Тимоша, подорослішав, все одно любив приходити до ліхтарика і сидіти поруч, як колись на своєму ґанку. Тільки тепер він знав відповідь на своє дитяче питання: чому одні світяться радістю, інші ходять похмурі. Бо світло – це не від обличчя, а від серця.

І все село жило цим знанням, і навіть у найтемніші ночі людям було спокійно: адже поряд сяяв ліхтарик, подарований для того, щоб нагадувати – добро множить світло, а правда сильніша за будь-яку темряву.

+

ЛІС ОБМАНЛИВИХ ДИВ

+

Жив собі хлопчисько Сенько, семи літ від роду, у далекій-далекій слобідці. Волосся в нього було русяве, кучеряве, немов хвилі річки, що граються з вітром, а на тоненькому ланцюжку висів освячений золотий хрестик. Любив Сенько прокидатися на світанку, коли небо рожевіє, мов дівоча щічка, і бігати босоніж по росистій траві, що холодила п’яти, немов свіже молоко.

– Світ – то велика казка, повна добра й дива! – вигукував він, розмахуючи руками, мов птах крилами, а його сміх дзвенів, немов дзвіночок на церковній дзвіниці.

Мати вчила його молитися:

– Господи, дякую Тобі за ясне сонечко та за духмяний хлібець!

А ввечері сідали вони біля печі, де жар тлів, мов серце старе, і Сенько прислухався, як вітер шепоче берізкам таємниці за віконцем, а ті гойдаються, немов у колисці.

Одного дня, коли сонце висіло в небі мов велетенський золотий апельсин, що ось-ось впаде в долоню, Сенько забрів далі, ніж зазвичай. Ліс край узлісся був не простий: дерева простягали гілля до хмар, немов прагнули доторкнутися до Божого престолу, а листя шелестіло пісеньками, що кружили голову, мов хмільне вино.

Раптом із-за куща виринув дивний гість – маленький Лешунчик. Був він не більший за лисенятко, з пухнастою шерстю кольору осіннього листя, ріжками, що згиналися, мов знаки запитання, і очицями-бусинками, що іскрилися пустотливим вогником.

– Гей, Сеньчику! – пропищав він тоненьким голоском, підстрибуючи, мов горобець на гілці. – Бачу, сумний ти, мов хмара перед дощем. Хочеш справжньої чарівної втіхи? Не тієї, що від пиріжків з вишнею, а такої, від якої серце заспіває, мов соловейко в гаю, а світ перевернеться догори дриґом!

Сенько завмер, мов укопаний. Серце його закалатало дужче, мов бубон у церкві на Великдень. Бо часом відчував він порожнечу всередині – коли батько виїздив до міста або коли дощ заважав гратися.

– А що то за втіха? – спитав він, кліпаючи очима.

Лешунчик захихикав, і сміх його задзвенів, мов скло, розбите об камінь.

– Ось цей грибочок! – Він витяг з кишені яскравий гриб з капелюшком, що переливався всіма барвами веселки: червоним, мов стигла вишня, синім, мов безхмарне небо, і золотим, мов сонечко. – Один укус – і ти полетиш! Дерева стануть товаришами, вітер – піснею, а метелики – танцюючими вогниками. Ніяких турбот, лиш чисте щастя!

Сенько вагався. Хрестик на грудях потеплів, немов нагадуючи:

– Стій, голубчику, спитай у матінки!

Та Лешунчик закружляв у танку:

– Ну ж бо, друже! Це таємниця лісу, для хоробрих!

Сенько, ведений цікавістю, що палала в ньому, мов іскорка в сухому сіні, відкусив шматочок. Ой-ой-ой! Смак був солодкий, немов мед з малиною, і світ закрутився в вихрі, мов ярмарок у неділю.

Спочатку все було, мов у найчудеснішому сні. Ліс ожив: дерева розтягнулися, стовбури їхні вигнулися в арки, наче мости до небес, а крони стали велетенськими парасолями, що крапали пелюстками, немов дощ із райського саду.

