Повінь карими очима

В небо синє заглядає.

Щось у відповідь їй грима,

Білим сполохом палає.

Вітер стогне по-над плаєм,

Розмальованим, мов півень,

Хмари в череду збирає

Та виштовхує на південь.

Там, у вогнище світила,

Стануть світлі та прозорі,

І ледь ніч розправить крила,

Осяяють землю зорі.

Намалюють шлях чумацький,

Відіб’ються потічками…

Милий мій зітхне зненацька,

Зігріваючи губами.

Що у серці стило зимно,

Стало гаряче, нестримно,

Мов танок співав дарунок,

Світанковий поцілунок.

Светозарна, говорлива,

Воды рушила гроза.

У весеннего разлива

Светло-карие глаза.

По-над горными лугами

Ветры тучи гонят прочь,

Собирая их стадами,

Млечный путь рисуя в ночь.

Глядя звёздными глазами,

Милый радостно вздохнёт,

И согреет вдруг губами,

Растопив сердечный лёд.

Пьяно, трепетно и жарко,

Замирая от подарка,

Сердца ритм отправил в пляс

Поцелуй в рассветный час.

Тихий, лагідний світанок.

Розсип сонячних веснянок,

Квітнуть золотаві квіти,

Нечуйвітри, горицвіти.

У сосновому лісочку,

Парасольки на горбочку,

Бузьків клацання з низини,

Звук флояри з полонини.

Сонце сліпить гусок зграю.

Череда стремить до плаю.

М’ятні пахощі від рути.

Світ такий, як має бути.

Четвер – четвертий тижня день.

Птахів ранкова перекличка.

Скупої пам’яті капличка,

З вінком вчорашніх теревень.

Кав’ярня з пахощами тіста,

Гірчить приємно кави смак.

Злетів на гілку чорний шпак,

Та квітів теребить намиста.

По лавках сонячний танок,

Жене всіх мешканців у тіні,

Ні хмарки у небесній сині.

Дахів блискучий ланцюжок.

Стікає сутінками в ніч

Потроху вечір гомінливий,

І в’ється вітерець мінливий,

Збирає зморшки з тла облич.

Кульбаби вікон спалахнуть

І швидко згаснуть соромливо.

Ліхтарне світло, мерехтливо,

Шлях висвітлить кому-небудь.

У зелених хвилях трав

Квітень маки колисав,

Кольорових хмарок стрічці

Дарував портрет у річці,

Фарби не пошкодував,

Тло небес розмалював,

Віддзеркалив бережки,

Жовтизни додав в лужки,

І, сховавшись в хвилі трав,

Травню пензлі дарував.

«Але ж ледащо! – сварить доньок мати. –

Одну ніяк не заженеш до хати,

А другу і не виженеш гуляти,

Їй аби все читати, та читати.

Та хто ж їх буде брати, дурних дівок,

Не до шиття знання, ні до тарілок,

Не хочуть прибирати, прати, мити…

Вік певно без онуків буду жити».

Дочки давно заміжні і працюють.

Жаліється їх мати: «Все мудрують,

Лишень себе і вміють розуміти,

Ведуть онуків, не дадуть спочити».

«Вот же лентяйки! – дочек мать ругает. –

Одну метлою не загонишь в дом,

Вторая день-деньской сидит, читает.

Ведь обе пожалеют же потом.

Кто замуж их возьмёт, ленивых девок?!

Ни убираться, ни варить, ни шить,

Не моют даже и своих тарелок…

Как видно, век без внуков буду жить».

Учились, вышли замуж её дочки.

«Теперь порядок?» – улыбаюсь я.

«Какой порядок? Довели до точки.

У каждой ведь теперь своя семья.

То на работу им, то отдыхают,

То едут иль идут куда-нибудь…

Только одних себя и понимают,

Ведут мне внуков, не дают вздохнуть».

Мчать роки, як дикі круторогі,

Сиплють іскри на хрещатий шлях,

Попри все життя – самі дороги,

Шкода – не вертають у роках.

Кам’яні стовпи на перехрестях

Для рекламних банерів здають.

Що за ними?! Шана чи безчестя?!

Взнають тільки ті, які дійдуть.

Паросток у гущавині лісу

Не чекає листову кулісу,

Що поробиш, світла там замало,

Але так йому насіння впало.

Годы мчат, как буйволы, стадами,

Сыплют искры вод из-под копыт.

Абрис жизни испещрён путями,

Но возврат лишь памяти открыт.

Каменные стелы перекрестья

Скрылись под красивостью реклам.

Что за ними?! Взлёты ли, бесчестья?!

Кто дойдёт, узнает, что же там.

Тоненький росток в чащобе леса

Затенила мощных крон завеса.

Он чуть дышит, света ему мало,

Но, увы, так семечко упало.

Усе, чим сьогодні страждаю так я,

У задній кишені вчорашнього дня.

Чому ж лине з серця то жалоб, то рик?

Чому не відправити все у смітник?

Глузую і плачу з себе водночас:

Бурштиновий полиск – фальшивість прикрас,

Що теплим здавалось – байдужістю тхне,

У прірву, до нетрів безмір’я жене.

Та хвиля по хвилі, з незнаних глибин,

Мов проміні сонця, веселковий млин,

Витріпують голки та порох стежок,

Звільняючи ніжності жвавий струмок.

Всё то, чем сегодня страдаю так я,

Всё в заднем кармане вчерашнего дня.

Так что ж рвётся сердце, то гнев, то тоска?

Не скинуть боль в мусор, мгновеньем броска?

Тоскую и плачу, смеясь над собой.

Фальшь масок слетает, стираясь судьбой.

Что теплым казалось – холодностью льдов.

По ним, словно в пропасть, без жизни, без снов.

Но странною тайной, в анналах души,

Роятся чудесной любви купажи,

И радуги нежности дарят покой,

Дороги-пути омывая волной.

Щоби у відбитках пізнати всі деталі,

Нам варто відступити трохи далі.

І там, де все вбачалося єдиним,

Набудуть змісту іншого картини.

На тих, хто поруч мешкає роками,

Ми дивимось минулого очами,

Та стовбеніємо раптово дзеркалами,

Дезорієнтовані незвичними речами.

Блиск криг волосся, зморшки на чолі,

Миттєвий погляд ніби з задзеркалля…

І пам'яттю йде Блок, що заплутав в імлі,

Єсенинських думок стрімке цурпалля.

Всё в отраженьях видится единым.

Но стоит поменять нам угол зренья,

И вместе с ним изменятся картины,

Оттенки, тени, маски и значенья…

Нам не знакомы те, кто с нами рядом.

Не обращая должного вниманья,

Скользим по ним давно привычным взглядом,

Не понимая их непониманья.

И вдруг, внезапно, в зеркалах ли, снимках,

В извечной спешке, их, себя коснёмся:

Там – незнакомец, с сединой, в морщинках…

И, удивляясь, словно бы проснёмся.

Смиряя свой мирок с самообманом,

Себе внушая – всё закономерно,

Припомним Блока, с призрачным туманом,

Серёгу, тростью кинувшего нервно.