У гущавинi лiсу, в буреломi,

Де не живе нi звiр, нi птах,

Мара сидiла у свiй берлозi

Iз очерету, спала в бур'янах.

Й ховалась майже вiд усiх,

Бо не любила зовсiм нiкого.

Ненавидiла люто вона смiх,

Не знала про вiдраду нiчого.

Колись вона людиною була,

I мешкала звичайно, як i всi.

Гарненькою дiвчиною жила,

I спокiй, і добро було в життi.

Немудрий був уклад її буття,

Безтурботно їй жилось та тихо.

Й тут, рiзко, — охопили почуття,

Дуже закохалася вона, на лихо.

Обранець, здавалося, любив,

Оповiдками розум затуманив.

Солодким ядом серце отруїв,

Була вона неначе у дурманi…

Та радiсть припинилась швидко,

Насправдi вiн їй голову морочив.

I стало тут дiвчинi бридко, гидко,

Немовби її злий чаклун зурочив.

Пiшла до вiдьми за порадою тодi,

Просити, щоб бiду начаклувала,

Благала помогти вона собі в нуждi,

Про наслiдки — уявлення не мала.

Здiйснилося, — загинув ошукач…

I серце охопила жалiсть, туга…

Нiц не вiдмiнити, хоч заплач…

Скувала її тiло Фатуму наруга…

I тут, лишень, вона збагнула, —

Теперь життя не буде, як було…

Тодi вона у хащi лiсовi прибула,

Й побудувала там собi житло…

Так i не змогла трагедiю забути.

Тоді із Щезником угоду склала, —

Карати зрадникiв та Марою бути,

Таких не шкода, їм не буде мало!

Тепер у неї спiвчуття не має…

Як хтось забешкетує, зрадить,

Мара одразу жорстоко покарає.

Розкаяння їй бiльше не завадить!