Час розтікався, мов масло на гарячій пательні – годинники на гіллях танули, капаючи секундами, і Сенько реготав:

– Глянь, вони пливуть, мов човни по Дніпру!

Метелики пурхали довкола, крила їхні були годинниками з циферблатами, де стрілки кружляли в танці, мов дівчата на вечорницях. Струмок заспівав:

– Буль-буль, пливи зі мною!

Вода обернулася рікою з рідкого золота, де пливли човники з листя. Сенько відчув, як радість розливається по жилах, тепла й легка, мов пір’їнка.

– Я літаю! – закричав він, підстрибуючи. – Серце моє – мов великий повітряний шар! Нема смутку, нема дощу, лиш світло!

Обійняв він дерево, і воно обійняло у відповідь, шепочучи:

– Ти король цього світу, хлопчику!

Лешунчик танцював поруч:

– Бачиш? Ще шматочок – і радість вічна, мов рай на землі!

Та раптом… ой, що то? Радість почала танути, немов ті годинники на гіллях. Барви зблякли, метелики обернулися тінями з гострими крилами, що дряпали шкіру, мов кігті. Дерева нахилилися, гілля їхнє стало довгими руками з пальцями-кігтями, що тягнулися до Сенька.

– Ні, ні! – прошепотів він, і серце стислося в крижаний клубочок. Страх підкрався тихо, мов тінь від хмари, і виріс у велетенського звіра.

Час, що раніше плив, тепер завмер: годинники спинилися, і тиша стала важка, мов камінь на грудях. Ріка з золота почорніла, обернувшись болотом з бульбашками, що лопалися з шипінням:

– Ти наш! Не підеш!

Лешунчик змінився: очі його звузилися в щілини, ріжки виросли, мов шипи, а голос став хрипкий:

– Ще грибочок, Сеньчику? Без нього – порожнеча! Ти один, назавжди, мов сирота в чужій хаті!

Сенько впав на коліна. Світ довкола кривився, немов картина, де небо падає на землю, а земля здіймається до зірок. Тіні ворушилися, шепочучи:

– Ти слабкий, ти забув матінку, Бога!

Серце калатало так, що ось-ось розірветься. Сльози пекли очі, горло стислося від ридань.

– Я боюся! – схлипнув він. – Це не радість, це клітка! Хочу додому, до матінки, до молитви!

Хрестик на грудях обпік шкіру, нагадуючи про тепло хати. Сенько згадав: у церкві, під іконами, де свічки мерехтять, мов зірочки, священник казав:

– Коли темно, клич Господа – Він світить яскравіше сонця!

Тіні зімкнулися, Лешунчик зареготав:

– Твої молитви – сміття! Тут править моя магія, тануча й холодна, мов лід на річці!

І в ту мить, коли відчай стиснув груди, мов тиски, з серця Сенька вирвалося світло. Не яскраве, мов блискавка, а тихе, золоте, немов промінь зорі. Він виріс у постать – Ангела-Охоронця.

Ангел був високий, з крилами з переливчастих пер, що сяяли, немов світанок над рікою. Обличчя його сяяло добротою, очі – глибокими озерами миру, а мантія струмувала, мов молоко з райського саду.

– Не плач, Семене, – м’яко сказав він, і голос його був як колискова матінки. – Я тут, з тобою повсякчас. Цей ліс – не справжній світ, а обман, міраж із тіней. Грибочок Лешунчика обіцяє крила, а дає кайдани. Справжнє диво – в твоїй душі, у вірі.

Сенько підвів голову, і сльози висохли від тепла.

– Ангелочку! – прошепотів він, і страх відступив, мов тьма перед світлом. – Як вибратися? Все тане, крутиться!

Ангел усміхнувся, і довкола розцвіли квіти з пелюстками-годинниками, що цокали в такт серцю.

– Давай пограємо в загадку, друже. Що в тебе в серці, що світить у темряві, рве кайдани й кличе додому? Воно менше пальчика, та сильніше гори.

