, але я бачу її!

Нерви цифрових каналів з'єднали дрони між собою, обросли темною примарною плоттю, налилися лютою міццю. Над полем бою піднеслася десятирука Махакалі-Дурга в бойовій іпостасі, з ликом жахливим і прекрасним, — з петлею та палицею, тризубом і чакрою, луком і ваджрою, мечем і відрубаною головою демона в руках. Богиня-войовниця, захисниця богів і людей, що дарує звільнення, чиє покликання — розтрощити орди демонів, які зазіхнули на споконвічний світовий порядок.

І десь ревів бик: глухо, страшно.

Видіння розтануло, як не бувало. Дрони зникли з очей. Лео зітхнув і побрів збирати «пташок» з вичерпаними акумуляторами. Схоже, на них чекало багато роботи.

* * *

«Дев'ять днів тривала велика битва. Не раз богиня Калі майже наздоганяла Махішу, але він весь час міняв свою подобу та йшов від неї. Нарешті, на десятий день, вона величезним стрибком нагнала демона та з небаченою силою обрушилася на нього…»

«Чи впораюся я за десять днів? — подумала Калина. — Чи дорівнює день Калі людському дню?»

Скоро дізнаємося.

* * *

— Прийміть мої співчуття, шрі Чаттерджі.

— Дякую, але це зайве, друже мій. Моя внучка жива.

— Вона у комі.

— Її тіло у комі. Я оплатив лікування та додатковий догляд на три місяці наперед. Про її стан мені доповідають щодня.

— Невже ви вважаєте, що ідея цього Вахненка…

— Шансів небагато, але вони є. Утім, час для цього ще не настав.

— Але ж вона тепер…

— Калі? Лише частково. Це все ще моя внучка.

— Калі тільки почала свій танець. Вона ростиме, ставатиме сильнішою. А ваша внучка…

— Знаю.

— Усе сталося занадто швидко, в аварійному режимі. Якщо Калі втілиться повністю, її вже ніщо не зупинить.

— Так вже й ніщо? Потрібно продовжувати. Не для того ми готували цей проєкт, щоб відступати на півдорозі.

— Як скажете, шрі Чаттерджі. Досі повірити не можу, що в нас вийшло. Безпілотники, комп'ютери, ШІ, цифрові технології…

— Який час, такі й втілення. Це Калі-Юґа, друже мій. Час Калі.

— Але якщо це й справді вона…

— Я розумію ваше занепокоєння. Скажу більше, я поділяю його. Починайте готувати проєкт «Шива» до лабораторних випробувань.

Листопад 2023 р.