Сенько замислився, і радість пробилася крізь страх, мов паросток крізь землю.

– Молитва! – вигукнув він. – І любов до Бога!

Ангел кивнув:

– Правильно! Прошепчи "Отче наш", і побачиш.

Сенько заплющив очі й почав:

– Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться ім’я Твоє…

Слова текли, немов струмок, змиваючи тіні. Кайдани на руках задзеленчали й розтанули, мов віск від свічки. Лешунчик завищав:

– Ай, пече! Цей світ – моя слабкість!

Його постать згорбилася й обернулася чорним вороном з ланцюгами на лапах. Він змахнув крилами й полетів у далеку тінь, бурмочучи:

– Я повернусь… коли забудеш…

Світ довкола змінився знову. Дерева випросталися, гілля їхнє стало мостами світла, що вели до неба. Ріка заіскрилася чистою водою, де пливли рибки з крильцями ангелів. Годинники на гіллях ожили, стрілки побігли вперед, обіцяючи:

– Час повернеться, та ти мудріший!

Сенько встав, і Ангел обняв його:

– Бачиш, милий? Духовний світ – немов великий сад. У ньому є квіти радості та колючі кущі обману. Лешунчик – сторож тіней, він краде в тих, хто шукає легкої стежки. Та Бог дав нам ключ – молитву. Вона відчиняє двері до справжнього раю, де нема танення, лиш вічний світ.

Вони пішли стежкою, що в’ється, немов золота нитка. По дорозі Ангел показував дива: пагорби, що плавно вигиналися, мов спини дрімаючих слонів; хмари у формі сердець, що крапали веселкою; і птахи, чиї пір’я співали псалми. Сенько відчував, як страх відступає, лишаючи місце теплу.

– А що, як я знову зустріну Лешунчика? – спитав він, стискаючи руку Ангела. Така вона була м’яка, немов пух бабусиної подушки. – Серце знову заболить?

Ангел погладив його по голові:

– Тоді згадуй: справжня радість – не в грибочках, а в добрих справах. Поділись пиріжком з другом, допоможи матінці – і ліс стане твоїм союзником. А я повсякчас поруч, шепочу в вухо: "Не бійся!"

Раптом стежка вивела до велетенського озера – не простого, а такого, де відображення було живим. У ньому Сенько побачив себе: спершу – заплаканого, в тінях, потім – сяючого, з крилами зі світла.

– Це ти, – сказав Ангел. – Духовний світ віддзеркалює душу. Коли віриш, він розцвітає.

Сенько засміявся, і сміх його луною рознісся, обертаючи тіні на метеликів.

Нарешті вони вийшли до узлісся. Сонце сідало, фарбуючи небо в барви казки: рожеве, мов щічки матінки, і фіолетове, мов сутінки. Хата Сеньчина сяяла вдалині, з труби вився димок, що пахнув хлібом.

– Дякую, Ангелочку! – Сенько обійняв його, і сльози тепер були радісні. – Я зрозумів: диво – в серці, з Богом.

Ангел кивнув:

– Іди, розповідай друзям. Нехай знають: ліс таємниць повен небезпек, та світло молитви – сильніше всього.

Сенько побіг додому, босоніж по траві, що тепер здавалася м’якшою за килим. Мати зустріла його біля хвіртки:

– Де ти був, сонечко? Вечеря холоне!

Він обняв її міцно-міцно, відчуваючи, як серце співає.

– Матінко, я в казці був! Там танули годинники й тіні лякали, та Ангел врятував мене молитвою!

Мати усміхнулася, поцілувала в маківку:

– Слава Богу! А тепер сідай, їж кашу з медом. І пам’ятай: справжні пригоди – з вірою.

З тієї пори Сенько змінився. Він бігав по лісу сміливіше, завжди з хрестиком на грудях і молитвою на устах. Діти в слобідці збиралися до нього на байки:

– Розкажи про танучі дерева й світлого Ангела!

А Сенько сміявся:

– Не вірте Лешунчикам з грибочками! Краще – до церкви з квітами, де співають ангели й світ сяє по-справжньому!

А в церкві, під склепіннями, розписаними ангелами із золотими крилами, Сенько запалював свічку й шепотів:

– Господи, дякую за казку життя!

І світ довкола ставав об’ємніший: небо – ширше, ріка – глибше, а серце – повне радості, що не тане.

І якщо ти, маленький читачу, почуєш чужий шепіт, пам’ятай: перевір серце – чи там світло? І тоді ніякі тіні не страшні.

+

ТКАЧ ХМАР ТА ВІТЕР ОБМАНУ

+

Жив-був на краю неба сивий майстер – Ткач Хмар. Борода в нього була біліша за іній, очі – глибші за озеро, а руки – легкі, як пташині крила. Сидів він біля свого чарівного верстата, зітканого з веселки та роси. Верстат переливався всіма кольорами: вдень виблискував сонячним золотом, уночі тихо сяяв зірками.

Щодня Ткач ткав нові хмари. Не прості клуби пари, а картини: біла зграя журавлів летить над річкою, хлопчик подає дівчинці шматочок хліба, старий обіймає онука. Люди на землі дивилися в небо, впізнавали ці історії і ставали добрішими.

Але одного разу з боку темних ярів прилетів Вітер Брехня. Він був худий, кістлявий і довгий, з крилами, мов у кажана. Де він пролітав – там все плуталося: слова переверталися, посмішка ставала глузуванням, правда – обманом.

Побачив Вітер небесні картини і засміявся скрипучим сміхом:

– Гей, а ну, давайте я ваші хмари переплутаю!

І налетів: закрутив, розірвав візерунки, перефарбував білі краї на сірий дим. І вийшли хмари такі, що люди глянули і не зрозуміли: чи брат сестру притиснув до серця, чи штовхнув. Чи то пастух вибачив злодія, чи сам вкрав вівцю. Люди почали сперечатися та лаятися.

Учні Ткача – маленькі хлопчики та дівчатка, які допомогли йому зібрати ранкові молитви у нитку, – з переляку кинулися до вчителя:

– Отче Ткач, біда! Вітер зіпсував!

Чоловік погладив бороду і тихо сказав:

– Не галасуйте, дітлахи. Брехня завжди кричить, а правда не боїться мовчання. Але тепер нашому верстату потрібна нова сила. Вирушайте шукати Голку Істини та Нитки Чесного Слова. Тільки з ними ми впораємося з Вітром.

Учні розбіглися хто куди. Старший хлопчик викував залізну голку: "Залізо міцне, як істина!" – подумав він. Але тільки-но вставив її у верстат – голка зігнулася, ніби соломинка.

Дівчинка зробила золоту голку: "Золото – блиск правди!" Але в руках голка зламалась навпіл.

Інший учень вирізав голку з криги, прозору, як гірський струмок. Але вона розтанула, перш ніж він доніс її до верстата.

І всі засмутилися, заплакали.

А наймолодший хлопчик, крихітка років семи, сів на траву і тихенько помолився:

– Господи, дай мені завжди говорити правду, навіть якщо страшно.

А поряд дівчинка набралася сміливості і сказала матері:

– Це я випадково розбила глечик.

І в її долонях з'явилася м'яка світла нитка – Нитка Чесного Слова. Вона переливалася блакитним сяйвом, наче зіткана з пісні ангелів.

Діти принесли знахідку Ткачу.

– Ось воно! – усміхнувся старий. – Тепер наш верстат зазвучить як небесні гуслі.

Він вставив Голку Істини, простяг Нитку Чесного Слова, і верстат загудів, задзвенів, немов роса співає на світанку, хмари почали складатися в чудові історії.

Ось одна хмаринка розтяглася над полями, і на ній ясно було видно: хлопчик несе важкий глечик, а поряд йде дівчинка. Вона простягла руку і разом з ним тримає глечик. Люди знизу сказали: